Друкувати
Субота, 22 вересня 2018 - 11:49

Джерело: Часопис «Критика», Рік XXII, число 1–2 (243–244), сторінки 24-28

Польський історик – воїн свободи. Випадок Пьотра Вандича

Лютий 2018

Історія знає не так багато прикладів націй, чиї еліти у величезній кількості були змушені залишатися поза межами краю. Поляки, безперечно, становлять унікальний випадок в европейському масштабі: після «Великої еміґрації» першої половини ХІХ століття відбувся не менш масовий exodus польських патріотів по завершенні Другої світової війни. Окрім звичайних шукачів кращого життя, у лавах повоєнних еміґрантів опинилися тисячі провідних польських інтелектуалів. Прозаїки і поети, публіцисти і науковці – всі вони не лише намагалися віднайти себе на незнайомій і не завжди приязній чужині, а й присвячували свої кар’єри боротьбі з несправедливим ялтинським порядком. Багатьом удалося добитися помітного успіху, досить швидко інтеґруватися до західного істеблішменту чи посісти престижні місця в академічному середовищі. Як аналітики, журналісти чи університетські професори кожен із них по-своєму долучився до падіння «залізної завіси» і визволення Польщі та всієї Центрально-Східної Европи з тенет «імперії зла». Один із таких «центральноевропейських джентльменів» – довгорічний професор історії у Єйлському університеті Пьотр Стефан Вандич – помер 29 липня 2017 року на 94 році життя.

Нація діяспори?

1954 року на шпальтах еміґраційного часопису «Культура», що його редаґував Єжи Ґедройць, з’явився програмовий для видання текст. Стаття «Поляки… і погани», за задумом автора – найближчого Ґедройцевого однодумця Юліуша Мєрошевського, сиґналізувала потребу відмовитися від шкідливої самоізольованости, розбудовувати еміґраційну «державу у державі» і вести польську справу в межах тісного етнічного «ґета». Публіцист пропонував виробити новий «статут поляка», навівши приклад умовного «Яна Ковальського» – інтеґрованого у західний науковий світ молодого польського еміґранта, який матиме «більші можливості впливати на американську думку, ніж сто письменників, об’єднаних у Союзі Польських Письменників на чужині». Мєрошевський продовжував:

Можливо, у групі його студентів є майбутній президент Сполучених Штатів чи державний секретар. У будь-якому разі більшість його учнів обіймуть у майбутньому політичні посади чи у закордонній службі, чи у численних відділах Державного Департаменту.

«Ян Ковальський» не був цілком вигаданим персонажем. За прототип для нього Мєрошевському правив власний кузин – Пьотр Вандич, який саме розпочинав підніматися сходинками до наукового визнання у США. Кар’єра сина дипломата Даміана Вандича великою мірою нагадує життєписи «другого покоління» польських еміґрантів – тих, що народилися у міжвоєнній Польщі, але виховувалися вже на еміґрації, отримуючи разом із освітою перепустку до середовища американської еліти. Хтось, як Збіґнєв Бжезинскі, обрав для себе політику, натомість Пьотр Вандич уважав за зручніше крісло університетського професора.

Дитинство майбутній історик провів у Львові, де й завершив школу напередодні вибуху світової війни. Разом із батьками у вересні 1939 року він перейшов румунський кордон, а навесні 1940 року опинився у Франції. 1942 року молодий Вандич вступив на службу до Війська Польського, де навчав солдатів, а після завершення війни вивчав історію у Кембриджі та Лондонській школі економіки. Після захисту докторської дисертації на тему впливу французького і британського лібералізму ХІХ століття на теорію міжнародних відносин перебрався до США. Спершу як асистент професора Фелікса Ґроса, згодом як викладач новітньої історії Східної Европи в Університеті Індіяни Вандич поволі, але впевнено творив собі реноме одного з найкращих знавців історії реґіону за Атлантикою. Старання талановитого науковця не обійшли увагою академічні «вершки» з Ліґи плюща: на початку 1960-х років історик співпрацював із провідним совєтологічним осередком Америки – Російським дослідницьким центром Гарвардського університету, а через рік отримав запрошення від університету в Єйлі. Утім, інтеґрація інтелектуальної еміґрації у середовище янкі, які нерідко з погордою дивилися на прибулих зі сходу Европи, не була аж надто легка. Як згадував сам науковець, «польський» Нью-Йорк виразно контрастував із «польським» Лондоном. У США позиції польської еміґрації, потужність культурних і політичних організацій були незрівнянно слабшими, ніж у Великій Британії. Тож молодим науковцям на кшталт Вандича було непросто лобіювати польську справу на вкрай важливому інтелектуальному фронті Холодної війни.

Ціна свободи

Видатний історик Оскар Галецький у малознаній лекції, виголошеній із нагоди двохсотріччя Колумбійського університету (1954), назвав польських істориків – від часів Кадлубка до Лєлєвеля – «воїнами свободи». Він наголосив:

Не випадково першим польським науковцем, хто поціновував свободу, був історик. Польська культура не лише була історично-орієнтована, але заледве існує сфера дослідження, більш заанґажована у проблематику свободи, ніж історія.

Герой цього шкіца, безперечно, поділяв міркування Галецького щодо ролі інтелектуальної еміґрації у визволенні Центрально-Східної Европи. Як і у випадку історіософії Галецького, поняття свободи становило одну з фундаментальних idee fixe історіописання Пьотра Вандича. Чи не найвідоміша праця дослідника, що з’явилася на основі проведених протягом десятиліть лекцій у Єйлі, отримала промовисту назву: «Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Европи». Книжка стала класичною синтезою минулого реґіону, про що свідчать численні переклади і приязні рецензії.

Пишучи про Центрально-Східну Европу, Вандич наголошував її столітні зв’язки із західною цивілізацією. Польща, Чехословаччина й Угорщина, які становлять ядро реґіону, мали спільний історичний шлях, що засвідчує спільність долей. Невпинне прагнення до свободи на додачу до традиційної толерантности щодо релігійного та етнічного багатоманіття формували особливу ідентичність простору між Німеччиною і Росією. Проте він не був однорідною територією, позаяк перебував на стику різних культур. «Впливи східного світу Візантії, – писав дослідник, – глибоко закоренилися на розлогому східному прикордонні Польщі та Угорщини, у Білорусі, Україні чи в Семигороді». Історик водночас уважав, що цивілізація азійського Сходу відчутно позначилася на розвиткові Польщі та Угорщини: «Їхню культуру було піддано значній орієнталізації, а виразні турецькі впливи можна помітити навіть у національних костюмах».

Польща, Угорщина і Чехія зовсім не були пасивними членами західної спільноти. До культурної спадщини Заходу внесли ідеї свободи, надзвичайно розвинений конституціоналізм і безкомпромісний ідеалізм, який, на думку Вандича, надихав інші нації. Задовго до наближення ХІХ століття Свобода у реґіоні «розмовляла польською», цитуючи відому метафору Романа Шпорлюка. Приклади високого мистецтва і архітектури, освіти і республіканської політичної культури – все у кращих традиціях Західної Европи – мали переконувати у доконечності відновлення справжнього суверенітету «малих» націй із великою історією.

Значно критичніше дослідник підходив до модерного часу, відшуковуючи в ньому джерела сучасних польських національних комплексів. На відміну від держав Західної Европи, збудованих за принципом політичної нації, Центрально-Східна Европа мала дещо інший досвід. Ідея громадянського суспільства на сході континенту набула виразних етнічних барв, а отже, зосереджувалася на збереженні національної ідентичности, а не прав громадян. Спровокована періодом чужого домінування перерва у державності витворила у націй реґіону «ментальність обложеного Збаража», коли непримириму боротьбу за Вітчизну супроводжували уніфікація і нетолерантність.

Але Вандич аж ніяк не був полоноцентричним пропаґандистом, що, як у відомому дотепі Стефана Жеромського, тільки й думав про «слона і польську справу». Автор «Ціни свободи» не погоджувався з поглядом впливових західних антикомуністів на природу ідеологічного протистояння із СССР. «Боротьбі з тотальною брехнею в ім’я напівправди», як Артур Кестлер окреслив намагання переламати впливи численних совєтських «попутників» на Заході, польський історик протиставляв сумлінне і максимально об’єктивне дослідження. Підкреслюючи вагу спростування тенденційних оцінок Центрально-Східної Европи, історик наголошував: «Я твердо переконаний, що прагнення істориком правди не може підпорядковуватися поточній політиці будь-якого режиму; хоча він може служити одночасно інтересам своєї країни і правдивого дослідження». Попри щире намагання залишитися об’єктивним коментатором минулого, Вандич усе-таки усвідомлював, що у кімнаті свободи немає нейтрального кутка.

Вандичева візія Центрально-Східної Европи мала характерні федералістичні риси. Її корені сягали в глиб польської політичної думки: федералізму Станіслава Лещинського, концепцій Адама Єжи Чарторийського і, last but not least, – помислів «Міжмор’я» Юзефа Пілсудського. Ця типово польська візія реґіону потрапляла на «подвір’я» американських публічних дискусій завдяки високій академічній позиції професора Єйлського університету. На відміну від сотень брошур полонійних письменників і публіцистів, опубліковані у престижних видавництвах праці Вандича дискутувалися на самій верхівці інтелектуальної еліти. Мєрошевський мав рацію: «Ян Ковальський» перебував значно ближче до вуха американських творців зовнішньої політики, ніж «професійний політичний еміґрант на зарплаті у Вільній Европі».

Politikon zoon

У ролі «воїна свободи» історик невимушено стає політично заанґажованим. Польський історик в еміґрації за природою був по-аристотелівськи «політичним звіром». Інтелектуальна боротьба з антипольськими стереотипами і поширеними на Заході уявленнями про органічність «залізної завіси» перетворювалася на своєрідну політичну діяльність. Пьотр Вандич також спричинився до ідеологічної війни, хоча всіляко заперечував свою участь у політиці. Про себе говорив: «Був радше науковцем із політичними зацікавленнями, ніж особою з політичним темпераментом». На відміну від Бжезинскі, автор «Ціни свободи» справді не старався стати більш американським, ніж американці, не копіював американського акценту і не дбав про прихильність медій. Хоча ще 1960 року він прийняв американське громадянство, до кінця життя залишався глибоко прив’язаним до польських (у тому числі еміґраційних) справ. Не співпрацював з урядовими інституціями, уникаючи кліше «американського чиновника». Вандич, здається, так ніколи й не став рафінованим американським професором, зберігаючи вірність своїй европейській ідентичності і тим самим залишаючись таким собі автсайдером у світі Ivy League.

Утім, до політичної ролі позірно аполітичних професорів спричинялися реалії геополітичного протистояння США і СССР, частиною якого була ідеологічна війна за свідомість людей. Осердям цього конфлікту був не так комуністичний блок, як Захід, його політичний і академічний істеблішменти, що з мовчазною згодою дивилися на совєтське домінування в реґіоні. Хай би якою була оцінка власної політичної діяльности, Вандич мимоволі ставав учасником війни за суверенність Центрально-Східної Европи. Професор Єйла у цьому конфлікті не був самотній: пригадуються відчайдушні звернення Чеслава Мілоша і Мілана Кундери до Заходу із закликом позбутися нарешті наївних ілюзій і стереотипів. Історик тісно співпрацював з «Історичними зошитами», що їх видавала Ґедройцева «Культура», а у політичних поглядах був близький до кола Мезон-Ляфіт. Він не раз висловлювався за примирення поляків із сусідами: чехами, українцями і литовцями. Попри притаманні багатьом польським мешканцям міжвоєнного Львова упередження щодо українців, Вандич виступав за порозуміння зі східним сусідом. Відмова від історичних обрахунків, співпраця еміґраційних науковців і політиків загалом відповідала доктрині ULB (Ukraina–Litwa–Białoruś), яку проголосила «Культура».

Іспит зі зрілости

Яких поглядів на Україну слід очікувати від вихованого «Вогнем і мечем» поляка, вихідця з міжвоєнної Польщі, а на додачу ще й учня львівської гімназії? У «Розмовах про братів» (1989), що їх опублікував Ґедройць, де саме Вандич представляв польський «голос» поруч із українськими репліками Франка Сисина і Романа Шпорлюка, історик відразу заявив, що не є вповні об’єктивним коментатором українських справ з огляду на своє «львівське» минуле. Хоч у питанні східних кордонів він стояв на позиціях паризької «Культури», критикував міжвоєнну польську політику щодо національних меншин, утім, пригадуючи Східну Галичину, вживав неприємний українцям термін «Східна Малопольща» – не зі злостивости до сусідів, а, як сам зізнавався, з дитячої звички.

Польсько-українські відносини від початку кар’єри були в центрі зацікавлення науковця. 1956 року з-під його пера вийшла полемічна стаття, присвячена українським книжкам на польську тематику. Ставлячи перед читачем риторичне запитання «Сui bono?» («Кому вигідно?»), історик наголошував потребу відвертого діялогу, а відтак – неупередженого дослідження «темних» сторінок спільного минулого. Вандич усвідомлював, що ніхто не може змусити українців любити західних сусідів, однак ставив зустрічне запитання: кому вигідний конфлікт? Історик запитував:

Хто матиме вигоду від поновного відкриття польсько-українських ран і появи нових анімозій? Можна навести приклади польської брутальности щодо українців, але так само можна знайти чимало прикладів українського тероризму щодо поляків. Подальші звинувачення і випади не покращать польсько-українських відносин, і ми мусимо пам’ятати, що ці дві нації приречені жити по-сусідству – хочуть вони цього чи ні.

Травматичний досвід східноевропейських націй, на його переконання, не повинен зашкодити примиренню. Поряд із літературознавцем Віктором Вайнтравбом та істориком Анджеєм Сулимою Камінським Вандич був частим гостем на українських наукових імпрезах у США. Саме в такому складі польський еміґраційний «десант» узяв участь у конференції, яку 1982 року організувало Наукове товариство ім. Шевченка у Нью-Йорку. Автор «Ціни свободи» належав до тих польських інтелектуалів, які ставили польські національні інтереси вище за давні сусідські чвари, а саме порозуміння підносили до ранґу своєрідного іспиту зрілости. Україна в його візії Центрально-Східної Европи була не лише перевіреним засобом для внутрішнього розколу Совєтської імперії, а й давнім союзником і надійним партнером.

* * *

Навіть побіжний погляд на непересічну постать Пьотра Вандича порушує питання про роль істориків (і ширше – інтелектуалів) як амбасадорів центральноевропейської справи у світі. Центрально-Східна Европа – як самостійний реґіон, а не частина ефемерного «східного блоку» – аж до 1989 року залишалась у тіні Realpolitik, впливових російських еміґрантів і не менш впливових західних симпатиків комунізму. Концепції центральноевропейських інтелектуалів далеко не завжди знаходили прихильність у корінних американців. В очах янкі вони поставали романтиками-ідеалістами, які не можуть мислити раціонально. На них часто ставили тавро антиросійсько налаштованих націоналістів чи антисемітів. Однак їхній голос часом пробивався до творців американської політики.

Пьотр Вандич був справжнім центральноевропейським джентльменом «старої дати» – знавцем мов, переконаним антикомуністом із добрими манерами. Він був не так американцем із польським корінням, як европейцем, що мешкає у США. Не зрікаючись своєї польської ідентичности, Вандич дивився на польську історію та сучасність у просторі европейської цивілізації. Проживши довге і цікаве життя, він став свідком радикальних пертурбацій у реґіоні: від короткої незалежности міжвоєнного часу через Другу світову, а тоді Холодну війну до «карнавалу революції» 1989 року. Світогляд дослідника сформувався досвідом перебування між двох тоталітаризмів, вимушеною еміґрацією і безперервною боротьбою за місце Польщі (і всієї Центрально-Східної Европи) у вільному світі.

Поступово відходять інтелектуали, які протягом десятиліть визначали обличчя Польщі за кордоном. Хай би якою болісною була втрата Збіґнєва Бжезинскі та Пьотра Вандича, їхня справа живе. Як і сподівався Мєрошевський, «Ян Ковальський» виконав покладену на нього функцію: знайшов місце під американським небом і вніс альтернативний погляд щодо Центральної Европи. Випадок Пьотра Вандича переконує, що польський історик є безперечним «воїном свободи».

Друкувати