Друкувати
Середа, 19 вересня 2018 - 23:28

Джерело: Часопис «Критика», Рік XXII, число 5–6 (247–248), сторінки 15-17

Політична погода в Києві: –2 / +3

Червень 2018

До виборів президента України залишився майже рік, а країна через це перебуває в передгрозовому стані від вересня 2015 року.

31 серпня вибух ґранати біля Верховної Ради, від якого загинуло троє бійців Національної ґвардії і понад 140 отримало поранення, став заміною вистрілу стартового пістолета. Масову акцію протесту, яку проводили під стінами парламенту націоналістичні партії та рухи, викликало майбутнє голосування за внесення змін до Конституції в частині децентралізації влади.

Наступного дня, 1 вересня, голова Радикальної партії Олег Ляшко оголосив про вихід фракції з коаліції «Европейська Україна», сформованої за результатами парламентських виборів 2014 року. Хоча за його словами не було конкретних дій і офіційного припинення відносин із парламентською більшістю, партія відкликала з уряду віце-прем’єра Валерія Вощевського і де-факто перейшла в опозицію.

18 лютого 2016 року офіційно було оголошено про вихід фракції «Батьківщина» з коаліції. Наступного дня голова Верховної Ради повідомив про те, що «Самопоміч» залишає правлячу більшість. Нарешті, 29 березня Радикальна партія документально завершує своє перебування в складі правлячої більшости.

У повітрі запахло достроковими парламентськими виборами, і колишні члени коаліції поспішали відмежуватися від влади і позмагатися з «Опозиційним блоком» за право називатися справжньою опозицією.

Але, як виявилося, це був фальстарт. А у випадку з Радикальною партією фальстарт було зафіксовано двічі.

Другому не бути

Нагадаємо, Верховна Рада VII скликання навесні 2014 року повернула в дію конституційні норми парламентсько-президентської республіки, які сама ж скасувала після рішення Конституційного суду про порушення процедури, що відбулися під час розгляду й ухвалення політичної реформи. І хоча президент України залишається головою держави, проте набагато більше повноважень, аніж за президентської форми правління, має у розпорядженні прем’єр-міністр.

Проте за інерцією десятки мільйонів осіб уважають відповідальним за все, що відбувається в країні, одного-єдиного політика, якого вибрали на умовах загального таємного голосування. І не можна сказати, щоб той один-єдиний заперечував проти того, щоб широкі народні маси так сприймали дійсність.

У цьому винні радянські інстинкти, яких Україна ніяк не позбудеться вже чверть століття. Здавалося б, у коді нації закладено більш древній інстинкт – самозбереження. Але коли смертельна загроза, здатна або поневолити, або до кінця знищити український народ, відступає і суспільство знаходить час та сили для мирного розвитку, масово починає проявлятися інстинкт самознищення.

Можна зрозуміти політиків як остаточних бенефіціярів, сенс життя яких полягає в боротьбі за владу. Це їхній основний інстинкт ...

Друкувати