Друкувати
Середа, 26 вересня 2018 - 03:53

Джерело: Часопис «Критика», Рік XVIII, число 3-4 (197-198), сторінки 2-3

Політ джмеля

Листопад 2014

У світі є небагато речей, у яких я цілком упевнений. Одна з них – Богдан Сольчаник, мій колишній студент, не був націоналістом. Його політичні погляди були десь посередині між центристськими та лівими, припускаю, тяжіли радше до лівих, аніж до центристських. На мою думку, він ідеально вписувався в цільову авдиторію, для якої Тоні Джадт писав політичний маніфест «Недугує земля» («Ill Fares the Land»). Ми з Богданом обговорювали цю книжку, а також книжки Лєшека Колаковського й інших авторів, до яких мали спільну пристрасть. 

Але передусім він був дуже милим хлопцем за двадцять, який працював над докторською дисертацією у Варшаві, душею товариства своїх однолітків, із якими ходив у гори, подорожував і сперечався, як змінити якщо не світ, то бодай Україну. Його застрелив снайпер на Майдані 20 лютого 2014 року. Богдан був одним зі 108 протестувальників, які загинули під час тих сутичок. Вони походили звідусіль з України й представляли різні суспільні та вікові групи, мали різні (або й жодних) політичні уподобання. Поміж них були лікар, рок-співак, театральний режисер, архітектор, фахівець із IT, спортсмен, декілька художників та бізнесменів. Деякі з них узагалі не були українцями: двоє вірменів, двоє білорусів, один грузин.

Російська пропаґанда вбила їх удруге: вона позбавила їх власних ідентичностей, звівши їх до однієї категорії – українські націоналісти, звісна річ, фашисти. На щастя, на Заході не так аж багато людей ведеться на цей стереотип. Але значно більше тих, хто вважає, що осердям української політичної кризи є питання ідентичности, конфлікт між «українськими націоналістами» із Західної України та російськомовними українцями Сходу ...

Друкувати