Друкувати
П'ятниця, 21 вересня 2018 - 05:19

Підсумки 2017 року від «Критики»: топ-10 статтей та рецензій

Грудень 2017

Дорогі друзі!

2017 рік добігає кінця. Для «Критики» ­цей рік – особливий, адже часопис відзначив своє 20-річчя. 1997-го року в Києві побачило світ перше число «Критики», і відтоді ми прагнемо розвиватися та змінюватися для наших читачів. Ми тримаємо руку на пульсі актуальних подій та дискусій і водночас пропонуємо глибокий аналіз суспільно-політичних та культурних проблем. Дякуємо, що були разом із нами, читали часопис та онлайн-версію «Критики», підтримували нас не лише зацікавленням і теплими відгуками, а й передплатою. Адже саме ваша фінансова підтримка допомагає нам залишатися незалежним інтелектуальним виданням.

Пропонуємо згадати проминулий 2017-й і перечитати ті статті й рецензії, які редакція «Критики» вважає особливо вдалими.

Топ-10 статтей нашого часопису:

Володимир Кулик. Гібридна дерусифікація

Майдан і особливо війна прискорили рух геть від Росії та російськости, хоч він і далі виявлявся насамперед в етнонаціональній ідентифікації, а не в мовній практиці. Під впливом громадянської мобілізації та військової аґресії майже всі громадяни підконтрольних українській владі територій відчули себе цілком чи переважно українцями, позбувшись непорушної, як доти здавалося, прихильности до російського народу й тим паче держави. Дехто відмовився і від звичної російської мови, проте більшість зберегла усталену мовну практику (принаймні якщо йдеться про активний мововжиток), викликавши цим обурення прибічників цілковитого відмежування від «русского мира», що зрештою обернулося мовними «срачами» в соціяльних мережах і на інших інтернет-форумах. Водночас і переважно російськомовні люди почали вживати більше української мови, принаймні пасивно (зокрема, в споживанні різних медійних продуктів), а головне, більше очікувати підтримки та поширення цієї мови від держави, давши їй нагоду (поки що майже не використану) для активнішої політики в мовній ділянці, тобто здійснення тієї самої дерусифікації чи українізації, якої довгий час сподівалися одні й боялися інші.

Григорій Грабович. Уявімо собі на мить...

Головне, однак, у «Харкoвi–1938» те, що плетиво реального і уявного тонко вмонтовано в загальну літературну або літературно-історичну канву, яка відтак стає основною фактурою твору, і цей монтаж підносить чи виводить твір за його звичні та наявні жанрові межі. Бо, на перший погляд, жанр «Харкoвa–1938» — це трилер, у якому під поверхнею святкування чергового Дня Перемоги — отого архетипного карнавалу, що його ми чи не вперше подибуємо на «святі воскресаючого духу» напередодні незалежности, — відбувається темний замах на його основу, тобто приготування атентату (як у знаному фільмі «День Шакала», 1973) на очільника держави, тут не де Ґоля, а Гетьмана-Президента Коновальця. Але хоч би які були перипетії того теракту (його ускладнює факт, що в той самий час із державним візитом наближається канцлер Німеччини Тельман на дирижаблі «Гінденбурґ», і читач, мабуть, пам’ятає, що там сталося, але це в іншому вимірі) і хай би який був цікавий цей трилерський наратив, осердям твору залишається монтаж, у якому літературні постаті, їхні життя, топоси, долі або карми вимірюють, хоч у мінливій формі, реальність цього світу. 

Олена Червоник. Метастази ідеології

Кожен історичний період має свою хворобу-як-метафору — іконічну недугу, через яку можна описати тип суспільних зв’язків, окреслити найголовніші суспільні драми. У такому означенні хвороби-як-метафори я, очевидно, покликаюся на відомий есей Сюзен Зонтаґ, але роблю це з кардинально протилежною метою. Розмірковуючи про туберкульоз і рак як дві найтяжчі хвороби XIX–XX сторіч, що захопили не тільки тіло, а й символічну сферу соціюму, Зонтаґ намагається демістифікувати обидві: виявити і проговорити ті суспільні метафори, в основу яких покладено стереотипні уявлення про ці хвороби.

Леонід Люкс. Чому більшовики прийшли до влади? До століття жовтневого перевороту

Як справедливо зазначив Лєнін у «Квітневих тезах», після Лютневої революції Росія стала найвільнішою країною у світі з усіх країн, які воювали. Якщо враховувати, що перед поваленням самодержавства країною керували строгою рукою, стає зрозумілим значення лютого 1917 року. У країні віяв свіжий вітер свободи. «Свободи» у західному сенсі — такої, що має певні межі і поважає права інших. Та був і дух російської «волі» — анархії, розгульної та безмежної. Наскільки широко цей дух поширився країною після краху царської влади та влади «начальства» різного штибу? Серед спостерігачів немає одностайности у відповіді на це питання. Проте зрозуміло одне: до голосу «розумних» соціялістів, які закликали населення до помірних та відповідальних дій, дослухалися все менше і менше. 

Другу частину статті читайте тут.

Cвітлана Матвієнко. Система мертва. Хай живе система! Алгоритми, мережі та колючі дроти імперій

Розмова про алгоритми, мережі та колючі дроти імперій має на меті ідентифікувати нові субтильні форми колоніялізму і війни, які випадково — або зовсім невипадково — не потрапляють у поле нашої уваги i не стають об’єктом політико-економічних дискусій. Серед багатьох причин треба назвати й саму природу сучасної комп’ютеризації, невидимість і всепроникність якої американський інжeнер Марк Вайзер уважав за засадничі. Найкращий комп’ютер, казав він, це невидимий комп’ютер, метою якого, окрім допомоги користувачеві у виконанні розмаїтих завдань, є розширення його або її підсвідомого. Процес узаємодії з машиною, зa Вайзером, має стати наскрізно інтуїтивним. 

Оля Гнатюк. Жіноче обличчя українського модернізму

Український модернізм, як писала Соломія Павличко, має чоловіче обличчя. Боротьба, що точилася за літературний канон на зламі XIX–XX століть, a згодом — після відновлення державної незалежности в Україні — стала предметом аналізу істориків літератури та критиків, але лише Соломія Павличко проаналізувала ту боротьбу з погляду фемінізму (у статті «Канон класиків як поле ґендерної боротьби»). У літературному каноні українського модернізму постійне місце завдяки Іванові Франку, головному «диктаторові» літературних смаків наприкінці XIX століття, здобули лише Леся Українка (Лариса Косач) та Ольга Кобилянська як репрезентантки періоду раннього модернізму. Характерно, що з легкої руки Івана Франка до Лесі Українки, письменниці з небувалою літературною програмою, пристало означення «єдиний мужчина в українській літературі», натомість твори Ольги Кобилянської Франко просто цензурував, викроюючи з її прози надто феміністичні сюжети. 

Кресида Аркрайт «Ми живемо одним днем». Тревелог

Вони повторюють, що не живуть, а існують. Усе не так і погано, але це існування, а не життя. Виживання і животіння. Люди втратили можливість займатися тим, що їм було цікаво, втратили зв’язок із минулим, із тим, завдяки чому вони були самими собою. Якимось чином усі зрівнялися, опинилися на одному соціяльному щаблі. Їхня ситуація абсолютно незрозуміла. Державі немає до них діла. У них немає жодних прав. Нічого. Нікому вони не потрібні, ні тут, ні там. І самі вони не розуміють, чому потрібна війна. І чому вона розгорілася. Ніхто не може цього пояснити. Чия взагалі це війна. Однозначно не їхня. Вони нічого не зробили, і їх викориcтовують. Мирні жителі вмирають. Коли брат б’ється проти брата, які тут іще потрібні коментарі? 

Світлана Шліпченко. Дилеми й головоломки пам’яті

Пам’ятник/монумент — це передовсім «культурна ідея» (за Леві-Стросом), важливий «матеріяльний» елемент «мистецтва пам’яті», що підтверджує (історією чи мітом, що його він репрезентує) походження/коріння спільноти, водночас будучи й ґарантією її збереження від фізичного зникнення та смерти (продовження життя у пам’яті наступних поколінь). Як такий пам’ятник є асимільованою частиною загальнішої концепції історичного і культурного спадку, а також загального масиву культурної пам’яті. Ми вживаємо паралельно, однак розрізняємо — пам’ятник і монумент (а для певних споруд також застосовуємо цілком недвозначну назву — меморіял), що прямо вказує на їхню безпосередню функцію — збереження пам’яті. Власне, після Другої світової війни меморіял мало-помалу приходить на заміну пам’ятникові-монументу, коли йдеться про «архітектурну частину» публічної комеморації.

Олександр Галенко. Декілька порад від турецького професора, як писати історію України

Галіля Ходжу багато що пов’язувало і з Україною. Він походив із кримських татар — його дід по батькові був муедзином у соборній мечеті Хан Джамі в палаці кримських ханів у Бахчисараї. Його навіть плутали з одним дуже відомим вихідцем із України: Ходжа любив розповідати, як паризькі студенти сприймали його за генсека Брєжнєва. Одного разу він відвідав Україну. Але найважливішим є те, що його студії стосувалися України. Ні, він не присвятив їй спеціяльних праць. Проте османці три століття володіли історичним півднем України, себто степами та чорноморським узбережжям — саме сюди тепер звернено аґресію пострадянської Росії. Тому все це дає вдосталь підстав згадати турецького науковця і спробувати взяти уроки з його спадщини для української історії.

Даріуш Толчик. Відкриття Архіпелаґу

Перш ніж наприкінці грудня 1973 року в Парижі вийшов «Архіпелаґ ҐУЛАҐ» Солженіцина, слово «ҐУЛАҐ» належало до незрозумілого загалові жарґону совєтської бюрократії. Але вже в середині 1970-х років, після публікації «Архіпелаґу ҐУЛАҐу» ключовими західними мовами, цей термін став у світі одним із символів темного боку XX століття. Західна громадськість досі здебільшого переконана, що Солженіцин відкривперед очима світу невідому доти правду про ҐУЛАҐ. 1977 року Бернар-Анрі Леві писав, що «Архіпелаґ ҐУЛАҐ», «тільки-но опублікований, уже зумів змінити наш ідеологічний горизонт і головні точки співвіднесення».

Топ-10 рецензій: 

Прімо Леві. Чи це людина. Львів: Видавництво Старого Лева, 2017.

Чи доречне використання слова «людина» в історії про Авшвіц? Чи можливо вписати «людське» в периметр, обмежений колючим дротом і увінчаний написом «Arbeit macht Frei»? Чи справедливо з нашого боку піддавати сумніву людяність лише нацистів і не завважити того, у що перетворилися мільйони в’язнів не те що за роки — за години перебування в таборах? Примо Леві пише, що він став «одним із них» — одним із невиразно сірого гурту похилих і знеособлених постатей — уже за декілька годин по тому, як зійшов із вагона на вході до Авшвіца.

Світлана Алексієвич. Останні свідки. Соло для дитячого голосу. Київ: Дух і Літера, 2016.

Книжка лавреатки Нобелівської премії з літератури білоруської письменниці Світлани Алексієвич уперше вийшла друком іще 1985 року, однак нова редакція, яку було перекладено українською, з’явилася 2013 року. Зміна підзаголовку зі «Ста недитячих оповідань» у першому (совєтському) виданні на «Соло для дитячого голосу» в другому опосередковано вказує на прагнення надати наративові виразної інтимности. «Останні свідки» — це історія німецько-совєтської війни очима тих, чиє дитинство було пов’язано з Білоруссю. 

Іґнацій Карпович. Сонька. Київ: Комора, 2016.

Роман «Сонька» про «тутейших», «своїх» і «чужих» — про польсько-білоруське прикордоння, любов і ненависть, війну і мир. І головне — обидві сторони у ній не знаходять жодного «серединного» порозуміння. Іґнацій Карповіч, один із найяскравіших сучасних письменників Польщі, в котромусь українському інтерв’ю говорить про згаданий роман, що багатьом і польським, і білоруським читачам бракувало вияву саме «польськости» чи «білоруськости» героїв. Цим зауваженням письменник влучає в десятку, показуючи той пласт проблематики, який можна побачити лише зсередини польського літпроцесу.

Кадзуо Ішігуро. Не відпускай мене. Львів: Видавництво Старого Лева, 2016.

Ішиґуро традиційно зіставляють із Владіміром Набоковим і Джозефом Конрадом. Мабуть, у цьому є певний сенс, проте цей автор не схожий на жодного з них. Ішиґуро не створює сюжетного саспенсу і не захоплюється постмодерною каламбурною грою. Він обрав модель оповідача, максимально відстороненого від автора і заглибленого, вкоріненого саме в створеній романній дійсності й упізнаваній традиції. Таким був Стивенс, герой його «взірцевого» роману «Залишок дня», старий англійський дворецький, власне, втілення англійської культурної традиції як такої.

Стівен Вітт. Як музика стала вільною. Цифрова революція та перемога піратства. Київ: Наш формат, 2017.

Видання з історії комп’ютерної техніки та інформаційних технологій авторства журналістів чи письменників не одне десятиліття користуються популярністю, як і оповіді-розслідування історії становлення й розвитку технологічних новацій і їхнього впливу на суспільство. Вітова книжка поєднує ці дві лінії, адже автор розповідає свою версію історії музичного піратства (навряд чи вичерпну), вибудовує сповнену розмаїтих інтриґ історію тріюмфу формату MP3 та описує життєві колізії осіб, причетних до глобального поширення цих явищ. 

Катажина Квятковська-Москалевич. Вбити дракона. Українські революції. Львів: Видавництво Львівського медіафоруму, 2017.

Збірник репортажів польської авторки Катажини Квятковської-Москалевіч — це книжка про Україну, в якій можливо все, де «з журбою радість обнялась», де навіть посеред безнадійної туги знаходиться місце для жартів, якщо поглянути на історію з дещо іншого ракурсу. Це історії про країну, в якій телевізійним екстрасенсам довіряють більше, ніж правоохоронцям, де політтехнологи працюють на авторитет провладної партії і водночас жертвують «на Майдан», уявляючи себе при цьому доблесними робінгудами. Про країну, де скривджені матері, «тролі»-коментатори, працівники міліції, які з органів втікають на роботу в морг, борються за справедливість — кожен по-своєму наповнюючи це поняття сенсом.

Михаїл Епштейн. По той бік совка: політика на грані гротеску. Київ: Дух і Літера, 2016.

Збірку есеїв, блоґів, авторських колонок російсько-американського філолога та культуролога, професора університету Еморі (США) Міхаіла Епштейна об’єднує прагнення реконструювати смислові виміри радянського та пострадянського в стосунку до політики й ідентичности насамперед у Росії. Автор подає панораму переходу російської масової свідомости від «совка» до «бобка».

Джим Моррісон. Американська молитва. Івано-Франківськ: П’яний корабель, 2016.

Видання поезій Джеймса Дуґласа Морисона українською не супроводжують ані передмова чи післямова, ані примітки. Видавці керуються підходом, за яким говорити мають самі тексти і структура видання. Функцію додаткових матеріялів виконують «Автоінтерв’ю», драматично-сценарний «Автостопник» та прозові «Видіння любові і смерті» самого Морисона. Два автоепіграфи до розділів виконують роль приміток, і їх цілком досить. Епіграф до «Віршів із записників» говорить: «За допомогою цих образів мені треба доповнити свою власну реальність», а епіграф до «Полудневої плівки» — «Ми мусимо зв’язати докупи всі ці відчайдушні враження». Проте від власного лаконічного коментаря видавці не втрималися, назвавши Джима Морисона в короткій анотації візіонером і містиком, а його поезію — справжньою поезією, «тою, що нічого не стверджує».

Andrea Graziosi and Frank E. Sysyn (eds.). Communism and Hunger: The Ukrainian, Chinese, Kazakh, and Soviet Famines in Comparative Perspective. Toronto: CIUS, 2016.

У вступі упорядники Андреа Ґраціозі та Франк Сисин обґрунтовують правомірність зв’язку «комунізму і голоду». Вони зазначають, що, за винятком бенгальського голоду, який забрав 2 мільйони життів, усі масштабні голоди ХХ століття пов’язано із соціялістичними «експериментами». До переліку «комуністичних голодів» потрапили: 1921–1922 роки в Росії та Україні (1–1,5 мільйона смертей); 1931, 1932 та 1933 роки у СССР (6,5–7,5 мільйона, із яких 4 мільйони припадає на Україну, а 1,3–1,5 — на Казахстан), 1946–1947 роки у СССР (1–1,5 мільйона); 1958–1962 роки у Китаї (30–45 мільйонів), 1983–1985 роки в Етіопії (0,5–1 мільйон) та 1994–1998 роки в Північній Кореї (від декількох сотень тисяч до понад 2 мільйонів).

Севгіль Мусаєва, Алім Алієв. Мустафа Джемілєв. Незламний. Харків: Віват, 2017.

Оповідь про Мустафу Джемілєва можна зіставити з портретом, техніка створення якого співмірна сучасній медія-культурі. Автори використовують підходи, властиві друкованій книжці та новим медіям. Це дає їм змогу долати рамки переліченого і відточувати можливості перспективного жанру в українській видавничій практиці — книжок про видатних сучасників. Писати про того, хто є моральним авторитетом, і не вдаватися до надмірного патосу важко, проте автори «Незламного» впоралися із таким завданням. Та й вислови самого Джемілєва, афористичні й водночас прості у своїй чіткості бачення етичних проблем, додали виданню особливої виразности.

Долучайтеся до спільноти критичного мислення у 2018-му! З Новим роком, друзі!

Друкувати