Друкувати
Неділя, 23 вересня 2018 - 22:39

Джерело: «Критичні рішення», www.krytyka.com

Perpetuum corruptio

Вересень 2012

Для початку, бодай на правах робочого засновку, пропоную вважати терміни «корупція» та «демократія» антиподами. І хоча їхня місткість є різною, обидва ці явища виникли внаслідок бажання людства досягти «великого» миру, а обидва ці поняття зазнали і зазнають інфляції та зловживань, а застосовують їх без належного розуміння змісту. Тому, можливо, рефлексії щодо них та правильного їх використання послужили б ефективними запобіжниками проти типових помилок, повторюваних у різні часи та в різних контекстах.

Можна сперечатися з істориками, чи історія таки вчить і чи в принципі можливо вберегти чергове покоління від повторення помилок минулого, особливо в інформаційну добу, коли людству паморочиться від передозування «киснем» після століть інформаційного «вакууму». Тут потрібна неабияка вправність, аби не скотитися в маніпуляції та зберегти для нових поколінь право на вільний вибір. Можливо, задля цього потрібно приспати пильність самої діялектики, думати на три ходи наперед і поховати будь-які амбіції та претензії на дивіденди в разі успіху. Отож, приступаючи до експерименту, хочу препарувати корупцію та з’ясувати, як працює її репродуктивна система. Тобто зрозуміти, чому її неможливо знищити (аналогія власне з багатоклітинними організмами, на відміну від вірусів, навмисна).

Згідно з первісним значенням слова, корупція – спотворення, псування, зловживання. Важливо однак звернути увагу на те, що такого тлумачення вона набуває постфактум і радше з боку спостерігача, ніж самого суб’єкта корупційної дії. Адже обидві залучені сторони практикують корупцію як вигідне, позитивне, потрібне дійство. Оголену корупцію важко впіймати і вкласти на стіл для розтину. Навіть без «обгорток», вона добре маскується, допоки оці дві сторони не сприймають свої дії як змістовно неґативні (позірно неґативного сприйняття далеко не достатньо), допоки вони не зважають на спостерігача. І можна припустити, що на спостерігача не зважають передовсім через те, що він знеособлений.

Розгляньмо тут корупцію як явище суспільне. Інтереси спостерігача – це в кожному випадку інтереси більше ніж однієї людини (зазвичай – певної спільноти). І якщо питання гріха чи злочину проти іншої особи стосується перш за все самого суб’єкта, тобто не виходить за межі його найтіснішого кола відповідальности, то для того, щоби справді неґативно оцінити корупцію за змістом, суб’єкт має розширити коло відповідальности, тобто міркувати в рамках «я відповідаю не лише за себе та свою родину, а й за дії інших, навіть тих, кого я не знаю особисто». Така зміна сприйняття означає переоцінку умов виживання (без добре зорганізованого, чесного суспільства годі вижити людству) і, як свідчать дослідження, є радше винятком, адже переважна більшість людей на рівні цінностей (а не тверджень) готові дбати лише про себе. Дослідження компанії GfK Roper Reports Worldwide умовно називає такий кластер людей, готових дбати не лише про себе (для них важлива рівність життєвих можливостей, вони відповідальні перед суспільством, терпимі, відкриті, орієнтовані на знання та пізнання), – соціяльними раціоналістами. У країнах Европи їх близько 12%, в Україні та Росії – менше ніж 5%. Проте дослідження GfK орієнтоване більшою мірою на порівняння споживчої поведінки. Можливості для глибшого трактування демонструє схема Шалома Шварца, яка використовується в европейському та світовому дослідженнях цінностей (нині дослідження інтеґровані). Одним із параметрів ціннісного портрета індивіда є так званий універсалізм. Спосіб формулювання запитань дозволяє проводити опитування навіть у закритих тоталітарних країнах, де страх відвертости може спотворювати відповіді. Запитання звучить так: «Якою мірою особа, чий опис подано нижче, схожа на Вас?» (пропонується шестибальна шкала оцінки).

Опис особи:

• Для неї важливо, щоб у стосунках між людьми в усьому світі панувала справедливість. Вона переконана, що всім має бути надано рівні можливості в житті.

• Вона вважає за потрібне поважати думку інших. Навіть якщо вона не погоджується з ними, вона все одно хоче зрозуміти їхню позицію.

• Вона твердо переконана, що люди мають берегти природу. Для неї важливо турбуватися про навколишнє середовище.

За умов функціонування громадянського суспільства спільне не суперечить своєму, однак у посттоталітарних країнах, де громадянське суспільство як концепт було винищено, цінності та інтереси особи обмежуються приватною власністю. Це дуже добре ілюструють пакети зі сміттям, виставлені на сходову клітку, та ставлення до співгромадянина як до конкурента за кубометри чистого повітря. Згідно з класичною вже пірамідою потреб Маслоу, підхід «добре суспільству – добре мені» діє від того моменту, коли в людини задоволено її фізіологічні потреби.

Отже, суспільно конструйоване неґативне трактування корупції на індивідуальному рівні мало би з’являтися після задоволення базових потреб та усвідомлення важливости горизонтальної співпраці (наприклад, між конкурентами в бізнесі). Ставлення до корупції може стати індикатором, наскільки міцним є імунітет суспільства до аномії, наскільки розхитаним є уявлення про добро і зло, наскільки легко ці два поняття можуть змішуватися.

Виправдання зла

У 10 з 12 країн із найвищим показником корупції досліджень цінностей не проводили[1]. І це також є свідченням того, що препарування корупції (як елемент дослідження цінностей) не виокремлюється в таких суспільствах у діяльність важливу, потрібну для індивідів, із яких це суспільство складається. Однак дані з Венесуели та Іраку (країн із десятки найкорумпованіших за результатами досліджень Transparency International) свідчать про те, що тамтешні громадяни декларують наявність політичної корупції, і вважають, що їй немає виправдання.

Спосіб формулювання запитань у дослідженнях, пов’язаних із визначенням рівня корупції, часто прив’язується до сфери політики, а також розрахований на те, що респондент усвідомлює неправомірність корупційних дій. Іноді залучено також моральний аспект (що може виправдати такі дії), однак у більшості випадків ідеться все-таки про розуміння того, що корупція є злом.

Формулювання запитань у дослідженнях, які проводить Transparency International, містить навіть елемент вимушености або й невідворотности корупційних дій. Таке ставлення до корупції нормалізує уявлення про те, що жодна країна, жодне суспільство не є і не можуть бути вільними від корупції.

<H6>   

Сприйняття корупції на індивідуальному рівні схоже на асиметричне сприйняття поняття несправедливости: стосовно інших воно неґативне, стосовно себе – позитивне.

Суспільні структури та процеси досліджуються фахівцями на двох рівнях: «як є» (практика) та «як мало би бути» (уявлення). У площині «мало би бути» корупція часто сприймається як зло, але у площині «як є» виникають так звані «реалії», в яких доводиться жити, тобто вдаватися до корупції.

Приклади запитань щодо практик:

«Чи готові Ви більше платити за комунальні послуги за умови, що їх надаватимуть вчасно та якісно?»

«Чи траплялося Вам використовувати робочий телефон чи офісну техніку для здійснення приватного дзвінка чи операції з роздруку або копіювання?»

Приклади запитань щодо уявлень:

«Чи погоджуєтеся Ви з твердженням про те, що всі люди в суспільстві повинні мати рівні можливості?»

«Чи вважаєте Ви демократію відповідною формою політичної системи для держави, в якій живете?»[2]).

Механізми виникнення зловживаннь у різних за обсягом і типом системах досліджувано не раз. Найвідомішими є, напевно, експерименти, втілені у телевізійних проєктах на зразок «Останнього героя». Цікавою, на мій погляд, є сучасна версія такого експерименту, що її зорганізували шведські науковці. Вони створили он-лайн гру за так званим принципом пісочниці, яка й стала лабораторією. Герой потрапляє в умови, наближені до реальности: у нього одне життя, і щоб його зберегти, він мусить харчуватися та відпочивати, взаємодіяти з іншими гравцями та дбати про свою безпеку. Герой має право займатися різними видами діяльности (від збиральництва до виготовлення ювелірних виробів), а померти може від руки чи зброї іншого гравця, від дикої тварини чи навіть з голоду. Експеримент цікавий тим, що демонструє неймовірну швидкість «псування» суспільства. На початку гри всі учасники отримують рівні можливості й певні правила просування своїх героїв, але вже за кілька тижнів гравці знаходять обманні шляхи (прописування додаткових макросів) випереджати інших у гонитві за владою, силою та ресурсами (за допомогою спеціяльного коду герой без участи гравця кілька годин поспіль виконує однакові дії для здобуття балів розвитку). Розробники доклали багато зусиль, аби максимально захистити умови просування героїв від зловживань, і коли їм це нарешті вдалося (бали розвитку здобувалися за хитрою схемою, що виключала можливість «дистанційного прокачування»), гра різко втратила популярність. Цікавим є й інше спостереження: розробники кілька разів «обнуляли» здобутки учасників, проте навіть за цілком рівних шансів дуже швидко встановлювалася нерівність сил та демонструвалося бажання винайти «магічну піґулку» для нової системи.

Щоденна боротьба добра і зла

Зі зникненням панівної ідеології та переходом до приземленого споживацького суспільства (або переходом від тоталітаризму до демократії в українських умовах), із суспільно-політично-ціннісно-формівного дискурсу зникли дискусії про те, що є добрим, а що поганим. Можливо, єдиними, хто публічно фокусує свою увагу на «високому», є церковні середовища. І це може створювати хибне уявлення про велич, неосяжність та небуденність цих понять. Натомість людина щодня постає перед вибором, як учинити, навряд чи замислюючись, що саме тут і тепер її маленькі дії та рішення втілюють цю споконвічну боротьбу.

Дослідники поведінки (зокрема – Дан Аріелі[3]) стверджують, що людина приймає рішення великою мірою емоційно, при цьому виправдовуючи та раціоналізуючи їх. Тому можна припустити, що для відчуття життєвого контролю та щастя дуже потужно повинна працювати здатність до самовиправдання, тобто до трансформації «поганого» в «добре». Що людина розумніша, то легше вона виправдає будь-який учинок. Приміром, затятий корупціонер виправдовує для себе власні дії необхідністю годувати дітей чи забезпечити належний рівень достатку для гідного життя.

В Україні було проведено серію досліджень на тему сприйняття та виправдання корупції серед посадових осіб[4]. Міцність самозахисту зла у державних структурах вражає. Зокрема, працівники ДАІ, що беруть хабарі від водіїв, намагаються виправдати не лише себе, а й усю ієрархію корупційної схеми, ошляхетнюючи себе у складі збоченої системи тим, що позаяк механізми стягнення штрафу – знову ж таки внаслідок хвороби системи – не працюють, то без поборів на дорогах держава не отримає жодних коштів (аби зрозуміти цю схему, важливо мати на увазі, що в суспільстві неочевидним є сприйняття бюджетних коштів як громадських). Найпростішим поясненням працівників ДАІ є низька зарплата, що своєю чергою свідчить про глибину вкорінення корупції у свідомості громадян. Ситуація абсурдна: вступаючи у трудові відносини, службовець погоджується на певну платню, однак згодом визнає, що її рівень є неприйнятним, і намагається самотужки подолати «несправедливість» коштом водія, тобто того, хто і так своїми податками забезпечує заробіток інспектору. Аналогічна схема спостерігається у багатьох поганих сервісах: працівники карають роздратованістю й обманом клієнтів, тоді як джерелом їхнього невдоволення є недостатня зарплата чи умови праці, але саме цього вони не наважуються озвучити керівництву.

У щоденних практиках добро позбавили захисних сил його, здавалось би, беззаперечні апологети – церква та родина. Перша захопилася захистом власної оболонки, балансуючи, отже, на межі зла, друга стала фатально зневіреною та (як наслідок) короткозорою.

І ось уже зло без опору долає добро: «я даю лікареві хабар, але я роблю добро, бо інакше мого родича не прооперують», «я порушую правила дорожнього руху, але я роблю добро, бо поспішаю на концерт із коханою», «я голосую за кандидата, якого не підтримую, бо злом буде проголосувати проти всіх».

Людина приймає рішення на підставі цінностей, тобто того, що для неї є важливим. Але навіть апологетам християнства важко розшифрувати сьогодні, чим саме є християнські цінності, і пояснити людині, як виглядає добро та як потрібно чинити. Щоденні практики нормалізують корупцію, зменшуючи шанси добра перемогти – вдаючися до медичної метафори – консервативним шляхом.

Ситуація вкрай складна практично в усіх сферах – від школи до найвищого міждержавного рівня. Збочена система підживлює себе, коли вчителі просять батьків «принести» з роботи канцтовари; закріплюється, коли депутати хизуються збільшенням соціяльних виплат – так, наче добули ці кошти із власних кишень. І ця ситуація нормалізується (у сенсі – набуває статусу нормальної) через відсутність сміливости та розуміння необхідности гукнути: «король голий!» – і розірвати коло абсурду.

Винищене радянською владою громадянське суспільство потребуватиме перезавантаження та засвоєння базових принципів взаємодії, перш ніж своє та спільне вийдуть із категоричного протиставлення.

<H6>   

Порушення правил як шлях до проґресу

Наостанок хочеться поміркувати над тим, чи можливий людський світ без корупції. Спосіб мислення людини змушує її до оптимізації, до отримання більшого результату меншим коштом (зокрема про це писали Джордж Акерлоф, Дан Аріелі, Ернст Фер та Метью Ребін), а суспільна меншість завжди знаходила можливість порушувати усталені правила, прагнучи  розвитку. Ґалілей, Ейфель, ван Ґоґ сьогодні оцінюються як великі сміливці та генії, тоді як сучасники вважали їх утіленням зла.

Можливо, історія і не дасть відповіді на всі поставлені тут запитання, але вона принаймні свідчить, що інтенсивність бажання порушувати правила змінюється від культури до культури, інколи навіть у межах однієї країни (наприклад, Південь та Північ Італії).

Можна припустити, що різниця тут не лише в цінностях, а й у просвітницькому складнику поняття культура. І хоча самі історики сперечаються, наскільки це збіг, а наскільки закономірність (ідеться, зокрема, про велику історичну дискусію щодо зламу XV–XVI століть та розвитку Европи Great debate[5]), є надія на те, що відповідно сплановане дослідження-експеримент дозволить на основі результатів спеціяльних порівнянь (різних культур та епох від крайнього relations first до фашизму) розробити щось на зразок антикорупційної вакцини.

Автори крос-культурних досліджень[6] здійснили чимало спроб створити універсальні для різних культур шкали, не гублячи змісту під час перекладу (в широкому розумінні цього слова). Однак, навіть попри наявні результати, нині немає однозначного розуміння: чи цінності визначають буття, а чи навпаки. Та й схема формування цінностей не є лінійною, причиною неочікуваних цивілізаційних зрушень можуть стати, здавалося б, непомітні дрібниці (теорія хаосу, зокрема ефект метелика) – скажімо, західний молодіжний серіял може привчити пострадянську молодь щодня приймати душ.

Стрибки у розвитку, хай і за допомогою корупції (в широкому розумінні), можуть бути закономірними для міцної та прогнозованої системи з чіткими правилами. За тим самим принципом рослина проростає крізь асфальт. Набагато важче відштовхнутися в тягучому, липкому павутинні зневіри та тотального релятивізму. За відсутности інформації та ініціятив іззовні, корупція «нормалізується» у щоденній практиці, розмиває межі між добрим та поганим, присипляє відчуття необхідности та сенсу змін чинного ладу – аж до стану, коли корупцію беруться виправдовувати не лише з погляду «як є», а вже і з погляду «як мало би бути».

Проте й для тих, хто потрапив у павутиння чи розлив нафти, є своя схема виживання. Вона – повільна, ґрунтовна, стосується кожної частинки цілого, не така красива, як у боротьбі із залізним драконом, нудна та довго непомітна назовні, однак необхідна та невідворотна.

[1] Йдеться про п’ять хвиль досліджень World Values Survey (1981–2008). Країни з найвищим показником корупції відповідно до Corruption Perception Index 2011 (Transparency International).

[2] Приклади запитань наведено без надання варіянтів відповідей та уточнень запитань.

[3] Dan Ariely, Predictably Irrational: The Hidden Forces That Shape Our Decisions, New York, 2008.

[4] Корупція в діяльності Державної автомобільної інспекції: результати соціологічного моніторингу, Харків, 2007.

[5] Зокрема: Jack Goody, Capitalism and modernity versus David S. Landes. The wealth and poverty of nations.

[6] Hofstede, Inglehart, Welzel, Schwarz та інші

 

 
Друкувати