Друкувати
Середа, 19 вересня 2018 - 13:35

Джерело: Часопис «Критика», Рік XVІ, Число 5 (175), сторінки 2-5

Пастка обмеженого доступу

Травень 2012

Транзит і його критика

Найочевидніший і найдискусійніший спосіб, яким можна пояснити, чим є Україна і чи можливі тут зміни, сформувався в руслі теорій модернізації та демократизації. Цей «транзитологічний» дискурс в українському спрощеному варіянті був легко сприйнятий і підхоплений офіційним «державотворчим» дискурсом, хоча хтось виводив наперед структурні чинники (спадок минулого, політичну культуру), а хтось надавав вирішального значення аґентам змін (елітам). Основна ідеологема Кучминого десятиліття виглядала дуже привабливо. Україна – це перехідне суспільство, що рухається від пізньорадянського авторитаризму до демократії. Попри окремі спроби переглянути це уявлення, воно таки здомінувало український офіційний та академічний дискурси ще від середини 1990-х років.

Заперечувати рух дуже складно, а відсутність змін чи «збочення» зі шляху демократизації списували чи на структурні, чи на процедурні чинники. В Україні невтомно запевняли, що вона рухається до демократії; на Заході переважали стриманіші оцінки, але й там не заперечували саму ідею демократизації. Так народилася теза про українське «блукання манівцями» на шляху до демократії.

На початку нового століття Томас Карозерс поставив демократизацію в більшій частині пострадянського простору під великий сумнів, що спровокувало дискусію і розділило професійний цех: одні залишилися на «ортодоксальних» позиціях, другі відмовилися від транзитологічної парадигми й заходилися шукати причини репродукції та виживання режимів.

Зміна влади в Сербії, потім у Грузії і далі в Україні на якийсь час дала ортодоксальним транзитологам аґрумент про безупинність руху до демократії. Проте, якщо зі зміною влади в Сербії та Грузії реформи пішли, то в Україні – ні. Це дало підстави критикам, прихильникам «посттранзитології», заявляти про те, що в «сірій зоні» (Україні, Білорусі, Молдові) політичні зміни відбуваються не поступально – від авторитаризму до демократії, а циклічно – від домінування одноосібної/однопартійної влади до нереґульованого політичного суперництва.

Так уявлення про гібридний характер більшости постколоніяльних і в тому числі пострадянських режимів поступово витіснило погляд про демократичний транзит у «сірій зоні». З цього погляду режим в Україні як був, так і залишається гібридним: він поєднує конкурентні вибори з глибоко вкоріненим клієнтелізмом і автократичними практиками – зневагою до процедур ухвалення рішень, до принципу верховенства права, обмеження громадянських прав і політичних свобод. Україна до сьогодні залишається квазимодерною державою і квазинацією. [1]

Важливо не те, чи має Україна ту чи ту ознаку сучасної держави, а як вона виявляється ...

Друкувати