Друкувати
Середа, 17 жовтня 2018 - 14:15

Джерело: Часопис «Критика», Рік XIX, Число 5-6 (211-212), сторінки 34-39

Останній розділ

Травень 2015

(Закінчення. Початок див. у попередньому числі «Критики».)

В останнє десятиліття XV століття Венеція стала визначним центром світової видавничої справи1. Тут виходила величезна кількість літургійних творів, грецької і латинської класики, єврейських релігійних текстів, нотних записів переважно релігійного призначення, карт, атласів і наукових книжок. Використовували латинську, грецьку, арамейську й арабську абетки, іврит і глаголицю (ранньослов’янську). 1486 року венеціянська влада запровадила привілей авторського права, щоб захистити інвестиції друкарів. Міські банкіри були готові надавати кредити, щоб підтримати справу; папір надходив із місць поблизу озера Ґарда, також венеціянської території. Найвидатнішим видавцем Венеції був учений Альд Мануцій, який публікував класичні твори у виданнях, де текст був охайний, а шрифти змагалися красою з письмом ориґіналу. Студія Альда привернула увагу науковців, тож друкарня стала майже академією, в якій одні вчені мужі працювали, а другі без кінця проходили через неї (а що багато з них були біженцями з Візантії/Константинополя, які нещодавно дісталися туркам, то за «лінґва франка» часто слугувала грецька мова). Венеція була торговим містом, однак друкарство було для Альда та його однодумців не лише бізнесом, а й покликанням. Люди могли би прийти, щоб просто погомоніти, проте робота не чекала. Альд повісив оголошення на дверях своєї студії: «Хоч хто ти є, Альд щиро просить тебе викласти свою справу якомога малослівніше і піти, хіба що ти, як Геркулес для втомленого Атласа, готовий стати мені у пригоді. Тут завжди знайдеться досить роботи для тебе і всіх, хто прийде сюди». Розширення вже наявних механізмів цензури щодо друкованих книжок не забарилося (хоча Венеція була вправніша, ніж більшість, в ухилянні від влади духовенства). 1486 року електорат Майнца і сусіднього імперського міста Франкфурта спільно запровадили першу світську цензуру. Франкфурт був центром німецької книготоргівлі від кінця XV століття, проте міський бізнес поступово підривала цензура духовенства. І його знаменитий книжковий ярмарок у ХVІІІ столітті було затьмарено Ляйпцизьким. Протестантська Реформація стала великим благом для видавців: більше сект — більше текстів, а тепер ще й більше читачів, бо книжки дедалі частіше публікували народною мовою, і їх купувала чимраз більша кількість інтелектуалів із ремісницьких та купецьких верств. Деякі території, де цензура була дуже незначною, також виграли комерційно. Як зазначив Зиґфрид Г. Штайнберґ:

Купецька аристократія голандських міст, якій був притаманний широкий світогляд і далекоглядність, запропонувала притулок переслідуваним іспанським та португальським євреям, французьким гуґенотам, німецьким кальвіністам і польським социніянам. Наплив кваліфікованих ремісників і винахідливих бізнесменів забезпечив економічне панування Нідерландів, тоді як ліберальність університетів і свобода друкованої преси зробили їх центром навчання та журналістики в Европі ХVІІ століття. Голандські видавці, насамперед друкарська династія Ельзевірів, видавали книжки латиною, французькою, англійською, німецькою та голандською і тим самим показували, що Голандія справді була осередком европейської писемности.

Чимало визначних творів французького Просвітництва надруковано або за межами країни, або під вигаданим імпринтом, щоб приховати їхнє фактичне походження. Перські листи Монтеск’є видано в Голандії, а трактат «Про дух законів» — у Женеві. «Юлію, або Нову Елоїзу» і «Про суспільну угоду» Русо — в Амстердамі, його «Еміля» — у Гаазі.

Історик Рольф Енґельзинґ стверджував, покликаючись на свої дослідження в північній та центральній Німеччині, що у ХVІІІ столітті відбулася так звана читацька революція, процес, який полягав у заміні інтенсивного та багатократного прочитання невеликої кількости книжок (очевидно, здебільшого релігійного змісту, які часто читали вголос у родинному колі) на ширшу практику читання — світського, індивідуального та приватного, в пошуках новизни, інформації або розваги. Як ми побачили, цю нову «манію на читання» не завжди сприймали позитивно, але протидію їй — або скептицизм із цього приводу — не завжди висловлювали ті, кого ми зазвичай підозрюємо. Як показує американський історик книги Роберт Дарнтон у дослідженні листування французького протестантського книгопокупця Жана Рансона з Ля-­Рошелі («звичайного» читача, на Дарнтонову думку), Жан­-Жак Русо запропонував своїм послідовникам, одним із яких був Рансон, альтернативний погляд на читання. Стверджувалося, що аристократи (gensdesociété) цінували книжки та ідеї, які вони містили, лише як цікаві новинки, щоб якомога швидше прочитати їх, перш ніж перейти до інших («Ви читали X? Ви читали Y? О, ви повинні, ви повинні! Plus çachange2…). А Русо запропонував, зокрема, в публічному захисті свого роману «Юлія, або Нова Елоїза» модель читання, яка передбачала спілкування між двома ідеалізованими відокремленими суб’єктами — письменником і читачем:

Коли хтось живе спокійно, бо не поспішає прочитати, аби показати, щό він прочитав, він менше дбає про різноманітність, а більше про те, щоб обміркувати; а що його читання не прагне постійного відгуку інших, то воно чинить значно більший вплив на нього самого.

Отож 1781 року ми бачимо щирого русоїста Жана Рансона, який пише до свого швайцарського книготорговця Самуеля­Фредерика Остервальда з проханням слати йому менше періодичних видань, бо вони крадуть у нього час, який слід було би присвятити «доброму читанню»: «замість того, щоб збільшувати кількість тих, що є у мене вдома, я з усіх сил намагаюся зменшити їх». (В окремому есеї Дарнтон, услід за істориком Кевіном Шарпом, висуває ще одну цікаву бінарну опозицію на додачу до інтенсивного/екстенсивного: читачі раннього модерну, пише він, читали «радше вибірково, зосереджуючи увагу на невеликих уривках тексту і перестрибуючи від книжки до книжки, аніж послідовно, як це робили століття потому, коли розквіт романного жанру стимулював звичку прочитувати книжки від початку до кінця».) До кінця ХVІІІ століття книжкова продукція пройшла довгий шлях від монашої та клерикальної рукописної культури і важких томів із церковних бібліотек. Масовий ринок зростав, і книжки ставали меншими, витонченішими та мобільнішими. То були знання, які можна було носити з собою. Неминуче закрадалася нотка самовдоволення, ба навіть самовихваляння. Німецький письменник Жан­-Поль (Йоган Пауль Фридрих Рихтер) писав:

Господи! Згадати ті старовинні фоліянти, що важили кілька кілограмів, оправлені в дерево чи шкіру, закріплені мідними застібками і замками, так само, як шкіра на стільці вашого дідуся тримається за допомогою латунних цвяхів, — сам образ осілого життя вченого; і якщо натомість узяти до рук маленьку кишенькову книжку, можна вважати себе щасливим. Свиняча шкіра поступилася місцем мароканській, латунні цвяшки — гаптованим золотом краям, застібки та замки — м’якому шовковому футляру, а ланцюг, яким скріпляли цих монстрів у бібліотеках, — маленькій шовковій стрічці.

Книготоргівля в суспільстві, де панувала сувора цензура вітчизняного виробництва або каральне оподаткування імпортних книжок, не завжди давалася легко. Ті, хто нею займався (принаймні успішні), мусили, відповідно, бути досить жорсткими у своїй діловій практиці. Монпельє на півдні Франції в середині ХVІІІ століття був доброю книготорговельною територією, адміністративним центром, де університет мав знаменитий медичний факультет, академію наук, дванадцять масонських лож, шістнадцять чернечих громад і чимало юристів та державних чиновників. Згідно з торговим альманахом 1777 року, місто також мало дев’ять книготорговців, хоча коли двоє з них, Ісаак­-П’єр Риґо і Альберт Понс, об’єдналися, вони легко заполонили місцеву торгівлю. Риґо, про справи якого з основним постачальником — Типографським товариством Невшателя (Société typographique de Neuchâtel) — в архівах компанії зберігся запис, був обережним підприємцем. На відміну від інших, які були схильні ризикнути, взявши велике замовлення, якщо від нього пахло бестселером, він рідко замовляв понад пів десятка копій одного твору за раз, воліючи дозамовити пізніше, якщо було необхідно. Зазвичай він замовляв близько десяти назв водночас і підганяв вагу своєї партії рівно до тієї межі, коли за її перевезення не доведеться платити більше. Він також вагався у виборі між конкурентними постачальниками і гірко скаржився, коли вважав, що один із них його підвів. Іноді він користувався можливістю грубо зіграти проти суперників. Як пише Роберт Дарнтон,

Коли Цезарі, один із торговців­посередників, не зміг 1781 року покрити деяких своїх платежів, Риґо вижив його з бізнесу, влаштувавши змову його кредиторів. Вони не дозволили перенести платежі, кинули боржника до в’язниці й змусили його продати свої акції на аукціоні, де занизили ціни і змели книжки. Позбувшись патронажу, Риґо контролював більшість монпельєрських палітурних майстерень і, чинячи тиск на палітурників, влаштовував затримки й перешкоди в справах інших книготорговців. 1789 року з них залишився тільки один, Авраам Фонтанель, який утримався на плаву лише завдяки своєму «cabinetlittéraire» [читацькому клубові], «що викликало страшні напади заздрощів пана Риґо, який хоче бути єдиним, хто залишився, і щодня показує свою ненависть до мене», — як Фонтанель зізнався Типографському товариству Невшателя.

У ХІХ столітті відбулася реформа освіти, що викликала значний поступ у масовій письменності, однак добрі наміри та зусилля іноді наштовхувалися на значні практичні перешкоди. У Британії один за одним видали закони про освіту — у 1870, 1876 і 1880 роках, але власники заводів, фермери та сільське дворянство й далі воліли наживатися на дитячій праці. Урешті­решт, навіщо давати освіту бідним? Селянин із Сафолка, розповідаючи про своє дитинство перед самим початком Першої світової війни, сказав Роналду Блайту (в «Акенфілд. Портрет англійського села»):

Пастор був дуже поважний. Він міг робити з нами все, що хотів і коли хотів. Якось він прийшов до нас додому і сказав моїй старшій сестрі, якій було одинадцять років, щоб вона залишила школу. «Я думаю, тобі не треба закінчувати школу, — сказав він. — Ти можеш піти за покоївку до старої місіс Барні Вікс, яка щойно втратила чоловіка».

Та хай там як, освіта і письменність проґресували. Почало з’являтися більше різноманітної літератури назустріч потребам і вигодам нового ринку. До кінця вікторіянської епохи перші видання роману зазвичай коштували півтори ґінеї, що дорівнювало приблизно тритижневому заробіткові ремісника. За три шилінґи та шість пенсів видання «Railway Library» Руледжа, відомі як «yellowbacks»3, були доступніші, але реальний масовий попит мали сенсаційні історії, відомі як «penny dreadfuls» або «penny bloods»4, а в Сполучених Штатах «dime novels»5. Для масового ринку, звісно, завжди були дешеві видання: «Bleue Bibliothèque» і його наслідувачі у Франції, «chapbooks» в Англії та Ірландії, що їх продавали рознощики книг (colporteurs, pedlars, chapmen). У них друкували балади, народні казки, астрологічні прогнози та пророцтва, практичні твори, релігійні трактати. Розповіді про діяльність розбійників і бандитів, «панегірики вбивству, грабунку й крадіжці» із великим задоволенням читали в гедж­школах Ірландії. Навряд чи когось здивує, що знедолений люд насолоджувався добре описаними пригодами злочинця, який позбавляв дворян їхніх цінностей, але, як показав Найл О’Кісейн, привабливість таких історій була іноді соціологічно ширша: список передплатників першого видання автобіографічної розповіді про злочинця «Життя і пригоди Джеймса Фрині, якого зазвичай називають капітаном Фрині», опублікованої 1754 року, включав ректора Триніті­коледжу в Дубліні. Виробництво недорогої літератури, яку продавали рознощики або продавці на ринках масовому читачеві, стало в Европі тільки спогадом, однак подібна «вулична література», як зазначають Кейв і Аяд, досі процвітає в сучасній Ніґерії та Бразилії. В Англії раннього вікторіянського періоду тритомові романи, звична форма публікування белетристики, були надто дорогі для більшости людей, але їх можна було отримати в передплатних бібліотеках, чиї значні попередні замовлення дуже тішили видавців. У 1830­х роках видавництво «Chapman&Hall» разом зі своїм молодим автором Чарлзом Дикенсом здійснило видавничий прорив, коли опублікувало «Посмертні записки Піквікського клубу» в дев’ятнадцяти частинах, які виходили що два тижні (остання — подвійним випуском), кожна з них у паперовій палітурці, що містила рекламу. Серійні видання художньої літератури були напрочуд успішні в ХІХ столітті: усі добре знають історію про те, як 1841 року несамовиті читачі штурмували верф на нью­йоркських доках, де мала вийти фінальна частина «Крамниці старожитностей», що розповідала про долю Крихітки Нел. У Франції Бальзакові та Золя було за щастя видавати свої романи в газетах у серійній формі. У другій половині століття заповзятливий видавець П’єр­-Жуль Етцель прославив Жуля Верна, друкуючи його твори серіями, а потім видаючи книжкою, а Верн допоміг Етцелеві розбагатіти.

Намагання видавців розширити книжковий ринок, утримуючи низькі роздрібні ціни, продовжилися в ХХ столітті. Але, мабуть, найефектніший успіх здобув той, хто поєднав значну комерційну проникливість із ідеалізмом, що не був рідкістю в середині століття, але який пізніші спостерігачі могли відкинути як непрактичну шляхетність чи навіть патерналізм. За шестипенсовик — «вартість пачки цигарок» — Ален Лейн 1935 року запустив серію книжок у м’якій палітурці, що, за його словами, надихають на «власну думку, є розумними і водночас приємними для читання, від авторів, найкращих у своїй царині. <…> Книжок, про які пишуть на передовицях і які змушують людей говорити». Лейн прагнув знайти «гідний, але грайливий» символ, що міг би стати новим імпринтом, і, прийнявши пропозицію свого секретаря, Джоана Колза, про те, що може ним бути, він відправив юнака з виробничого відділу до Лондонського зоопарку змалювати ту істоту. Наступного року Джордж Орвел зауважив: «Книжки “Penguin” за шість пенсів просто чудові, такі чудові, що якби інші видавництва мали хоч крихту здорового глузду, вони об’єдналися б і придушили їх». Згодом Орвел висловив здивування у зв’язку з явно високими продажами серйозних, науково­популярних видань серії «Pelican», «більшість із яких іще кілька років тому широка громадськість сприйняла би як неймовірно інтелектуальні». Відповідь інших видавців на вельми успішні інновації «Penguin» надійшла, та, хоч як це дивно, забарилася майже на п’ятдесят років. У наступні десятиліття «Penguin» і пов’язані з ним імпринти — «Pelican», «Puffin», «Peregrine», «Penguin Classics», «Penguin English Library», «Penguin Modern Classics» тощо — опанували британську видавничу справу, ставши основою культури часткових самоуків — нових середніх класів. Ричард Гоґарт, чий новаторський твір «Користь письменности» «Penguin» видав 1958 року, ледве чи перебільшував, коли 1970 року писав: «Якщо поглянути на всі досягнення “Penguin”, розумієш, що бачиш в дії один із найдемократичніших успіхів нашої недавньої соціяльної історії». Ті декілька десятиліть середини ХХ століття також були часом, коли книжка в м’якій палітурці мала оптимальний розмір для комфортного читання (вміщалася на долоні).

Та це тривало недовго. Уже 1967 року, хоча обсяг продажів за попередні шість років збільшився із сімнадцяти мільйонів до двадцяти шести, «The Times» зловісно прогримів: «“Penguin” залишається унікальною послугою людству, але в жорстокому світі 1960­х років вони повинні спуститися на землю і зробити свою продукцію привабливою на ринку». У 1970­х роках компанія почала наражатися на дедалі більшу конкуренцію з боку інших якісних імпринтів у м’якій палітурці, на кшталт «Picador», «Paladin», «Quartet», «Flamingo» і «Virago». Її новий виконавчий директор (від 1978 року) Пітер Маєр, який мав досвід в американській видавничій справі, побачив необхідність публікувати й активно просувати «нові та цікаві твори». «У моєму підході змінилося те, я΄к книжки презентували і макетували і як формувалася ціна. Ми ввели більші й різноманітніші формати книжок у м’яких обкладинках. Деякі книжки могли були аґресивніше упаковані, дорожчі за ціною і цільово маркетовані». Одним із перших продуктів цієї нової видавничої філософії стали «Далекі шатра» Мері Марґарет Кей. Дизайнерів старшої школи це не вельми тішило. Майк Демпсі, художній директор «Fontana», писав:

Багато видавництв, що публікують книжки у м’яких обкладинках, тиснуть на свої художні відділи, щоб ті робили так звані презентабельні обкладинки, які продаватимуться, розцяцькувавши їх золотим тисненням, що призвело до помітного зниження дизайнерських стандартів. Але вони все одно врешті­решт опиняються серед нерозпроданих залишків, виглядаючи, як старі повії.

1991 року Маєрів наступник Тревор Ґловер зліквідував «Pelican» як окремий імпринт на тій підставі, що громадськість сприймала його як занадто інтелектуальний. Часи змінювалися. (Імпринт відновили на початку 2014 року.) Попри свою назву, «Історія книги у ста книжках» — це не зовсім історія книги у звичному сенсі, тобто вона не прагне систематично висвітлювати зв’язки між усіма персонажами, причетними до історії книги: авторами (окремими чи у співпраці, відкритими або під псевдонімом), видавцями, поліграфістами, вантажовідправниками, книготорговцями, читачами і рецензентами. Суть її викладено чудово, але вона більше пасувала би виставці про книгу чи музеєві книги (або іншому носієві інформації), ніж історії матеріяльних станів книги чи її культурної ролі. Тому праця Кейв та Аяд охоплює широкий зміст, здійснюючи часті короткі зупинки: хронологічно вона веде нас від малюнків у печерах до електронних книжок і містить твори Далекого Сходу, ісламської  та юдейської, а також класичної і західної культур, наукові книжки й карти, рукописи, ранні друковані книги, енциклопедії, словники, Біблії, дитячі книжки, порнографію, путівники, кулінарні книжки, книжки для сліпих, самвидав, артбуки й об’ємні книжки. І всі їх прегарно ілюстровано. Отож якщо настав час опублікувати музей книги, то чи означає це, що ми маємо справу з феноменом, який помер чи відмирає? Кейв і Аяд запозичують слово «хроноцентричність» (яке запровадив журналіст Том Стендедж), щоб описати часом помилкове переконання, що нам випало жити в часи ґрандіозних змін, і автори доходять висновку, окресливши чимало очевидних недоліків цифрових книжок, що видання традиційних друкованих книжок, імовірно, і далі процвітатиме. Вони пишуть:

Немає сумніву, що електронне видання існуватиме (але, можливо, не в нинішньому фастфудівському стилі), і до кінця ХХІ століття електронні видавництва, можливо, створюватимуть так само гарні книжки, як ті, що їх робили впродовж минулих кількох тисяч років.

Хотілося б так само райдужно бачити майбутнє друкованої книжки чи навіть просто книжки, однак аналогія з газетами, які щороку знай реєструють чергове різке зниження обсягу продажів, що призвело до зникнення багатьох поважних назв, не дає нам великого приводу для оптимізму. Щоправда, аналогія не є абсолютною чи досконалою, проте вона все­таки дає нам приклад комунікаційних технологій, що їх іще покоління тому ми були схильні вважати за вічні і які, гадаємо нині, існуватимуть… добре, якщо п’ять або шість років.

  • 1.Enda O'Doherty. «The Last Chapter». Уперше текст було опубліковано англійською мовою у часописі Dublin Review of Books 1 грудня 2014,  а також на сайті eurozine.com. «Критика» друкує переклад з партнерського дозволу мережі Eurozine. Переклала з англійської Галина Ільницька.  
  • 2.Коротка форма французького прислів’я «plus ça change, plus c’est la même chose», яке означає: «що більше речі змінюються, то більше вони залишаються такими, як були».  
  • 3.Дешевий і, як правило, сенсаційний бульварний роман у жовтій палітурці.  
  • 4.Британські видання ХІХ століття, у яких зазвичай розповідалися страшні серійні історії, що виходили впродовж декількох тижнів частинами, кожна з яких коштувала один (старий) пенні.  
  • 5.Одна з форм бульварної літератури у США кінця ХІХ — початку ХХ століття.
Друкувати