Друкувати
Четвер, 20 вересня 2018 - 08:39

Джерело: Часопис «Критика», Рік VII, число 6 (68), сторінки 2-3

Останній «герой»

Червень 2003

Роль «Буриданового віслюка» для України та її політикуму стала звичною, але досі вона не поставала так яскраво, як нині перед прем’єром Януковичем. Розриватися йому доводиться не так між спокусами, як між загрозами. Але почнімо зі спокус.

Уряд Януковича, що дістав 335 голосів депутатів на підтримку своєї програми дій, розрахованої до кінця 2004 року, за всіма формальними ознаками мав би перспективу стати останнім «ручним» урядом десятилітнього правління президента Кучми. А особисто Кучма мав бути як ніхто зацікавлений в успіху цього уряду, аби лишити по собі хоч трохи пристойну пам’ять. Янукович домігся би високого рейтинґу, а отже здобув реальні шанси перемогти на чесних президентських виборах; Кучма з іще більшим задоволенням передав би владу «наступникові»: його обрав народ, але честь підтримки належить попередникові. Янукович, своєю чергою, бажаючи стати таким «наступником», мав би за цих умов, уже здобувши підтримку парламенту, прагнути лише одного: задовільнити найкращі сподівання Кучми, себто якомога краще виконати свою програму – підвищити життєвий рівень українців.

Але водночас уряд Януковича прийшов до влади й отримав річний імунітет безпосередньо під час так званої «політичної реформи», що її зініціював сам президент, і нібито з розрахунком зреформувати систему влади ще до президентських виборів. Знов-таки з суто формального погляду, а також якщо декларації президента прийняти за реальний план, – завдяки втіленню реформи роль уряду має докорінно змінитися, і саме до кінця 2004 року. Якби конституційні зміни на користь парламентсько-президентського правління справді відбулися у вказані терміни, а ще краще – протягом року, поки діє парламентський імунітет щодо Кабміну, то уряд Януковича мав би стати першим непрезидентським урядом, а сам прем’єр уперше в Україні набув би леґітимного статусу сильного політичного й державного діяча, підтримуваного парламентом. За цих умов, щоправда, інтерес прем’єра до президентської посади мав би значно поменшати, а сам він мусив би прагнути очолити якусь політичну коаліцію, яка виграє наступні парламентські вибори й знову приведе його до реальної влади як голову уряду... Окрім того, після завершення реформи прем’єр мав би перетворитися на конкурента самого президента, нехай і на короткий час.

Надмірна кількість «якби» не применшує того факту, що нині прем’єр-міністр Янукович стоїть перед вибором: триматися курсу на збереження свого «ручного» стану в управлінні Кучми з перспективою перетворитися за його підтримки спочатку на єдиного кандидата від влади, а потім, можливо, і президента України, чи, навпаки, на зміну системи влади – здебільшого в опозиційному викладі реформи, – а відтак, прямувати до стабільности своєї подальшої перспективи як голови сильного уряду. Тут доводиться вжити ще одне «якби» ...

Друкувати