Друкувати
Середа, 19 вересня 2018 - 05:50

Джерело: Часопис «Критика», Рік XII, число 09 (131)

Нова економічна політика старого авторитарного режиму

Вересень 2008

Ціни на російський газ і нафту зросли. Опозиція, громадська спільнота й міжнародні спостерігачі, затамувавши подих, очікували економічної кризи та повстання загалу проти погіршення умов життя. Та минули квартал, пів року й навіть дев’ять місяців, а статистика й далі невблаганно реєструвала стрімке зростання прибутків «невдоволеного населення». Навіть експерти МВФ доволі позитивно оцінили наслідки функціонування Білорусі після енергетичного шоку. Врешті експертна спільнота дійшла згоди (мовляв, ці успіхи можна пояснити зовнішніми позиками) й відклала кризу на більш-менш близьке майбутнє. Влада тим часом не втрачає оптимізму: визнаючи проблеми, вона, попри те, прогнозує стале зростання економіки та добробуту білорусів.

 

1

Серед білоруських і закордонних економістів побутує таке собі консенсусне тлумачення «білоруської загадки», тобто зростання ВВП без ринкових реформ. Воно зводиться до таких тез:

Перший істотний чинник економічного зростання – митний союз із Росією. Завдяки йому протекціоністська політика сусідки автоматично посилювала конкурентноздатність білоруських товарів на російському ринку. Ба більше, під час підписання угоди про митний союз промисловість Росії перебувала у стані кризи, тож білоруські підприємства, маючи підтримку від держави (зокрема через девальвацію білоруського рубля щодо російського), швидко збільшили свій експорт до цієї країни. Обвал російського рубля під час серпневої фінансової кризи 1998 року звів цінову перевагу білоруських підприємств майже нанівець, і «загадка» опинилася під загрозою.

Але тоді дуже професійно діяв Нацбанк: він зумів уповільнити інфляцію та девальвацію, зміцнити позитивні відсоткові ставки й зуніфікувати валютний курс (якщо хтось забув, усього п’ять років тому, наприкінці 2002 року, ринковий і офіційний курси відрізнялися). Це дало змогу вивести з тіні суттєву частину валютних прибутків білоруських підприємств і залучити кошти населення на банківські депозити. Водночас влада активно «рекомендувала» банкам кредитувати підприємства, аби ті могли реґулярно виплачувати зарплату й підвищувати її до запланованих 100 доларів США (що відіграло не останню роль у перемозі Лукашенка на виборах 2001 року).

Наслідки цієї політики далися взнаки 2002 року, коли рівень бідности зріс, усупереч зростанню ВВП, що його зареєструвала статистика, а заборгованість у зарплаті сягнула 20% від щомісячного фонду оплати праці. Щоби подолати кризу, уряд вирішив підняти ціни на комунальні послуги й майже зупинив зростання заробітної плати. Це закінчилося різким падінням рейтинґу Лукашенка й «заколотом» еліт, які почали вимагати розширення своїх повноважень.

У цей складний для країни час набув чинности інший, іще істотніший складник білоруського «дива»: зростання світових цін на нафту, нафтопродукти й іншу сировину, яку експортувала Білорусь. (При цьому вона купувала нафту за цінами, нижчими від світових, а продавала нафтопродукти за світовими, дістаючи надприбуток.) На додачу влада втілила кілька вдалих інвестиційних проєктів, змодернізувавши нафтопереробну промисловість і чорну металурґію. Нарешті, на бік «скривавленої» Білорусі стала навіть погода, котра 2004 року посприяла рекордному врожаєві. Врятована економіка не тільки уникла фінансової кризи, яку прогнозували експерти, а й досягла чималого зростання ВВП на 11,4% та підвищення середньої заробітної плати (200 доларів у грудні 2004 року і 250 доларів у грудні 2005 року)[1].

Третім, і то постійним чинником зростання ВВП була так звана газова субсидія з боку Росії. Згідно з оцінками МВФ і Дослідницького центру Інституту приватизації та менеджменту (ІПМ), у деякі роки вона перевищувала 10% від ВВП. Саме настільки більше Білорусь платила би за спожитий 2006 року обсяг газу, якби отримувала його за ціною, що її «Ґазпром» установив для Німеччини.

Згідно з оцінками Дослідницького центру ІПМ, згадані чинники забезпечили десь 80% приросту ВВП у 1996–2006 роках [2]. Однак головним був політичний ефект: здобувши раціональну підтримку більшости населення, Лукашенко вивів еліти й бізнес із політичної боротьби. Водночас, аби мати підтримку від еліт (насамперед держапарату), центральна влада дала їм можливість заробляти більше, ніж раніше, і то як офіційно, так і через корупцію. Якщо в 2001 році середня заробітна плата у секторі держуправління перевищувала середню заробітну плату в економіці на 20%, то в 2005–2006 – на 50%. Згідно з даними «Transparency International», населення та бізнес почали сприймати корупцію у Білорусі як дуже вагому проблему. 2002 року індекс сприйняття корупції [3] склав 4,8 (36 місце серед 102 країн), а в 2007 році – 2,1 (150 місце серед 180 країн), тобто ситуація значно погіршала.

Бізнес теж мусив підтримати Лукашенка. По-перше, Лукашенко виявився ґарантом того, що Білорусь не зазнає експансії російського капіталу. По-друге, бізнес, який зробив би спробу підтримати політичну опозицію будь-якого штибу, влада відразу прикрила б. Отож можна говорити про існування імпліцитних соціяльних контрактів поміж 1) владою та населенням, 2) владою і держапаратом та 3) владою і бізнесом. І ці соціяльні контракти спиралися здебільшого на сприятливі зовнішні чинники, що зробило політичну систему відносно нестабільною.

 

2

На початку 2007 року всі три чинники економічного поступу Білорусі опинилися під загрозою. По-перше, Білорусь і Росія підписали угоду, за якою було запроваджено графік поступового підвищення ціни на газ для Білорусі до европейського рівня в 2011 році. По-друге, Росія почала вимагати від Білорусі встановити однакові з російськими експортні мита на нафтопродукти, а також перераховувати 85% від цих мит до російського бюджету. Не дочекавшись, вона запровадила мито на нафту, що постачає в Білорусь. Нафтова суперечка завершилась угодою, яка визначила умови постачань нафти у Білорусь і експорту білоруських нафтопродуктів. Варто завважити, що згадані угоди для білорусько-російських відносин є новиною, бо вони розраховані на доволі тривалий термін (п’ять і три роки відповідно). Останньою в пакеті нових домовленостей є угода про взаємну торгівлю, згідно з якою сторони взяли на себе зобов’язання не чинити перешкод на шляху сусідніх товарів на власні ринки. Та вона, либонь, не зможе врятувати митного союзу, якому зашкодили цукрові, м’ясні та дрібніші торгові конфлікти.

Не дивно, що ці події викликали чи не одностайне очікування кризи в економіці. Однак експерти, які 2003 року не врахували впливу зовнішніх чинників, не врахували їх і тепер. А саме зовнішні чинники відіграли вирішальну роль у тому, як спрацювала білоруська економіка у 2007 році. Перший із них – зростання цін на сировинні товари, що забезпечило додатковий приріст валютних прибутків білоруських експортерів. Інший – згадана угода про взаємну торгівлю, завдяки якій білоруська сільгосптехніка отримала доступ на російський ринок. У результаті зовнішні умови в 2007 році можна схарактеризувати як дуже сприятливі для Білорусі, принаймні не гірші, ніж у найуспішнішому 2004-му. Ясна річ, економіка скористалася з них, як змогла.

Найперше це показує динаміка експорту. Якщо 2006 року головним джерелом його зростання були нафтопродукти, то 2007-го – хімічні продукти (калійні добрива), неблагородні метали та продукція машинобудування, зокрема транспортні засоби. Ці галузі стали рушієм промисловости, пом’якшивши неґативний ефект від стаґнації у нафтопереробній і харчовій промисловості, які опинилися в найскладніших умовах. У харчовій промисловості занепали дві великі галузі: цукрова та м’ясна. Обидві зазнали збитків через Росію, і жодна з них, либонь, не має шансу повернутися до колишніх обсягів виробництва. Білорусь погодилася з обмеженням експорту цукру до Росії та мусила припинити експорт м’ясних продуктів, що їх виробляли з польського м’яса. З огляду на лобістську міць російської харчової промисловости, Білорусі на цьому ринку вестиметься дедалі важче.

Ситуацію в нафтопереробній галузі варто прокоментувати окремо. По-перше, білоруські НПЗ почали сплачувати до бюджету мита, однакові з російськими. Але ж нафту вони тепер купують за цінами, що вищі від російських приблизно на 30%. Ясна річ, отримати прибуток від експорту за таких умов важко, якщо взагалі можливо. По-друге, постачальники нафти на білоруські НПЗ, яких раніше цікавила частка надприбутку, втратили цей інтерес, бо нафтопереробна промисловість (якій тепер навіть бракує грошей, аби купувати всю нафту самій) втратила свій надприбуток. Отож постачання нафти більш-менш нормалізувалося тільки тоді, коли постачальники почали отримувати з бюджету Білорусі суттєву субсидію.

Аляксандар Чубрык. «Новая эканамічная палітыка старога аўтарытарнага рэжыму». З білоруської переклала Катерина Демчук за публікацією в часописі «Arche», 2007, ч. 10 (61).

   

Звісно, віддавати гроші росіянам виявилося не надто приємною справою, що навіяло владі цікаву, але не нову думку: створити Білоруську нафтову компанію. Згідно з планами засновників, вона почне контролювати імпорт нафти й експорт нафтопродуктів і отримає субсидії. Держава просто перекладе гроші з однієї кишені до іншої й залишить нафтопереробним заводам технічну роль: переробляти нафту за «нормальний» прибуток, зменшивши її стратегічне значення. Ось так на один із головних викликів нової ситуації – погіршення умов торгівлі нафтою – влада відповіла централізацією нафтових (і, відповідно, фінансових) потоків.

Іще однією дуже передбачуваною реакцією влади на зростання цін на енергоносії є підвищення тарифів на газ, тепло- й електроенергію для населення та підприємств. Домогосподарки зіткнулися з доволі незначним зростанням цін: на 12–20% до рівня грудня 2006 року. На підприємства було перекладено весь тягар нових цін: газ для них подорожчав на понад 80%, електро- й теплоенергія – на понад 50% (відтак ціна електроенергії для них сягнула европейського рівня, і це при тому, що газ для Білорусі більше ніж удвічі дешевший, аніж для Европи). Щоправда, населення ще отримає своє: уряд розглядає можливість підвищити наступного року вартість послуг ЖКГ приблизно на 20 доларів за місяць (5 доларів – план на 2007 рік). А от підприємства вже «отримали»: від 2007 року вони не матимуть власних коштів на фінансування капіталовкладень. Зростання інвестицій, профінансованих із власних коштів організацій, уповільнилося майже втричі. Десь у стільки само разів зменшилися темпи зростання капіталовкладень, профінансованих із бюджету. Тож зростання інвестицій зменшилося з 35,3% у січні – серпні 2006 року до 17,7% за той самий період 2007 року, що, ясна річ, неґативно вплинуло на зростання ВВП.

Неприємним наслідком енергетичного конфлікту стала відчутна втрата довіри білорусів до національної валюти. Якщо у грудні 2006 – січні 2007 зріс попит на закордонну валюту, то пізніше уповільнилося зростання рублевих депозитів і повільніше зростали заощадження у закордонній валюті. Це означає, що наслідки девальвації чи навіть чуток про її можливість неґативніше вплинуть на валютні резерви Нацбанку, ніж на початку 2007 року.

Але ж головний банк країни зміг розв’язати проблему зростання попиту на закордонну валюту і навіть збільшив золотовалютні резерви. Нині їх вистачило б на фінансування понад місяця імпортування товарів і послуг (за норму беруть три місяці, але ж і місяць є для Білорусі історичним максимумом). Валюта в країну надійшла через закордонні позики, про які говорили економісти, силкуючись пояснити післяшокові успіхи економіки. Зовнішній борг тільки за перше півріччя зріс на 2,5 млрд. доларів – більше, ніж за увесь 2006 рік, так само прикметний щодо позик. Ба більше, Білорусь нарешті отримала суверенний кредитний рейтинґ, і то кращий, ніж перші рейтинґи Росії та України. Хоч обидві рейтинґові аґенції і занесли його до спекулятивного [4], але ж наявність такого рейтинґу дає білоруському урядові змогу залучати кошти на доволі прийнятних умовах. Очевидно, що у фінансуванні дефіциту зовнішньої торгівлі Білорусь сподівається саме на зовнішні позики.

 

3

Різні можливості фінансування дефіциту закордонної торгівлі дають підставу будувати сценарії нової економічної політики. Та перш ніж перейти до сценаріїв, варто окреслити передумови, що будуть однаковими для кожного з них. Дослідницький центр ІПМ називає такі три передумови: 1) президентські вибори наприкінці 2010 року, 2) підтримання стабільного курсу білоруського рубля, доки це можливо, і 3) підтримання зайнятости, допоки можливо.

Президентські вибори – це основна подія, на якій можна будувати прогноз політичного бізнес-циклу. Від них залежатимуть, зокрема, темпи зростання зарплат, пенсій і, відповідно, прибутків населення. Сприятливою буде кон’юнктура чи ні, та влада робитиме все можливе, щоб забезпечити політично прийнятний темп зростання зарплат напередодні виборів.

Валютний курс є ключем до розуміння сучасної та майбутньої політики білоруської влади. По-перше, на незмінності курсу ґрунтується стабільність банківської системи. Понад 30% усіх депозитів – це валютні рахунки населення та підприємств. Ясна річ, втрата довіри до національної валюти, спричинена девальвацією, зумовить відтік валютних депозитів. Водночас вкладники почнуть знімати гроші з рубльових депозитів та обмінювати їх на валюту, що призведе до її дефіциту й іще більшого тиску на рубль. Навіть якщо банки зможуть залучити спекулятивні депозити високими відсотковими ставками, то цим вони поховають реальний сектор, котрий просто не зможе позичати гроші за такою ціною.

По-друге, від валютного курсу залежить виконання обіцянок влади щодо розміру середньої заробітної плати, що його вона прив’язала до долара. Вперше такий план було встановлено 2001 року. Від 2004 року на кожен рік прогнозують показник середньої заробітної плати, і прості білоруси вже встигли звикнути: в нашій країні що прогнозують, те й виконують. Населення, очевидно, сприйняло би невиконання плану такого штибу дуже неґативно, особливо якщо його не зможуть виконати через девальвацію. Отож влада зробить усе, щоб уникнути девальвації, економічні й політичні наслідки якої будуть дуже погані.

Роль зайнятости в економічній політиці постає ось із чого. Безробітні в Білорусі є соціяльно незахищеною групою, бо величина грошової допомоги, яку отримують далеко не всі безробітні, менша ніж 10% від середньої заробітної плати. Тому зайнятість забезпечує певний ґарантований мінімум у формі заробітної плати. Влада активно втручається в процес її встановлення і, підтримуючи зайнятість, має доступ до широкої соціяльної бази. Тому, на наш погляд, у найближчі роки влада намагатиметься втримати більш-менш стабільний рівень зайнятости.

Отже, наближаємося до самих сценаріїв. Ясна річ, існує базовий, неґативний і позитивний сценарій. Базовий сценарій – це збереження сучасної економічної політики суголосною з основними тенденціями в закордонній торгівлі неенергетичними товарами. У цьому випадку дефіцит торгівлі товарами поступово більшатиме, а його фінансування пожвавлюватиметься завдяки зростанню закордонної заборгованости (спершу банків і підприємств, потім – держави) і залученню закордонних інвестицій через помірну приватизацію. Згідно з цим сценарієм, можна очікувати утримання більш-менш стабільного валютного курсу та досягнення середньої заробітної плати 500 доларів до виборів 2010 року, після чого девальвації та зменшення прибутків уже годі буде уникнути.

Але базовий сценарій дуже легко може перерости в неґативний. Будь-який зовнішній чи внутрішній шок здатен збільшити дефіцит до розмірів, які не вдасться профінансувати коштом зовнішніх позик. Мало того, за таких умов стане важко продати декілька великих підприємств, бо це слід робити швидко, а базовий (а отже, неґативний) сценарій передбачає незмінну економічну політику, яка не сприяє приватизації. Отож девальвація стає неминучою ще до президентських виборів, а запланована величина середнього заробітку – недосяжною. Такий перебіг подій не сприятиме електоральній підтримці й спричинить чергову спробу еліт здобути більші повноваження. Очевидно, що для влади неґативний сценарій неприйнятний, і вона прагнутиме убезпечитися від його здійснення.

Найлогічніший спосіб досягти цього (тобто позитивний сценарій) – це змінити економічну політику на проринкову: розпочати базові реформи й зактивізувати приватизацію. Це дасть економіці ось які можливості. По-перше, поліпшиться ставлення до  Білорусі закордонних інвесторів, а це дасть додаткові й дешевші кошти. Завдяки приватизації та більш-менш дешевим позикам можна буде профінансувати дефіцит майже будь-якого розміру. По-друге, закордонні інвестиції, очевидно, сприятимуть підвищенню конкурентноздатности білоруських товарів на закордонних ринках, що позитивно відіб’ється на динаміці експорту. Нарешті, з реформами має прийти і поліпшення відносин з Европою, що принесе свої економічні вигоди.

Позитивний сценарій єдиний ґарантує стабільність валютного курсу та виконання планів щодо середньої заробітної плати. Та він містить інший політичний ризик. З одного боку, реформи потребуватимуть реструктуризації та, відповідно, звільнення надлишку робочої сили. Це суперечить одному з головних складників сучасної політики: підтриманню якомога повнішої зайнятости. Водночас лібералізація економіки призводить до втрати контролю над частиною істотних фінансових потоків, що суперечить другому головному принципові сучасної влади – максимальній централізації ресурсів. Усе це робить позитивний сценарій найкращим політичним рішенням на короткий термін, але спричиняє зміну політичної системи у довшій перспективі. Проте, якщо взяти під увагу, що базовий сценарій лише відкладає розв’язання економічних і політичних проблем на 2011 рік, а неґативний актуалізує їх напередодні виборів, то лібералізація економіки починає здаватися найпривабливішою для влади.

Окресливши сценарії економічного розвитку на наступні п’ять років, можна було б і спинитися, якби не питання читачів про ймовірність реалізації кожного з них. Ясна річ, усі вже зрозуміли, що позитивний сценарій найпривабливіший, та чи є він найімовірнішим? Проблема полягає в тому, що за останні 12 років влада створила систему, в якій усі важливі рішення ухвалювали на найвищому рівні. Нижні щаблі влади орієнтувалися на виконання наказів згори, і то виконання у рамках чинного законодавства. Але ж лібералізація потребує децентралізації ухвалення рішень, якої важко досягнути навіть за кілька років. Ба більше, сучасне законодавство несумісне з термінами «лібералізація», «приватизація» чи «реформи», воно створене під поняття «план», «держвласність» і «вдосконалення». От нова економічна політика і зажадає іншої системи законодавства. Чи не забагато для того, щоб уважати позитивний сценарій імовірним? Висновок такий: якщо розпочаті реформи збіжаться з додатковим неґативним шоком, політичні проблеми постануть негайно, і то серйозніші, ніж проблеми неґативного сценарію. Тому найвірогідніше, що влада керуватиметься теперішніми принципами економічної політики з деякими новими елементами, зокрема приватизацією (цілком непрозорою), і, можливо, спробами розвивати малий бізнес – без істотних змін умов його функціонування.

Аляксандар Чубрык. «Новая эканамічная палітыка старога аўтарытарнага рэжыму». З білоруської переклала Катерина Демчук за публікацією в часописі «Arche», 2007, ч. 10 (61).

[1] Годі не зауважити зв’язку планових показників розміру середньої заробітної плати з важливими політичними подіями. У листопаді 2004 року на референдумі Лукашенко дістав дозвіл брати участь у президентських виборах необмежену кількість разів, а в березні 2006 року він утретє переміг на виборах. Раціоналізацію електоральної підтримки відзначали і соціологи, й економісти, котрі пропонували для білоруської ситуації концепцію політичного бізнес-циклу.

[2] За оцінками, зробленими на підставі виробничої функції, внесок праці та капіталу в приріст ВВП у 1996–2006 роках склав 21%. Це пояснювали «загальною продуктивністю чинників», тобто іншими чинниками, до яких можна зарахувати митний союз із Росією, а також нафтову та газову субсидії з боку Росії.

[3] Оцінки за шкалою від 0 (дуже високий рівень корупції) до 10 (корупції майже немає).

[4] Тобто кошти, вкладені в білоруську економіку, перебувають «поза небезпекою у короткотерміновій перспективі, але ж [існує] більша чутливість до впливу несприятливих змін у комерційних, фінансових та економічних умовах» (див.: Standard and Poor’s. Кредитные рейтинги. Международная шкала, www.standardandpoors.ru).

Друкувати