Друкувати
Вівторок, 25 вересня 2018 - 10:34

Джерело: Часопис «Критика», Рік XVII, число 1-2 (183-184), сторінки 15-17

Негетеросексуальні сім’ї в Україні: мовчати – говорити – сподіватися?

Липень 2014

ЛГБТ-сім’ї в Україні: соціальні практики та законодавче регулювання. За редакцією Галини Ярманової, Київ, ГО «Інсайт», 2012.

Цей текст – почасти рецензія на книжку про ЛҐБТ-сім’ї, почасти – міркування над суміжними темами. Оскільки соціологічну частину цієї збірки побудовано на глибинних інтерв’ю, я іноді теж наводитиму цитати з них. 

Серед усього розмаїття сімей, що не вписуються в уподобану рекламою картинку «дитина або дві – мама – тато», найбільш невидимими є саме ЛҐБТ-родини. Вони ж є упослідженими законодавчо (оскільки юридично не визнані сім’єю), а відтак позбавленими цілої низки прав, що автоматично надаються гетеросексуальному подружжю самим фактом реєстрації шлюбу. Гомофобія, що наростає в Україні на рівні суспільних настроїв і державних законопроєктів, змушує ЛҐБТ-сім’ї й надалі маскуватися, відчувати себе «ненормальними» і марґінальними.

В своїх роздумах я рухаюсь уздовж низки дискурсивних вузлів, що певною мірою є ключовими для рецензованої збірки, проте не лише для неї: позначені далі дієсловами, вони, на мій погляд, структурують можливі способи осмислювати негетеросексуальні родини й негетеросексуальність загалом.

Мовчати

Саме ця стратегія щодо негетеросексуальних людей лишається найтиповішою в сьогоднішній Україні – так само, як донедавна було в американській армії: «Не питай, не говори!». Всі знають, що «нетипові» люди і сім’ї є, з ними можуть дружити, спілкуватися, підримувати родинні стосунки, але говорити про це непристойно. Це, мовляв, суто приватна справа:

Мама предпочитает говорить, что такие вещи лучше не афишировать. То есть она считает, что это должно быть в семье. ... Если она считает, что лучше этого не делать, чтобы ей не доставлять дискомфорт, я лучше не буду. [62]

Втім, мовчання – це не нуль, не порожнє місце. Воно є промовистим, воно надає значень, зрештою, у парадоксальний спосіб мовчання, писав Фуко, «говорить» іноді більше, ніж мовлення.

Тоді що означає це мовчання? Як воно структурує повсякдення і фактично увесь триб життя не лише групи «нетипових», але й цілого суспільства? Відповіді на ці питання не варто переказувати, вони є у передмові Марії Маєрчик. Хочу лише додати, що запропонована в авторки паралель з історією життя (та історією замовчування певних його складників) філософині Єлизавети Безобразової видається мені не лише на диво влучною, але й порівняно оптимістичною: «життя змінюється, навіть коли страх перед змінами продовжуває керувати помислами багатьох» [с. 8].

Саме спроба підняти завісу мовчання щодо табуйованої теми постає наскрізною ідеєю книжки, про яку я пишу, тим ідеологічним стрижнем, що об’єднує кілька досить різнопланових текстів, адже «зі спроб порушити мовчанку, зі спроб говорити починаються зміни» [8].

Говорити

Коли ми починаємо говорити про ще не озвучений досвід; коли ми належимо до мовчазної групи й починаємо говорити «про себе» або вважаємо себе сторонніми і говоримо «замість групи» – як ми це робимо?

«Can a Subaltern Speak?» («Чи можуть пригнічені говорити?») – питала в 1986 році Ґаятрі Чакраворті Співак в однойменному есеї. Нагадаю, що «пригніченими» Співак, услід за Ґрамші, вважає тих, хто можуть бути означені як «інші» щодо канону, до норми. І хоча Співак ставить це питання в констексті постколоніяльної критики, можна провести певні паралелі до нашої теми, адже залежно від історичного й культурного часу-простору «іншими» можуть бути різні люди і спільноти. В Україні сьогодні лесбійки, ґеї, бісексуальні, трансґендерні особи, їхні сім’ї, всі ті, хто не вписується в канон гетеронормативности, є «іншими». Отож питання Співак і про них також.

Проблема в тому, пише Співак, що «пригнічені» не мають власного голосу, свого способу бачити і розуміти самих себе, бо в суспільстві, де вони живуть, уже не лише давно існують, але й тотально домінують способи бачення, розуміння, говоріння з позицій колонізаторського канону. І найперша ознака такої колонізаторської мови – це вирізнення й іншування.

Соціяльна критична теорія (й ґендерна теорія як її частина) переконують, що будь-яке вирізнення, будь-який поділ на групи за певними ознаками відбувається заради того, щоби встановити владу. Іншої причини просто немає, хоча сам процес може супроводжуватися дуже різними риториками. «Інші» – жінки, небілі люди, негетеросексуальні люди, непричетні до панівної етнічности, релігії, класу – завжди підпорядковані, прямо чи дискурсивно. Популярний вислів «різні, але рівні» є не просто надто оптимістичним: у перспективі критичної теорії він засадничо хибний. Тут правильніше звучатиме «різні, бо нерівні».

Коли «пригнічені» починають нарешті говорити – чиїм голосом вони говорять, хто вкладає слова і значення в їхні вуста? Підтвердження цієї думки унаочнено в цитатах героїнь та героїв книжки, бо саме гетеронормативну сімейну модель (тобто таку, до якої їхня сім’я якраз не належить) вони ж самі й окреслюють як «нормальну». І це одинока мова, яку вони знають, іншої просто не існує:

Я ніколи не планувала сім’ю, таку нормальну, традиційну, якось не особливо тягнуло, а в 25 років я вже зрозуміла, що стосунки з жінкою мені набагато ближчі, ніж із чоловіком. [38]

«Ви – ґеї» – виголошує упривілейована гетеронормативність тим, хто субординовані як «інакші». «Ми – ґеї», повторюють нарéчені. Так дискурс іншування, що встановлює владу й підпорядковує, що вирізняє і дискримінує вже за своєю суттю, увнутрішнюється і стає – не багато й не мало – ідентичністю. Однаково гомофобною мовою говорять усі, гомосексуальні й негомосексуальні, дружні й ворожі. Наприклад, лоґо вебсайту http://www.gay.org.ua, одного з ключових інтернет-ресурсів з ЛҐБТ-тематики, так і звучить: «Ми є. Ми інші. Але це наш світ теж!» (курсив мій. – О.П.).

Авторки дослідження про ЛҐБТ-сім’ї, безумовно, свідомі названої методологічної проблеми і сприйняли її як виклик. Підняти завісу мовчання важливо, вважають вони, але ще важливішим завданням є пошуки не гетеронормативного, не гомофобного голосу. Така дослідницька позиція – саморефлексивна, критична, відповідальна – все ще рідкісна в пострадянській академії, так само як і в активістських виданнях. Авторки майже еквілібристично утримують рівновагу між емпіричним матеріялом (тою самою мовою «пригнічених», з усіма ознаками питання Співак) і власною науковою позицією, свідомо не ставлять себе «поза» чи «над» досліджуваними, а фактично намагаються створити такий позагомофобний спосіб говорити, якого досі ще не існувало.

 

Мова, яку «винайшли» авторки і редакторка книжки, особлива. Це аналітична, і водночас уважна, рефлексивна оповідь, що відстежує найтонші дискурсивні відтінки й намагається деконструювати їхній владний вплив, наскільки це можливо. Наприклад, ви не знайдете в цій книжці жодного вислову на кшталт «нетрадиційна сексуальна орієнтація» або «секс-меншини», вочевидь, таку лексику тут потрактовують як частину гомофобного дискурсу.

Окрім того, це феміністичне мовлення, що відстежує і по можливості уникає андроцентризмів (у «Критиці» про цю статегію див. статтю Олени Синчак «Як мова вбиває експерток»: 2011, ч. 11-12). Авторки й редакторки послідовні у своєму намірі бачити й деконструювати владні дискурси як у формі представлення свого дослідження, так і в його змісті й методах – утім, на методологічних питаннях варто зупинитись окремо.

Досліджувати

У сучасній українській (та й не лише) академії позитивістичні підходи все ще вважаються синонімом «справжньої науки». Проте появляються й поступово стають впливовішими альтернативні візії: критична соціяльна теорія та феміністична епістемологія наприкінці минулого століття поставили питання конструйованости та ситуативности знань, а також влади і відповідальности дослідницької позиції.

Це також узяли до уваги авторки дослідження про ЛҐБТ-сім’ї, і в цьому сенсі їхня книжка є прекрасним зразком ретельної та продуманої наукової роботи, виконаної в постпозитивістській парадигмі.

Методологію (або епістемологічну рамку, як це зветься в західній традиції) дослідження визначено як інтерпретативну [19–20]. Інтерпретативний підхід спирається на ідею про те, що ми вивчаємо не реальність «як таку», а те, як реальність повсякчасно конструюється плетивом соціяльних практик, із говорінням (а також мовчанням) включно.

Але ця книжка має неназвані, проте добре відчитувані епістемологічні «заглиблення», що роблять її ще цікавішою. Розвідка має чіткі референції до соціяльної критичної теорії, тобто ідеї про те, що суспільство пронизують багатовимірні стосунки нерівностей між групами людей, і віри у можливість змін задля справедливости. Але це також і (частково) постструктуралістське дослідження: авторки вільно оперують поняттями із квір-теорії, ставлять питання критичної деконструкції таких модерних концептів, як «камін-аут» або право на шлюб для негетеросексуальних пар.

Тобто авторки збірки досліджують і викривають, як соціяльні інститути (такі, як інститут права, шлюбу, материнства і батьківства) структурують життя людей, субординують соціяльні групи між собою. Вони не ставлять за мету довести, що розширення права на шлюб для одностатевих пар вирішить проблему гомофобії (хоча деякі з респонденток дослідження в це вірять). Навпаки, колектив авторок намагається показати, що деякі із законодавчих реформ, за які бореться ЛҐБТ-спільнота, можуть мати парадоксальні наслідки:

...Не можна закривати очі на те, що леґалізація одностатевих шлюбів неминуче створить нові форми ієрархій і нерівностей. Якщо офіційне визнання буде досягнуто лише для одностатевих пар, це ще більше делеґітимізує і марґіналізує інші типи сімей і споріднення, які не підпадають під критерій моногамних пар. [36]

В той же час задекларована інтерпретативна методологія дозволяє дослідницям оминути важливі питання іншого порядку – питання «епістемології гомосексуальности». На мій погляд, ця стратегія є теж виграшною для книги: це той самий випадок, коли мовчання є промовистим. Але я на цю тему хочу зараз поговорити.

Запитувати

Самим фактом свого існування ЛҐБТ-сім’ї ставлять тему вибору: чому людина обирає собі пару з-поза меж «типових» опцій? Такі рішення, як правило, мають непрості наслідки, часто ускладнюють стосунки ЛҐБТ-сімей із материнськими родинами і ширшим оточенням, то чому люди це роблять? В річищі цієї ж таки логіки: якою мірою гетеросексуальність або негетеросексуальність у побудові стосунків і родини є вільним вибором? Наведені питання є не лише теоретичними або суто науковими, бо відповідь на них має цілковито практичні наслідки у вигляді певних політик і окремих людських доль.

Останнім часом суспільні дискусії навколо теми гомосексуальности посилилися і вкрай загострилися через репресивні законодавчі ініціятиви російського, а слідом за ними українського політикуму. Головне звинувачення побудовано на концепті «пропаґанда гомосексуалізму» (дослівно), яку треба заборонити заради захисту дітей від аморальних явищ і цінностей.

Перед таким наступом головна лінія оборони активістської спільноти побудована сьогодні на тезі, що гомосексуальність – це доля, а не вільний вибір, вона є вродженою, тому людина не може її змінити за власною волею. Відповідно, використане в проєкті закону поняття «пропаґанда» за таких арґументів повністю втрачає сенс: не можна пропаґувати (рекламувати) те, що в одних людей і так є, а для інших – недоступне в принципі. Наприклад, ключові постаті сучасного російського ЛҐБТ-активізму Єлєна Костюченко та Андрєй Насонов проводять аналогії з кольором очей або волосся, називають сексуальність «фізіологічною характеристикою особи». Мітинг ЛҐБТ та правозахисної спільноти в Києві 8 грудня 2012 року, спрямований проти українського гомофобного законопроєкту і зірваний праворадикальною атакою, також репрезентовано в медіях через гасла на кшталт «Гомосексуальність не пропаґується!».

«Я людина, а не пропаґанда!» – повідомляють нам сотні фотографій із протестного веб-ресурсу «Любов законна. Ми проти статті 6.13.1» (www.loveislegal.ru). Зворушливі світлини і тексти виростають здебільшого із тої самої ідеї: пропаґувати гомосексуальність неможливо, бо сексуальність людини непорушна, стала і незмінна.

Те саме повторюють із книжки в книжку, із веб-сторінки на веб-сторінку українські організації, що займаються захистом прав ЛҐБТ. Те саме відтворюють навіть ті рідкісні науковці, хто сміливо висловлюються проти гомофобії у форматі академічних публікацій. Наприклад, Олександр Мостяєв, який у статті «“Гомосексуалізм” чи “гомосексуальність”: проблема вживання терміна в українській мові» справедливо переконує в іманентній гомофобності поняття «гомосексуалізм» на противагу нейтральнішого «гомосексуальність», наводить на доказ таке:

Причинами цього [скасування антигомосексуального кримінального законодавства] стало доведення у дослідженнях 1950–60-х рр. по-перше, відсутности у гомосексуалів ознак хвороби та патологічних рис, які їм приписували з XIX ст., по-друге – з’ясування у ході соціологічних досліджень стійкої поширености гомосексуальної поведінки у різних суспільствах безвідносно до відношення до неї з боку держави та церкви у межах невеликого відсотка (від 1% та 6%), по-третє – відсутности соціяльної шкоди від гомосексуалів. Також було визнано, що не існує достовірних даних, які б свідчили, що сексуальна орієнтація дорослої людини піддається зміні. [22; 23]

Наведена вище риторика вроджености багатьом видається доцільною й переконливою. Вона ставить сексуальність (використовується термін «сексуальна орієнтація») в ряд інших ознак: стать, вік, колір шкіри, структура волосся тощо. Все це начебто є вродженим, нічого з цього переліку людина в собі змінити не може, і завдання демократичного суспільства –забезпечити рівні права та можливості.

 

Однак попри те, що ідея вроджености звучить нібито переконливо і логічно, її можна проблематизувати із соціяльно-критичних і постмодерних перспектив. Відштовхуючись від уявлень про соціяльну конструйованість не лише статі й сексуальности, але також наук і знання в цілому, ця критика показує політичність есенціялістських арґументів. Риторика ЛҐБТ-спільноти про те, що відсоток гомосексуальних людей у популяції завжди сталий і невеликий, є дискурсивно субординованою, самопринижувальною, гомофобною: мовляв, подивіться, ми завжди були, але нас так мало, й від нас немає ніякої шкоди...

«The Master's Tools Will Never Dismantle the Master's House» («Дім не може бути зруйнований тими самими інструментами, якими його збудовано») – так зветься есей Одрі Лорд, американської поетки, письменниці, радикальної феміністки. Цей вислів стає нині крилатим, бо лучиться із багатьма проблемами сучасности. Стосовно теми гомофобії я б інтерпретувала його так: сам концепт гомосексуальности було сконструйовано риторикою вирізнення й іншування, а тим самим – субординації щодо гетеросексуальности. Відповідно, зруйнувати нерівність, упослідження, іншування, використовуючи ті самі поняття, неможливо. Потрібна нова риторика. Не «ми гомосексуальні, ми такі народилися, визнайте нас рівними до гетеросексуальних», а (наприклад, фантазую) «яке вам діло до наших сексуальностей і партнерств, ми дорослі й повносправні і вимагаємо права на власний вибір».

Обирати

Але чому б не говорити про сексуальність як про вибір? Саме вибір, тут і тепер, на цей момент часу і в цьому оточенні. Тобто йдеться не про можливість керувати тим, кого полюбити, це якраз мало залежить від нашої волі. Проте можна говорити про вибір того, як розпорядитися своїми почуттями – довіритися їм чи «заткнути» як неприйнятні, ховатися з ними чи не ховатися, змінити своє життя або ні, тримати це частиною приватности чи розпочати відкриту політичну боротьбу, захищаючи право на почуття і стосунки, що не вписуються в канон гетеронормативности. Можна говорити про вибір означувати себе (а не чекати, поки тобі «виставлять діягноз»), міняти це означення з часом або відмовлятися від ідентифікацій узагалі: гомо сапієнс, крапка.

Чому така позиція непопулярна не лише в ЛҐБТ-активізмі, але й викликає неґативне ставлення з боку посполитих? Гадаю, що більшості така ідея вибору видається безглуздою через уже згадане домінування риторики ідентичности, ідеї цілісности й гармонійности особистости – тому люди охочіше говорять про «пошуки своєї сутности» або про «помилки молодости», аніж про те, що вони обирають, приймають свідомі рішення, самі прокладають свій життєвий шлях. Гомосексуальні люди часто протиставляють себе гетеросексуальності, і навіть якщо мають досвід гетеросексуальних стосунків, уважають їх «несправжніми», вимушеними – через своє незнання про інші можливості або тиск соціяльних норм:

Замуж я выходила в далекие советские времена, когда не знала «страшного» слова «лесбиянка». Я думала, что влюбляться в учительниц и нянечек в детском саду – это естественное положение. Но замуж-то надо как-то выйти. Ну, все же выходили, и мне надо было. [39]

Активістська спільнота теж різко проти ідеї вибору, бо люди тут об’єднуються для дій саме на підставі спільної ідентичности. Ба більше, ідея про те, що сексуальність вроджена і незмінна й обирати її неможливо, була й лишається головним козирем ЛҐБТ-активізму у боротьбі проти гомофобних нападів.

Доволі показовим у цьому контексті став випадок із американською кінозіркою Синтією Ніксон («Секс у великому місті»): бувши вже давно відкритою лесбійкою, у 2012 році акторка публічно висловилася про те, що гомосексуальність – це її вибір. Слова акторки спричинили настільки бурхливі протести і критику з боку ЛҐБТ-організацій, що примусили її швидко зробити «задній хід» і забрати свої слова назад. Ключові арґументи тиску на Ніксон звучали так: ми можемо боротися з дискримінативними законами і суспільною гомофобією лише з позицій «вродженої гомосексуальности». І навпаки, будь-яка риторика вибору, вважає активістська ЛҐБТ-спільнота, грає на користь гомофобії, широко відкриваючи ворота для звинувачень у буцімто «пропаґанді».

Пропаґувати

«Мене звуть Гарві Мілк, і я прийшов завербувати вас!» – знамениту фразу видатного діяча американського руху за права гомосексуальних людей, що лунає час від часу в однойменному біографічному художньому фільмі, можна відчитати по-різному. Гарві Мілк рекрутував якомога більше людей у політично активну спільноту – таку, що виходить на вуличну демонстрацію або свідомо перестає купляти пиво того виробника, який, приймаючи людей на роботу, виявляє гомобофну дискримінацію. І авдиторія, до речі, реаґувала на цей вислів як на дотепний жарт харизматичного лідера, так показує фільм.

Але чи можна інтерпретувати слова Гарві Мілка як власне спробу завербувати людей до негетеросексуальних лав? Якщо ми піддаємо критиці концепцію «вроджености», показуємо її есенціялістичність і гомофобність, якщо висуваємо ідею про вибір, то виходить, що пропаґанда гомосексуальности можлива?

У відповідь пропоную цитату з класичної у ґендерних та квір-студіях статті Джона Д’Еміліо «Капіталізм і ґей-ідентичність», уперше опублікованої 30 років тому:

Я доводжу своїми дослідженнями, що лесбійську та ґейську ідентичності й спільноти історично витворив розвиток капіталізму, що проходить вже через кілька поколінь. Із цього арґументу випливає, що сексуальні меншини не є кількісно сталою частиною людської популяції в усі часи. Нас зараз більше, ніж сорок років тому, і ще більше, ніж сто років тому. І дуже ймовірно, що в майбутньому буде ще більше ґеїв і лесбійок. Заяви ґеїв і не-ґеїв про те, що сексуальна орієнтація зафіксовується в ранньому дитинстві, що більша видимість гомосексуальних людей у суспільстві, в медіях і в школах ніяк не впливає на сексуальні ідентичності молоді, є хибними. Капіталізм створив матеріяльні умови для виразу гомосексуального бажання як центрального життєвого компоненту для частини індивідів. І теперішні політичні рухи змінюють масову свідомість у такий спосіб, що людям щораз легше робити цей вибір.

«Коли я була молода, гомосексуальности не було» , – каже мама моєї подруги, і я розумію, що вона має на увазі не лише невидимість для неї особисто певної соціяльної групи в іще недалекому минулому, але також тодішні й сучасні соціяльно-демографічні відмінності між великими та малими містами, країнами тощо. Недарма респондентки і респонденти із рецензованої книжки про ЛҐБТ-сім’ї часто говорять про вимушеність переїзду із малих міст до великих, щоб легше було лишатися непомітними у своєму «нетиповому» способі життя.

Не знаю, чи всі зацікавлені матимуть змогу перевірити мій приклад на практиці. Але якщо ви потрапите в містечко Провінставн, що на півострові Кейп Код у штаті Масачусетс, США, просто походіть вулицями і поспостерігайте. Ознаки негетеронормативности, щедро й відкрито демонстровані перехожими, будинками, кав’ярнями, створюють враження, що серед тритисячного населення міста гетеронормативність є меншинною. І навпаки, поїдьте в так само тритисячне шахтарське містечко на Донбасі і спробуйте відшукати там обіцяні «апологетикою вроджености» шість відсотків (180 осіб) негетеросексуальних людей. Що вийде з цього?

Як влучно помітив один із героїв книжки про ЛҐБТ-сім’ї,

Я думаю, что ни один шахтер в своей жизни еще не сделал камин-аута на работе. [47]

За моїми спостереженнями, ідея про соціяльну сконструйованість й історичну обумовленість сексуальности (Д’Еміліо та інші), попри свою радикальність для панівних дискурсів, так чи інакше потроху проростає в публічному просторі – й не лише в академічних квір-студіях (які в нашій країні перебувають поки що в зародковому стані), але і як активістські простестні субверсивні практики. За приклад можуть правити декілька російських проєктів, про які розповідає веб-ресурс «Равноправка» – акція стрит-арт-фракції Феміністичної ініціятиви «В пропаґаді немає нічого поганого», а також маніфест і листівка феміністичної художниці Манної Каші «Стань лесбійкою!».

Художниці кажуть, що їхні проєкти – це соціяльна утопія у формі сатири на «мілоновський закон»*. Проте обидві акції викликали жорстку критику феміністичної й ЛҐБТ-спільнот, про це свідчать бурхливі дискусії в соціяльних мережах: такий арт-підхід називають провокацією, а самі акції – «проплаченими» задля скорішого ухвалення гомофобних законів. Цікаво, що коментарі в ЖЖ відображають всю палітру риторик, наведених вище: люди «наслідують свою природу»; сексуальність не можна ні обирати, ані змінювати; «питання вибору – це питання розпусти» (дослівно).

Отже, підсумовую, свідомо пропаґувати негетеросексуальність поки в художниць виходить не дуже – феміністки і лесбійки першими ж різко критикують такі спроби. Але якщо перейти на серйозніший тон, то питання про конструйованість сексуальности, про можливість вибору видається мені найважливішим, засадничим. І навпаки, вперте обстоювання ЛҐБТ-спільнотою есенціялістичних позицій не здатне вирішити проблему гомофобії, а лише заганятиме її у глухий кут. Водночас лишається відкритим питання, як (чи) можлива мобілізація спільноти на захист своїх прав поза дискурсами вроджености та ідентичности.

Повертаючись до книжки про ЛҐБТ-сім’ї: в ситуації тотального засилля й непримиренности есенціялістичної риторики не говорити на цю тему відкрито, уникати риторики вроджености – вже означає багато. Це вже «в скарбничку», як кажуть. Ба більше, ця книжка наштовхнула мене на думку, що саме вже тепер можна робити в ситуації зазначеної методологічної суперечности, і книжка це теж робить – добирати мову. Терпляче, вдумливо, чутливо, добирати (а подеколи фактично винаходити) таку мову, що озвучує проблематику сексуальности і пов’язаних із нею нерівностей та упосліджень, і водночас виводить її за межі гегемонного гомофобного дискурсу.

Я хочу завербувати вас переозначувати знайомі теми новою мовою – задля того, щоб життя змінювалося і ставало справедливішим.

Сподіватися?

«Закладаюся, через двадцять років від цієї дурної гомофобії тут не лишиться і сліду, – каже моя сусідка, професорка мікробіології в американському університеті. – Суспільні настанови, політичне ставлення до сексуальности змінюються тут дуже швидко. Я даю цій країні двадцять років, і через цей проміжок часу ідея ставити обмеження й заборони тільки тому, що пара одностатева, а не різностатева, видаватиметься безглуздою й застарілою абсолютно всім…»

Я не стала закладатися, мені відомі політичні пріоритети президента Обами. Я думаю про Україну – і не ризикую нічого подібного прогнозувати...

*Закон про заборону «пропаґанди гомосексуалізму» в Санкт-Петербурзі зініціював депутат місцевих законодавчих зборів Віталій Мілонов.

Друкувати