Друкувати
Четвер, 20 вересня 2018 - 10:24

Джерело: Часопис «Критика», Рік XVI, Число 3 (173), сторінки 30-31

«Не мусити бути дитям епохи…»

Березень 2012

Є одне фото, з тих, що вважаються винятковим щастям для фотографа – коли вдається опинитися в потрібному місці, клацнути затвором саме тієї миті, що треба, у найвдалішій перспективі, в тому єдиному магічному освітленні*. На знімку – Віслава Шимборська, яка щойно дізналася про присудження їй Нобелівської премії. Щойно – це секунда, дві, три? Вона ще стоїть, притиснувши долоню до чола, із заплющеними очима, трохи знічена, як дитина, що раптом опинилася в центрі уваги численних гостей дому; наразі всміхається ще тільки до себе. Інтер’єр, у якому це відбувається, нагадує провінційний пансіонат (це і є насправді курортний Будинок творчої праці в Закопаному), і здається, ніби поетку застали зненацька посеред тихих вакацій, із кошиком грибів, у розтягненому светрі й пантофлях на босу ногу. Журналісти на задньому плані вже щось нотують у свої блокноти, панове в піджаках, схожі на університетських доцентів, із виглядом поблажливих експертів дивляться на зворушення цієї милої панюсі у светрику.

Ця сцена, окрім усього іншого, викликає відчуття якоїсь ніяковости, і воно небезпідставне: саме цієї миті світ разом зі своїми громіздкими і загалом нелюдськими інституціями ввалюється в одне окремішнє і підкреслено приватне життя. «Одного я боюся,– зізнавалася Шимборська невдовзі після отримання нагороди.– Що тепер змушена буду стати публічною особою». Для неї, звиклої жити в колі родини і найближчих друзів, цей потужний промінь прожектора, який вихопив її з півсутіні домашнього торшера, на початку справді міг здатися «катастрофою»; цього не зрозуміє той, кого, на відміну від Шимборської, не жахає безугавне дзеленчання телефону чи потреба щодня відповідати на запитання журналістів.

Але це – особисте, про нього ще буде мова. Наразі ж про трохи іншу ніяковість, яка виходить далеко поза особистість Шимборської і стосується дуже поважних справ, що їх, за браком кращого терміна, можна б назвати справами польської культурної самосвідомости. Цю ніяковість відчутно ще й досі у висловлюваннях деяких польських публічних осіб, у газетних публікаціях і гілках інтернет-дискусій. Вочевидь, політичність (тобто здатність перекроювати дійсність) відзнак такого ранґу, як Нобелівська премія в галузі літератури, є тим більшою, що закритіших, консервативніших і внутрішньо «непродискутованіших» спільнот вона стосується ...

Друкувати