Друкувати
Понеділок, 24 вересня 2018 - 16:02

Джерело: Часопис «Критика», Рік XIV, число 3-4 (149-150), сторінки 23-26

Наука атестованих кадрів

Квітень 2010

Почну з цитати. Дослівної. Зберігаючи ориґінальну пунктуацію, хоча письменній людині це важкувато.

Проблема дослідження охоплює один і той самий період це 1657–1665 роки, тобто умовно можна назвати перший період Руїни, об’єкт дослідження не змінювався, вдосконалювалися джерела, освоювалася новітня література з даної проблеми, а також спрямовувалася дисертаційна робота на спеціальність 07.00.01 – історія України.

Вгадай, шановний читачу, що це за скоропис і хто його автор?

Не мордуватиму. Не вгадаєте. Цитату взято з апеляційного висновку, затвердженого постановою Президії Вищої атестаційної комісії України від 21 квітня 2009 року щодо апеляції Пасічника Михайла Степановича на рішення Президії ВАК від 2 липня 2008 року. Саме на підставі цього висновку М. С. Пасічникові ухвалено видати диплом доктора історичних наук.

І важко сказати, що тут відразливіше: може, форма апеляційного висновку з його стилістичною та пунктуаційною неохайністю, неперевершеними канцеляризмами (література «освоювалася», робота «спрямовувалася», ну, а джерела, то ті взагалі «вдосконалювалися» – уявімо цей процес!), а може, зміст згаданої ухвали Президії ВАК. Втім, у такому разі самого цитування не досить, потрібен бодай короткий виклад передісторії.

Справа Пасічника-1

Далекого вже 1999 року спеціялізована вчена рада Інституту української археографії та джерелознавства НАН України розглянула подану на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук дисертацію доцента львівської Української академії друкарства Михайла Пасічника «Варшава, Москва і Стамбул у боротьбі за Україну (1657–1665)». На той час уже вийшла однойменна монографія (Львів: Місіонер, 1998), побудована на основних положеннях дисертації; автореферат містив також перелік 7 навчальних посібників і брошур та 22 статтей, доповідей і рецензій – загалом 30 публікацій, досить пристойний доробок, вимоги ВАК України ретельно дотримано. Але сталася невеличка прикрість: експертиза виявила, що подана на захист робота – чистісінький плаґіят.

Про це йшлося в рецензіях, невдовзі опублікованих в «Українському гуманітарному огляді»: «Історія Руїни чи руїна історії? Варшава – Москва – Стамбул: Transit)» (вип. 2, 1999) тоді ще кандидата історичних наук Віктора Горобця і «Монографія, написана за 19 років до народження автора» (вип. 6, 2001) професора Володимира Потульницького (дальші посилання на цитовані сторінки цих публікацій подано в тексті в квадратових дужках).

Віктор Горобець, проаналізувавши Пасічникову монографію, вказав на явні помилки й нісенітниці, авторову необізнаність із найновішою історіографією заявленої теми, сумбурність і нелогічність викладу, а ще – на «запозичення» з неопублікованого рукопису О. Переяславського «До історії війн Руїни», замасковані посиланнями на архівну справу із ЦДІА України у Львові, де цей рукопис зберігався.

Докладніший порівняльний аналіз обох текстів здійснив Володимир Потульницький, наочно довівши, що «прямий плаґіят Михайла Пасічника починається на с. 111 його монографії (від початку другого розділу) і продовжується майже безперервно до с. 280 (останні слова завершального четвертого розділу)» [ 1 9 8 ] . Рецензент з’ясував також, що літературним псевдонімом О. Переяславський підписувався український військовий історик, член НТШ Олександр Шпилинський, а працю «До історії війн Руїни» (1935) він написав під науковим керівництвом Дмитра Дорошенка; ба більше, з’ясував Потульницький і автора першого розділу Пасічникової книжки: тут за «вдосконалене джерело» правив рукопис «До початків Руїни» відомого українського історика Панаса Феденка. Михайло Пасічник списав не лише текст, а й майже всі посилання: «з нумерацією сторінок, томів, зошитів, частин, видань» і навіть із розрядкою [199].

Далі довша цитата з рецензії Володимира Потульницького.

30 вересня 1999 р. Пасічник намагався захистити на Вченій раді Інституту української археографії у Києві по однойменній з монографією темі докторську дисертацію за спеціяльністю 07.00.02 – «Всесвітня історія». Тема дисертації – «Варшава, Москва і Стамбул у боротьбі за Україну (1657–1665 рр.)». Перед захистом мною була подана на ім’я голови Вченої ради Інституту археографії П. С. Соханя детальна доповідна записка, в якій Пасічник звинувачувався у виданні під своїм іменем рукопису Олександра Шпилинського. На основі цієї доповідної записки захист роботи був відкладений і була створена експертна комісія в складі В. Наулка, М. Кулінича та Ю. Пінчука. Комісія звірила текст моєї доповідної записки з мікрофільмом рукопису Переяславського, який залишався як контрольний примірник на збереженні у Львівському історичному архіві (сам рукопис був пошкоджений клеєм, а другий екземпляр мікрофільму зник з архіву за невідомих обставин). Комісія прийшла до висновку, що факт плаґіяту підтверджується. [203]

Пасічник мусив зняти свою дисертацію із захисту. Плаґіятора висміяли, наукового ступеня він не отримав. Здавалося, інцидент вичерпано, але в січні 2008 року історія продовжилася у несподіваний спосіб.

Справа Пасічника-2

23 січня 2008 року на засіданні спеціялізованої вченої ради Ужгородського національного університету відбувся успішний захист дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціяльністю 07.00.01 – Історія України на тему «Проблеми розбудови української державности після визвольних змагань (1657–1665 рр.)». Здобувач – той самий Михайло Степанович Пасічник. У котрійсь із европейських країн чи в США навряд чи наукова спільнота, замість вигнати крадія із професії, дозволила би йому поновну атестацію на докторський ступінь. Ледве чи й навчальний заклад захотів би далі мати такого викладача. Але це «у них». «У нас» привселюдно викритий у плаґіяті спритник залишився і на посаді, і «при науці». Пасічник випустив іще кілька монографій, зокрема «Доба Руїни в Україні: історія проти міфів» (Львів: Фенікс, 2002), «Гетьман Іван Виговський» (Львів: Юридичний університет, 2006), та кілька навчальних посібників з історії України (ці –у співавторстві). А з таким «вагомим науковим доробком» як не стати доктором наук?

Науковців, обізнаних із перипетіями попередньої спроби, такий намір, звісно, обурив, та хтось, може, сподівався, що за майже десять проминулих років людина переосмислила свої давніші настанови і, чесно попрацювавши в архівах, подала нову роботу. Даремні сподівання. Пасічник не просто йшов на повторний захист – він цинічно подав на повторний захист той самий текст тієї ж самої дисертації, хіба що з незначними редакторськими правками. «Новий», 2007 роком датований текст автореферату порівняно з варіянтом 1999 року1 містить аж такі відмінності:

1. Замість ранішого титулу «Варшава, Москва і Стамбул у боротьбі за Україну (1657–1665)» він має тепер «зактуалізовану» назву «Проблеми розбудови української державности після визвольних змагань (1657– 1665 рр.)». Хронологічні рамки, зауважмо, лишилися ті самі.

2. Цього разу дисертаційна робота «спрямовувалася» таки справді «на спеціяльність 07.00.01 – Історія України»; раніше спрямування було 07.00.02 – Всесвітня історія.

3. Зроблено поверхові літературно-стилістичні виправлення (на зразок: українського суспільства – українського народу, цього хаосу – такого хаосу, знаходились – пере­ бували тощо). Переінакшено назви підрозділів – але «Хронологічні межі дисертації» (1999) та «Хронологічні рамки дослідження» (2007) практично ідентичні, за винятком: 1999 року дисертант безграмотно вказав, що його дослідження «охоплює 1657– 1665 роки XVI століття», а 2007-го «виправився» й охопив уже «60– 70­ті рр. XVII століття». А щоб ніхто не згадав, що назва дисертації, як і раніше, встановлює хронологічні рамки «1657–1665 рр.», в авторефераті 2007 року їх окреслено трохи загадково: «Верхньою межею є середина 60–80­х років»...

Ото такі зміни. Ледь не забула: не міняючи тексту, автор виокремив розділ «Становище освіти та проблеми розвитку церковного життя українського народу в другій половині 50 – 70-х роках XVII ст.».

В усьому іншому тексти тотожні, нумерація посилань та сама. Те, що в апеляційному висновку названо «освоювалася новітня література з даної проблеми», либонь, полягає у появі в історіографічному огляді 1 (однієї) праці 2004 року і 3 (трьох) прізвищ дослідників, які «за останні роки» видали «змістовні праці» з «проблем української державности середини XVII ст.». Прізвища цих дослідників якось так збіглися з прізвищами офіційних опонентів дисертанта на захисті в 2008 році.

Практично ідентичними є розділи «Українська держава в контексті московсько-польської політики» (1999) та «Внутрішні і зовнішні причини воєнно-політичної боротьби в Україні після смерти Б. Хмельницького» (2007). Нову назву механічно поєднано зі старим текстом автореферату, і це подекуди призводить до комічних неузгоджень (позначаю їх курсивом):

У другому розділі – «Внутрішні і зовнішні причини воєнно-політичної боротьби в Україні після смерти Б.Хмельницького» – проаналізовано дипломатичну боротьбу Москви і Варшави та державницьку політику гетьмана Б. Хмельницького.

Ну і, звісно, Пасічник не завагався внести до переліку основних публікацій, у яких викладено основні положення дисертації, ту саму монографію «Варшава, Москва і Стамбул у боротьбі за Україну 1657–1665 рр.», вже викриту як плаґіяторська.

Члени експертної ради ВАК України з історичних наук, яка мала затвердити рішення спецради Ужгородського державного університету про присудження Пасічникові докторського ступеня, пам’ятали скандальні події 1999 року, тож до цієї роботи поставились уважно і прискіпливо. Висновок експерта, якому доручили фаховий аналіз, був різко неґативний: «нова» дисертація Пасічника є тим самим плаґіятом, що й «стара». Обговоривши справу, експертна рада більшістю голосів ухвалила скасувати рішення Ужгородської спецради і відмовити у видачі диплома доктора історичних наук. Президія ВАК України 2 липня 2008 року затвердила рішення експертної ради. Справедливість нібито взяла гору.

Та виявилося, що Пасічника зупинити неможливо. Він подав апеляцію, і от уже Апеляційна комісія у складі чотирьох осіб (власне, тих, хто поставив підпис), проаналізувавши «цілий ряд зауважень», що їх експерт висунув авторові дисертації (зауважте, що факти доведеного плаґіяту в апеляційному висновку «тактовно» названо «зауваженнями»), заперечила рішення членів Експертної ради ВАК України з історичних наук і визнала, що «дисертація М. С. Пасічника “Проблеми розбудови української державности після визвольних змагань (1657–1665 рр.)” є самостійним науковим дослідженням, в якому висвітлено важливу наукову проблему». Президія ВАК України на цій підставі ухвалила задовольнити позов. Михайло Пасічник став доктором історичних наук.

  За що відповідає ВАК?

Володимир Потульницький, розбираючи казус із книжкою Пасічника, з жалем констатував, що «у нас не існує практики офіційного вилучення подібних книгплаґіятів з бібліотек та торгової мережі, а також публічного, офіційного оголошення в спеціяльних наукових журналах про факт публікування крадених “досліджень”» [202]. Це справді велика проблема. Потурання плаґіяторам і замовчування (або просто неувага) до таких фактів, традиційна для переважної більшости сучасних українських істориків позиція «моя хата – скраю» призводять до історіографічних нонсенсів. Нещодавно в одному з авторефератів довелося прочитати: «Нами також використано класичні праці з історії України, авторами яких є відомі історики С. Кульчицький, О. Субтельний, М. Пасічник та ін.». Хоч як патосно це прозвучить, але стало надзвичайно прикро за Ореста Субтельного та Станіслава Кульчицького. Я шаную цих справжніх професіоналів і зовсім не хочу, щоби їхні імена стояли поряд із прізвищем неука та злодія, та ще й у контексті «класичних праць з історії України»!

Абсурдна ситуація із докторатом Пасічника, коли в дурні пошилися чесні та професійні науковці, які виступили проти нахабного плаґіяту, має ще один аспект. Те, що в українській науці побільшало на ще одного «проффесора», звісно, огидно, але, правду кажучи, вже нікого й не дивує. Виникають інші питання. Як, приміром, мені, кандидатові наук, ставитися до професійного доробку начебто поважних і нібито авторитетних науковців, якщо вони підписують такі документи? Чи мають вартість їхні наукові здобутки – може, вони і в своїх дослідженнях переступають через вимоги фаховости і сумлінности? Хтось же з них погодився взяти дисертацію до захисту, хтось дав згоду опонувати, написав (підписав?) позитивний відгук, хтось на експертній раді, чудово все розуміючи, голосував «за» надання Пасічникові докторату (таких виявилася меншість, але факт залишається фактом), хтось, врешті-решт, підписав безграмотно складений апеляційний висновок.

В ідеалі, запобігати таким випадкам і мала би Вища атестаційна комісія – орган, який, згідно з «Положенням про ВАК України», «реалізує державну політику у галузі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації». Проте за всі роки існування ВАК України вона не відхилила жодної дисертації в галузі історичних наук. Невже всі вони були високої (ну, нехай достатньої) якости? А як ні, навіщо тоді існує ця поважна установа? Навіщо щомісяця з усієї України збираються фахівці на експертну раду, обговорюють дисертації, пишуть відгуки?

«За все відповідає ВАК!». Це – цитата з інтерв’ю, що його 2007 року дав журналові «Віче» тодішній перший заступник голови ВАК України Роман Бойко2.

То за що ВАК відповідає?

Вища атестаційна комісія розглядає тисячі дисертацій на рік, ухвалює рішення щодо присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань. Проблемам, які супроводжують діяльність ВАК, присвячено безліч різнопланових статтей, але – ось парадокс! – досі немає дисертаційного дослідження про неї. А було б цікаво простежити її історію, проаналізувати нормативно-правову базу, узагальнити статистичні дані, мотивацію здобувачів і ще багато чого. Втім, не відволікатимусь на загальні проблеми, а говоритиму про те, з чим довелося зазнайомитися особисто, попрацювавши впродовж двох років – від листопада 2006 року по вересень 2008-го – вченим секретарем експертної ради ВАК України з історичних наук.

Одразу зазначу, що досвід такої праці – як для історіографа – був надзвичайно корисним. Проте саме з погляду історіографа дуже легко простежити певний конфлікт між науковою спільнотою, що сама має визначати з-поміж себе фахівців різних кваліфікаційних категорій, і державою, яка має оплачувати тих фахівців, а отже, реґулювати їх кількість, стежачи за якістю. І цей конфлікт закладають уже самі нормативні документи, що реґламентують діяльність ВАК та експертних рад різних профілів. Відповідно до «Положення про Експертну раду ВАК України» експертна рада є дорадчим органом ВАК (тобто центрального органу виконавчої влади, що «реалізує державну політику») і, хоча й комплектується «з провідних вчених певної галузі наук», однак «працює під контролем атестаційних відділів ВАК» (§3 Положення). Якраз домінанта державних службовців у справі атестації наукових кадрів ставить під сумнів компетентність і спеціялізованих учених рад, де, власне, й захищають дисертації, і компетентність експертів, яких ми a priori вважаємо «провідними вченими». Беручи до уваги, що «персональний склад експертної ради формує атестаційний відділ за погодженням з керівництвом ВАК» (§4 Положення), можна припустити, що реальних фахівців високої кваліфікації, які мають власний погляд і можуть його обстоювати, на експертів не затвердять. Неконфліктність претендента на місце в комісії важитиме для ВАК більше, ніж його професіоналізм. Із другого боку, кваліфіковані фахівці й самі не прагнуть до експертної ради: вони знають, що їхню позицію може легко зневажити державний службовець, і справедливо вважають таке ставлення образою їхньої професійности. Всі знають і те, що зазвичай доктори наук ідуть до експертних рад (або їх туди посилають) лобіювати інтереси своїх установ та своїх аспірантів і докторантів, а не власне науки – прикро, але це вважають за норму.

Без сумніву, наукова атестація вкрай необхідна, для цього, звісно, потрібна кваліфікаційна робота, і такою роботою якраз є дисертація. Але виконання певних технічних кваліфікаційних вимог щодо оформлення роботи ще не означає набуття певної кваліфікації – це зрозуміло. Зрештою, є велика різниця між науковою кваліфікацією та науковою атестацією. Однак у суспільстві культивується повага не до кваліфікаційного рівня і реальних здобутків науковця, а до формальної атестаційної відзнаки. Тому, на жаль, замість закономірного «Чого варта моє дисертація?» здобувачів більше хвилює «Що скаже ВАК?» і «Чи правильно оформлено посилання?». Всесильна і всемогутня ВАК є страховиськом, що навіює жах навіть на найзагартованіших, змушує підлабузнюватися і – виконувати всі вимоги щодо оформлення роботи: технічний бік справи вочевидь переважає.

Отже, дисертації. Для чого їх пишуть і хто? Знову процитую Романа Бойка, що дуже відверто розставляє всі крапки над і:

А в нас атестація наукових кадрів – це державне визнання рівня кваліфікації вченого. Що це означає? Держава ґарантує (неважливо, де ти захистився, в якому університеті) соціяльні пільги: соціяльний захист, пенсійне забезпечення, додаткову житлову площу тощо. Присудження наукових ступенів – державна справа. Відтак – і державний контроль потрібен.

Пояснюючи завдання атестації науковців державою (а державу в даному випадку уособлює ВАК, конкретніше – ті 50 осіб – державних службовців, що у ВАК працюють), посадовець встановлює чіткий і недвозначний зв’язок: захист дисертації – це можливість отримати певні соціяльні ґарантії. Йдеться саме про це, а не про якусь там наукову кваліфікацію.

Мотивацією написання дисертацій може бути прагнення підняти свій соціяльний статус, отримати вищу посаду й більшу платню, бажання стати впливовішим у науковому середовищі, зрештою, банальна пиха, намагання потішити ego. Дуже часто (особливо в периферійних вишах) «корочка» бодай кандидата наук забезпечує мізерний, але таки доважок до нікчемної зарплати і змогу спокійно допрацювати до пенсії. Така собі замаскована соціяльна пільга. Тож і «пнуться» перевантажені лекціями викладачі, намагаючись будь-що «захиститися», після чого провадити наукові дослідження вони не мають ані бажання, ані сил.

Серед оправлених у палітурку стосиків паперу, що називаються їхніми дисертаціями, може трапитися геніяльна робота, здебільшого вони – середні («як усі»), часто – слабкі й дуже слабкі. Але, навіть і заплющуючи очі на науковий мотлох (хіба ж експерт наважиться «валити» дисертацію сумлінного викладача, якому до пенсії – кілька років?), чи припустимо офіційно потурати плаґіяторові? ВАК відповідає за це?

Не можна обійти мовчанкою також надто велику кількість спеціялізованих учених рад, що нині діють практично в усіх вишах (хоча бажання ректорів мати «свої» ради мені зрозуміло). Не узагальнюватиму, але часто-густо не дуже високий фаховий рівень членів спецрад створює можливість захисту як малозначущих, так і «проблемних» (плаґіяторських) ди-сертацій, що, зрештою, і робить нашу науку провінційною. Дуже часто можна спостерігати і низький рівень опонування, залучення фахівців за принципом «сьогодні опоную у твоїх дисертантів я, а завтра у моїх – ти». Дратують і відверто безглузді вимоги щодо оформлювання дисертацій, зо-крема вигадані у ВАК правила подання посилань та бібліографії. Довгий перелік проблемних питань можна легко подовжити ще.

Вони кажуть – дощик іде

От хоч би так звані «фахові видання». Всім здобувачам добре відомо, що для захисту дисертації потрібна певна кількість публікацій не де-небудь, а саме у «фахових виданнях». Статтей у закордонних часописах здебільшого не визнають і до загального кількісного мінімуму виміру наукових здобутків не зараховують: пошукачеві зазвичай треба ще доводити, що той чи той закордонний часопис є поважним і знаним у світі. Смішно, але за правилами наклад друкованого видання має бути не меншим, ніж усього-на-всього 100 примірників, – а що електронної версії такий «фаховий» часопис зазвичай не має, то з публікацією в ньому ознайомиться тільки сам автор.

Нині ВАК нібито задля посилення контролю провадить перереєстрацію цих видань. Щоби підтвердити або набути такий поважний статус, треба виконати низку умов, переважно технічних. Учені секретарі метушаться, збирають купи документів, але я щось не чула, аби котромусь із видань було відмовлено: головне, як завжди, правильно «оформити документи», науковий авторитет видання до уваги не береться. Людям додано зайвих клопотів, а результат (для науки) – нуль. Загалом на лютий 2010 року, за даними офіційного сайту ВАК України, фаховими в галузі історичних наук визнано 209 (!) видань, серед них 144 збірники наукових праць, 52 журнали, у додатковому списку – ще 12 позицій + 1 електронне видання. До речі, працівникам ВАК України якось не спало на думку, що в переліку електронних фахових видань, який розміщено на сайті ВАК України3, треба вказувати не лише назву видання та інституції, що його видає, шифр спеціяльности й дату ухвалення рішення, але також – начебто це зрозуміло? – електронну адресу.

Ненормальна ситуація, що склалася з так званими фаховими виданнями, змусила редакторів авторитетних часописів «Схід–Захід», «Україна Модерна» й «Український гуманітарний огляд» Володимира Кравченка, Ярослава Грицака та Наталю Яковенко демонстративно відмовитися вносити свої видання до «Переліку наукових фахових видань» ВАК України. Важко не погодитися з твердженням їхньої заяви4 про те, що дії ВАК «дедалі більше нагадують практику державного керівництва наукою радянських часів», а дріб’язкові й безпідставні формальності, які вона накидає академічній спільноті, «консервують провінціялізацію та ізоляцію української науки».

Відповідь бюрократів на цей ляпас чиновництву від науки була цілком прогнозованою: якийсь ваківський функціонер, «побажавши залишитися неназваним», гонорово запевнив, що заява знаних науковців – «це дуже дрібне питання», яке ВАК офіційно не коментуватиме5. До 1 серпня, сповістив він, буде переглянуто спеціялізовані видання задля якісного підвищення їхнього рівня. Бунтівники до нового переліку не ввійдуть. Що ж, численні постанови ВАК України декларують посилення контролю над якістю дисертаційних праць і запроваджують нові й нові вимоги, але наслідком їх є тільки непотрібна для науки бюрократизація. Зростання лінійної величини, стверджує відома формула, не є ознакою зростання якости.

  Як усе починалося

Історія атестаційної справи в Україні почалася не 1992 року, як полюбляють хвалитися чиновники з ВАК, а набагато раніше.

Одразу застережу, що про часи до 1917 року не йдеться: в Російській імперії установ, подібних до ВАК, не існувало. Зате в жовтні 1922 року III сесія ВУЦВК 6-го скликання затвердила «Кодекс законів про народну освіту», який – неймовірна річ! – не мав аналогів ані в РСФРР, ані в інших радянських республіках. Поміж 767 статтями цього Кодексу була й така собі 619-та, яка проголошувала, що «особам вищої вченої кваліфікації» може бути присуджено ступінь доктора з певної загальної дисципліни. Так у радянській Україні повернулися до скасованої 1918 року дореволюційної практики атестації наукових кадрів, запровадивши одноступеневу наукову гратифікацію. Опікуватися нею мав Науковий комітет Народного комісаріяту освіти УСРР, що його на той час очолював професор Семен Семковський.

Невдовзі непримітний «Бюлетень» Укрглавпрофобру (складна абревіятура означала Український головний комітет професійно-технічної та спеціяльно-наукової освіти, що був одним зі структурних підрозділів НКО УСРР, див. №3–4 за 1923 рік) оприлюднив інструкцію щодо застосування цієї новації. Ступінь доктора можна було отримати у 35 спеціяльностях. У переліку переважали, звісно, точні та прикладні галузі, але були також і юридичні (публічне, цивільне та карне право), політична економія, психологія, філософія, соціологія та історія української культури.

Процедура здобуття наукового ступеня спочатку виглядала так. Особи, що хотіли отримати ступінь доктора, мусили подати заяву, життєпис і свої наукові праці (одна з яких мала бути «цілковито самостійним науковим дослідженням») до Наукового комітету Наркомату освіти у Харкові або до його уповноважених у Києві, Одесі чи Катеринославі. Своєю чергою, Науковий комітет організував спеціяльні комісії (призначаючи їм голів та їхніх заступників), залучаючи до них усіх членів ВУАН потрібної спеціяльности, що мешкали в цьому місті, керівників і дійсних членів відповідних науково-дослідних катедр, інших компетентних спеціялістів, а також представників громадських організацій.

Зі складу Комісії виділяли рецензійну підкомісію, члени якої мали детально ознайомитись із працями претендента й надати письмову рецензію. Якщо вона була позитивна, Комісія допускала кандидата до публічного захисту й призначала щонайменше двох своїх представників для участи у публічному обговоренні. Визнавши його результати задовільними, Комісія присуджувала кандидатові ступінь доктора й надсилала свою постанову разом з усіма протоколами та рецензіями до Наукового комітету, який і видавав кандидатові посвідчення.

Надалі «Положення про вчені ступені» не раз удосконалювали. 1925 року до нього внесли дозвіл надавати ступінь доктора без захисту дисертації, honoris causa, особам, які «набули вченими працями видатність у науці». Розширили склад комісії: зокрема, стали запрошувати (данина часові) представників державних і профспілкових організацій, а також «окремих осіб, відомих зі своєї компетенції в питаннях даної спеціяльности, які живуть так в обсягу УСРР, як і в інших республіках Союзу». 1928 року рецензійну комісію зобов’язали не тільки детально ознайомлюватися з усіма науковими працями кандидата, але й надавати висновок щодо їх самостійности та наукової цінности, а також визначати наукову компетенціюкандидата.

Ширшав і перелік спеціяльностей. Окрім «доктора історії культури», або ж – деталізованіше – «доктора історії української культури», що фактично означало докторську ступінь з історії України, з’явився і ступінь «доктора історії европейської культури» – сьогодні цю спеціяльність ми називаємо «всесвітньою історією».

Оголошення про публічні захисти друкувала місцева преса, в Харкові, приміром, газета «Комуніст». «Головна Комісія для визначення вчених ступенів при Укрголовнауці подає до загального відома, що в четвер 2/IV 1925 р. о 1-й год. дня в залі засідань Сан-Бактеріологічного інституту (Пушкінська, 14) відбудеться прилюдне засідання комісії, на якому лікар КУДРЯВЦЕВА оборонятиме наукове дослідження “Исследование над обменом веществ при авитаминозе” для одержання вченої ступені доктора медико-фізіологичних наук. Виступати можуть всі, хто бажатиме» – подібні об’яви у другій половині 1920-х років були досить численними.

Попервах дозволяли перереєструвати отримані раніше наукові ступені, тож цим негайно скористалися досить поважні науковці. Лише у квітні 1924 року заяви на перереєстрацію написали професори Одеського інституту народної освіти – славіст, академік АН СРСР Борис Ляпунов та лінґвіст, член-кореспондент АН СРСР Олександр Томсон; відомий богослов, професор Одеського інституту народного господарства Олександр Покровський; офтальмолог, професор Одеського медичного інституту Володимир Філатов та інші. Надходили заяви і від дослідників, які мешкали поза межами УСРР. У другій половині 1924 року розпочалися вже захисти дисертацій.

Цікаво, що у звітах, які подав голова Комісії вчених ступенів при Упрнауці Олександр Палладін у 1925– 1928 роках, ішлося не про кількість захищених дисертацій, а про кількість чинних комісій. Приміром, 1926 року в Харкові діяло чотири комісії для присудження ступеня доктора клінічної медицини, дві – для присудження ступеня доктора зоології, по одній – для присудження докторського ступеня у медико-морфологічних науках, хімії, математиці, історії культури, медико-фізіологічних науках, філософії та соціології. В Києві працювали дві комісії для присудження ступеня доктора клінічної медицини, по одній – зоології та історії культури; в Одесі – по одній комісії для надання ступеня доктора ботаніки та клінічної медицини; у Дніпропетровську – дві комісії для присудження ступеня доктора хімії, по одній – для геології та інженерно-будівельних робіт.

Члени Комісії виконували надзвичайно велику роботу, і держава намагалася її оплачувати – втім, виділяючи на це, як і сьогодні, мізерні кошти. 1926 року, скажімо, грошей вистачило лише для частини членів харківських (столичних) комісій, робота інших залишилася неоплаченою (Палладін просив по 450 рублів для кожної).

У 1920-х роках для кожного окремого захисту згідно з рішенням Укрнауки створювали спеціяльну комісію, до якої залучали спеціялістів із конкретної проблеми. Можливо, варто повернутися до такої системи фахового рецензування й опонування, а не «пропускати» дисертації через спецради з фіксованим членством? Передбачаю заперечення, що тоді такі захисти не було поставлено на потік, а сьогодні маємо кілька сотень дисертацій на рік у кожній спеціяльності, тому такий підхід виглядає нереальним. Але я, навпаки, вважаю оті щорічні кілька сотень звичайнісінькою профанацією: наукову вартісність у тому потоці має не більше як чверть дисертацій. Тут кількість у якість не переростає, і досвід далеких 1920-х може стати у пригоді.

Натомість сучасну систему атестування наукових кадрів сформовано в 1933–1934 роках, коли спочатку було створено Вищу атестаційну комісію, а 13 січня 1934 року постановою Ради народних комісарів СРСР «Про вчені ступені та звання» запроваджено вчені ступені кандидата й доктора наук і вчені звання асистента, доцента і професора, а також визначено порядок їх присвоєння. Із певними змінами та доповненнями ця система дожила до розвалу СРСР і практично в тому ж вигляді збереглася в незалежній Україні. Якщо конкретизувати: незалежна українська держава перейняла систему атестації наукових кадрів, що склалася за доби тоталітаризму. Може, настав час її позбутися?

*   *   *

Написання цієї статті було довгим і болісним. Самий привід до розмови – ганебний випадок тупого плаґіяту – замість натхнення навіював нестерпне роздратування. Але не можу насамкінець не повернутися до нього. «Справа Пасічника» не вартувала би ламаного шеляга, якби не позиція тих, кого в історичній науці вважають професіоналами. На жаль, науковці, передусім фахівці з історії середніх віків і раннього нового часу, хто мусив би голосно висловити обурення і фактом плаґіяту, і потуранням йому з боку ВАК України, промовчали. Вкотре проковтнули. Отже – далі буде... Саме цієї миті черговий плаґіятор клеєм і ножицями «вдосконалює джерела» свого наукового статусу.

Друкувати