Друкувати
Середа, 19 вересня 2018 - 11:42

Джерело: Часопис «Критика», Рік XIV, число 1-2 (147-148), сторінки 27-31

На захист поганого смаку

Лютий 2010

Я особисто любив порно й завжди його купував – по-справжньому брудні, збудливі фільми. Адже тільки й треба: зрозуміти, що тебе заводить, а потім купувати годящу саме для тебе брутальщину – це однаково що купувати необхідні піґулки або конкретну їжу. (Я був таким любителем порно, що, вийшовши на вулицю вперше після лікарні, пройшов усю Сорок другу, заходячи з Вірою Круз у кожен стриптиз і завантажуючись порножурналами.)

Енді Ворхол, «ПОПізм»

Все, що починається з Русо, закінчується де Садом. <...> Порнографію неможливо відокремити від мистецтва; вони проникають одне в одне сильніше, ніж це здатна припустити гуманістична критика.

Каміла Палья, «Персоніфікації сексуального»

В українському інформаційно-культурному просторі вкотре ожила тема офіційного захисту суспільної моралі – і, відповідно, протидії цьому захистові. Серед захисників маємо 34 затверджених 17 червня 2009 року розпорядженням Кабінету міністрів України членів «Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі», серед яких член-кореспондент Академії правових наук Василь Костицький, ректор Національного педагогічного університету ім. Драгоманова Віктор Андрущенко, актор Богдан Бенюк, міністр культури і туризму Василь Вовкун, академік Академії правових наук Анатолій Гетьман, письменник Роман Іваничук, народний депутат Лілія Григорович, директор Інституту філософії ім. Сковороди НАНУ Мирослав Попович, композитор Олександр Злотник, журналіст Данило Яневський, народний депутат Павло Мовчан, перший заступник голови Держтелерадіо Анатолій Мураховський, генеральний директор Національного академічного театру опери та балету ім. Шевченка Петро Чуприна, народний артист України Тарас Петриненко, міністр у справах молоді та спорту Юрій Павленко та інші.

Наділені експертно-репресивними функціями члени Нацкоммору певні, що спіткання з «порнографі .ю» може зашкодити безвинним громадянам України. Власне, ця їхня певність не така вже рідкісна: про те, що небезпечна порнографічна продукція всетаки існує, колись давно у приватній бесіді сказала мені Оксана Забужко – правда, не знайшла що відповісти на моє запитання, чи ушкодилася вона особисто від знайомства з нею. В кожному разі, члени комісії важать заради нас своїм здоров’ям: щоб не допустити порнографії на український ринок, вони мусять занурюватись у неї самі, досліджуючи зразки цієї небезпечної продукції, бо інакше як скласти кваліфіковану оцінку?

Серед тих, хто протидіє їхнім шляхетним замірам, бачимо письменника Юрія Андруховича, драматурга Леся Подерв’янського, поета Андрія Бондаря, художника Олександра Ройтбурда, тележурналіста Миколу Вересня, кінокритика Сергія Тримбача, правозахисника Євгена Захарова та багатьох студентів Києво-Могилянської академії, які в січні 2010 року палко обговорювали стан мистецької та інтелектуальної свободи в Україні. В політологічному аспекті питання про свободу слова, цензуру і відкритість інформації в Україні є риторичним, а з культурологічного і філософського боку воно тісно пов’язане з питанням символічних форм, символічною реальністю загалом.

Розглядаючи порнографію чи показ насильства як частину символічної реальности, маємо відштовхуватися від аналізу природи і функцій символічних форм, бо саме вони становлять найважливішу грань порушеної теми. Як відомо, символ – багатозначне й остаточно не з’ясоване поняття. Вважається, що це довільний знак, який виражає якусь однакову соціяльну реакцію. Значення символу формується у процесі комунікації завдяки взаємній згоді людей. На чуттєвому рівні символ указує на щось «інше» або заміняє собою щось «інше» – явище, предмет або абстрактний, безпосередньо не відкритий зміст, смисловий витвір, комплекс уявлень.

Зі своєї природи символи можуть бути відсторонені від реальности, яку вони символізують, й утворювати замкнуту щодо предметного світу систему. Зазвичай цінність символу мало пов’язана з його матеріяльною стороною або причиною. Часто ідеї та символи стають могутнішими за реальність, яку вони мали би відображати. В цьому сенсі символічну реальність можна сприймати як простір людської уяви, де люди організують свою взаємодію з іншими людьми та довкіллям. Дослідження природи і структури символічної реальности спонукають ставитися до витвореного в уяві символічного світу дуже уважно. Зокрема, до нього не можна застосовувати систему заборон, розроблених для використання у просторі фізичної (предметної) реальности. Адже символічна реальність – це завжди «культурно чутливі зони» суспільства (Дейвід Істон).

Символічна реальність багатофункціональна, що дає змогу говорити водночас про функції символічного світу загалом (творення цінностей і смислів, ментальне віддзеркалювання світу, моделювання й інтелектуальне експериментування) та про призначення її окремих сеґментів: міту, мови, релігії, науки, мистецтва, гри, моди і... порнографії. Властивості символічної реальности можна розглядати в різних проєкціях. З одного боку, вони мають стосунок до феномену символічної реальности загалом, із другого – кожен сеґмент символічної реальности характеризується своїми особливими рисами.

Оскільки символічна реальність призначена творити первинні смисли, цінності й ієрархії, вона не демонструє якогось доступного організаційного начала (крім трансцендентного), про який можна було б судити аналітично. Атомарні елементи символічної реальности виникають безпосередньо з інтелектуального життя людини. Проте, будучи вигаданими, сприйнятими чи засвоєними, вони не тільки відбивають життя, але й допомагають збагнути його суть. Символам властивий творчий характер, під їхнім впливом об’єкти можуть перетворюватися й навіть «відриватися » від своїх традиційних консервативних призначень.

Символічна реальність мало зважає на простір, лінійність часу, ґравітацію, швидкість світла і будь-які інші векторні процеси. В її рамках людина умовно звільняється від фізичних законів і здобуває можливість діяти, керуючись самою тільки творчою спроможністю інтелекту. Все недоступне у світі предметному стає доступним, усе, що в «реальній реальності» обмежують фізичні константи й ресурси, тут не обмежено нічим, окрім розумової втоми. Символічна реальність дає змогу вільніше комбінувати будьякі предмети і явища, прискорюючи або уповільнюючи їхній рух згідно з проєктом уяви. Тобто найважливішою властивістю символічної реальности є її здатність творити. Творчість виникає дещо з інших джерел, ніж повсякденна рутинна робота, і, будучи результатом зростання свободи й автономности особистости, постає не з дотримання (повторення) наявних правил і процедур, а з (не)свідомого їх порушення. Провокація порушення соціяльних норм іманентно властива будь-якій нормативній системі, і творчість походить саме з цієї соціяльної аксіоматики: вона припускає, що в конкуренції свободи і порядку свобода превалює над будь-яким status quo.

Своєрідність творчої активности закладено у її мотиваційній суті. У наш час поняття творчости значно ускладнилося, а саму творчість перестали сприймати лише як прояв людської винахідливости. Її спонукальний мотив пов’язаний не так із зовнішніми, як із внутрішніми потребами особистости. При цьому сексуальність і еротизм, як пише Каміла Палья, становлять сутнісну точку перетину природи і творчости. Через це аморальність, аґресію, садизм і порнографію годі вилучити з контексту навіть великого мистецтва. Як і інші культурні спокуси, порнографію неможливо заборонити. Її заганяють у підпілля, але від цього вона лише зростає в ціні.

Право творчости або право інтелектуальної свободи ще донедавна відносно легко вкладалося в реґулятивні можливості вітчизняного конституційного чи цивільного законодавства. Йдеться, насамперед, про свободу слова у статті 34 Конституції України, закони «Про інформацію» і «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», відповідні розділи Цивільного кодексу тощо. Проте сьогодні під впливом глобалізації та інформатизації право творчости стає також підрозділом міжнародного права. Адже в ідеалі творчість – це нічим не обмежене інформування. Саме через цю властивість творчости виникає більшість правових і політичних колізій. Право творчости поділяється на 1) приватне авторське (національне і міжнародне) право та 2) публічне (національне і міжнародне) право інтелектуальної свободи, яке орієнтується на забезпечення водночас інтересів авторів і споживачів результатів творчости, її авдиторії.

Реакція громадськости й держави на творчу новизну залежить від ступеня несподіваности створеного артефакту, а також від комунікативної позиції творця. З одного боку, вони змушені враховувати деструктивний щодо status quo потенціял творчости, з другого – ніщо так не дестабілізує творчість, як намагання обмежити її ментальними кордонами. У стосунках із богемою влада завжди ризикує подвійно: для неї небезпечні і надлишок, і брак творчої свободи.

Інформаційні відносини є основним засобом прояву творчо-символічних процесів. Проте інформація – це новизна, яка має різний зміст для різних адресатів. Наприклад, «Гамлет» утілював один зміст у свідомості Шекспіра, інший – у свідомості акторів або читачів, які сприймали п’єсу її поза сценічним потрактуванням. Те саме стосується неординарних за змістом картин Люсьєна Фройда чи Еґона Шилє. В кожному разі, характер інформаційної новизни визначається станом адресата, а не тільки творчим станом деміюрга. Будьяке інформаційне повідомлення є багатошаровим, а його «повний» зміст невичерпний.

Саме тому такими інфантильнонаївними виглядають намагання українських офіційних захисників суспільної моралі встановити опіку над творчосимволічним процесом. Свого часу з такими ініціятивами стикалася мало не кожна ліберальна демократія. Неприпустимими вважалися навіть окремі сцени з Чаплінового «Месьє Верду», хоча американське дорослішання в цій ділянці відбулося, загалом, дуже швидко: кінцем американської моральної цензури вважають оприлюднення творів Генрі Мілера. З часом Верховний Суд США захистив інтелектуальне самовираження навіть у випадках проявів «дурної та нестримної експресії». Добре усвідомлюючи суть проблеми, суд визнав: «Те, що для одного є вульґарністю, для іншого – лірика». Втім, чи справді потребує таких прикладів наш актор Бенюк?

За весь час існування людства лишити по собі видатний витвір мистецтва вдавалося тільки поодиноким особистостям. Тобто інформація сприймається символічною реальністю в мільйонах інтерпретацій, і лише деякі з них – рідкісні й неочікувані – вражають уяву. Знаємо також, що великі витвори людського духу лише значеннєвими нюансами відрізняються від ремісничих виробів. Тому іноді генієві доводиться довго чекати на визнання. І тому надзвичайно багато важить гранична інформаційна відкритість, символічна свобода. Мілошеві, щоби повною мірою розвинувся його талант, виявилося замало Европи. Щоб ґарантовано не зник у забутті Шевченків геній, варто було б дати волю мільйонам кріпаків. Або: чи міг би відбутися Ворхол, якби не існувало Мангетену?

 

Отже, міра інформації завжди відносна і залежить від прийнятого ансамблю можливостей (станів) даної системи. Скажімо, багатьом формально освіченим людям у посттоталітарних країнах далеко не повною мірою розкривається зміст творів філософівпостмодерністів, так само, як і видатні полотна Джексона Полака, Барнета Ньюмена або Марка Ротка, бо їх створено у ментальному реґістрі, недоступному для жителів на схід від «залізної завіси». Кияни не сприймають концептуальну фотографію, а в Берліні ця художня форма є тривіяльною. Водночас логічним є те, що на пострадянському просторі виник спізнілий інтерес до артефактів, які на Заході вже потрапили до художніх запасників (наприклад, фільми Лєні Ріфеншталь).

Склалася думка, що ефективність символічної реальности прямо пропорційна до кількости залучених суб’ єктів – відправників і одержувачів інформації (так реалізується принцип множинности); чистоти каналів інформаційного доступу (так реалізується принцип свободи); здатности суб’єктів інформаційних відносин здійснювати моральний вибір із незліченних альтернатив (так формується етичний вектор). За цих обставин символічна реальність є неконтрольованою реальністю людської свідомости та уяви. І саме тому так неоднозначно складаються стосунки між символічним і предметним світом. На стадії формування і початкового усвідомлення себе як ноосфери символічна реальність «боїться» сама себе. Саме тому в ній створюються інквізиційні системи ідеологічної закритости – від ВАК до «Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі». Проте, хоч би якою обережною була на початку символічна реальність, у дорослому стані вона потребує свободи вибору без патерналізму.

Розуміння цієї обставини давно утвердилося у передових країнах, тому стати читачем бібліотеки Конґресу США прибульцеві з України легше, ніж удома відкрити абонемент в обласній бібліотеці. Бо за спрощенням доступу стоїть імператив: чим інтенсивніше експлуатовано інформаційний носій, тим повніше розкривається зміст інформації, яку він містить. Природа інформації не буває поґаною чи хорошою, вона лише прагне оприлюднення. Тому інформаційне право тяжіє до того, щоб стати всесвітнім, принаймні евроатлантичним публічним правом. Призначення такого права – створити умови, у яких ефект інформування суспільства не можна передбачити чи організувати. Правильно організований інформаційний світ – це свідома невпорядкованість, спонтанність. Суперечливі факти і те, що фактами взагалі не вважається, є однаковою мірою продуктами і знаряддям сучасних інформаційних відносин.

Під таким оглядом, «парад сексуальних оболонок» (Палья), що його здійснює індустрія моди, є не гіршим і не кращим від мисливської реклами сафарі. Просто мисливство як нераціональне полювання на тварин є улюбленою розвагою українського істеблішменту, а перегляд порнофільмів – формою збавляння часу в середовищі богеми. З позицій закону України «Про захист суспільної моралі» дія його нормативних обмежень «не поширюється на виробництво та розповсюдження документальних матеріялів, художніх творів літератури, мистецтва та культури, які визнані класичним чи світовим мистецтвом». Проте світове мистецтво буває грубим і жорстоким, що показують не тільки фільми Воргола чи Бунюеля, а й експонати з ґалереї Пінчука. Як наполегливо доводить Палья, «мистецтво не має жодного стосунку до моральности. Моральні теми можуть бути присутніми в мистецтві, проте лише як вторинні, тобто такі, що просто уможливлюють зв’язок мистецького твору з конкретним часом і місцем». Просто українському законодавцеві поки що несила це зрозуміти.

Ширший від офіційного погляд на мистецтво демонструють мистецтвознавці. У їхньому середовищі лише «академічні критики <...> не помічають або свідомо іґнорують аморалізм, аґресію, садизм, вуаєризм і порнографію великого мистецтва». Адже порнографія – це саме тіньовий бік мистецтва, а не тінь, яку можна знищити світловим потоком. Як «візуальне віддзеркалення демонізму сексу і природи» (Палья), мистецтво не може бути однобоким. Його завдання – викривати й показувати драматизм людського життя, «реверсивність добра і зла, гуманного і антигуманного» водночас (Жак Бодріяр). Усе, що існує сексуально-еротичного в мистецтві, пояснюється еротизмом самої природи. Тому, якщо мистець чесний, його уяву годі стримати якимись моральними приписами чи пересторогами.

Очевидно, що витвори великого мистецтва сягають метафізичних глибин. Проте метафізика Заходу нагадує вольтову дугу, буквально пронизану сексуальною напругою. Це добре помітно на прикладі шедеврів Бальтюса (Бальтазара Кльосовскі). З цього, власне, випливає вся амбівалентність сучасного мистецтва. З одного боку, мистецтво є високим і сакральним, із другого – воно залишається одним із засобів розваги. «Моцарт, Рембрандт, Шекспір – усі вони працювали задля розваги, хоча дуже високого рівня», – зауважив у котромусь інтерв’ю Вуді Ален. Влада культури полягає в тому, що вона спокутує жахи, перетворюючи їх в екзистенціяльну мудрість (Кундера). Проте можливим є й зворотній процес, усе залежить від вектору зчитування.

Сьогодні, коли різноманітні дані й знання буквально виплескуються з наших комп’ютерів, влада намагається першою оволодіти інформаційними новинками. Адже саме це надає їй іміджу найкраще поінформованого суб’єкта. Вона також прагне просіювати інформацію, яка надходить до інститутів громадськости. Не секрет, що нині майже в кожній посттоталітарній країні склалося органічне протистояння суспільства і держави в інформаційній сфері. Іноді воно сягає рівня протистояння народного і державного суверенітетів.

Напозір, заборона пропаґанди насильства чи розповсюдження порнографії мало впливає на загальну поінформованість. Проте насправді право офіційних інституцій контролювати медійний простір означає можливість контролювати будь-що. Контроль над змістом тягне за собою ліцензування, а те потребує реєстрації, яка передбачає офіційне означення понять ЗМІ, цензури, інформації, журналіста тощо. Однак контроль – це рідний брат інтелектуальної стаґнації, й тому в США символічний простір є вільним від таких обмежень.

Зокрема, Конґрес США не має права ухвалювати закони, які обмежують свободу слова чи преси, причому не через вседозволеність, а внаслідок застосування філософії довіри до індивіда. Сполучені Штати підкоряються чіткому розмежуванню символічного та фізичного світів, із чого випливає одна з принципових якостей їхньої правової системи. В Америці закон практично не реаґує на візуальні образи чи слова, проте жорстоко карає за практичні злочинні дії. Водночас тут не прийнято плутати поняття свободи і суспільної користи. Як казав колись Ісая Берлін, усе є лиш тим, чим воно є: свобода – це свобода, а не рівність, порядність, справедливість, людське щастя чи втішена самосвідомість. Свобода цінується, бо вона багатофункціональна: мистецтво потребує її для того, щоби зберігати таємницю, наука – щоби повсякчас шукати і знищувати її (Джон Фаулз). А моралізаторство з цього приводу – улюблене заняття тоталітарних умів.

Захист суспільної моралі вимагає (бодай напозір) раціонального підходу, а зваблення як принцип керується підсвідомим. Отже, справжній діялог між ними неможливий. Втім, і з розумом не все так ясно. Адже свідомість, як писав Чарлз Пірс, досліджено майже так само погано, як і матерію. Таємницею залишаються також відносини між ними. Зокрема, помічено, що застосування політичного розуму до аналізу мистецької ситуації породжує лише вульґарність, а саме «вульґарність людського серця і людської уяви» Іосіф Бродський вважав найбільшим ворогом людськости у XX столітті. На думку Адама Міхніка, хама завжди виказують «примітивні манери, простацький словник і мимовільна щирість, яка є дитям браку витонченої уяви». Щось стилістично подібне відчутно й у нашому законі «Про захист суспільної моралі».

Що ж стосується прикрої повсякденности, то тут важко не погодися з Лєшком Колаковським, який колись писав: «Я не маю жодної симпатії до порнографії і не люблю фільмів, де “реальне кохання” <...> показано в усіх деталях. Але добре поставлене на ноги антипорнографічне законодавство є безнадійним і, що особливо важливо, дедалі безнадійнішим». Причина такої оцінки полягає не в терпимості як такій. Бо варто лише пильніше приглянутися до очевидного, як виявиться, що «очевидність не аж така вже й очевидна», що світ «насправді є дуже багатозначним і заплутаним», і «скрізь є “друга істина”». Навіть у науці, писав Феєрабенд, «доцільно надати можливість схильностям іти проти розуму за будь-яких обставин, бо для науки саме це може виявитися корисним». А вже в образотворчих мистецтвах застосування у їх репрезентації моральної оцінки рівнозначне позбавленню дерева кореневої системи. «Загальна декларація прав людини» каже, що кожен із нас має право шукати, отримувати і передавати інформацію та ідеї через будь-які медії, попри кордони. Для нефахівців мушу нагадати, що це якраз моральнополітична, а не юридична норма.

Між символічною реальністю і фізичним світом існує прірва – її, наприклад, унаочнює різниця між реальним убивством і описом смерти героя в романі. Не менша різниця існує й між технологією виробництва дитячої порнографії та демонстрацією її віртуальних зразків. Це як із наркотиками: за їх виробляння карають, за індивідуальне вживання – ні. Статистичної кореляції між виробництвом образів та їх споживанням не помічено. Обиватель споживає через телеканали десятки символічних убивств і зґвалтувань на добу. Протягом року це число сягає тисяч, а проте в реальному житті 90% телеглядачів нікого не ґвалтують і не вбивають. Із другого боку, пишуть дослідники, постмодернізм – це не теорія і не предмет вибору, а культурна домінанта сьогодення, що вимагає переосмислення традиційних уявлень про зміст життя. Власне, втрата серйозности розпочалася навіть набагато раніше. В музиці нову естетику репрезентували Іґорь Стравінський, Леош Яначек, Даріюс Мійо і Франсис Пулєнк. У живописі першими ластівками «рідкісного щастя, освяченого гумором» (Кундера) стали Хуан Міро, Пауль Клєє, Рауль Дюфі, Жан Дюбюфе, Анрі Матис і Пабло Пікасо.

Ще ширше пояснення пропонує для нас Фредерик Джеймісон: «Якимось чином ми повинні піднести наш розум до того рівня, коли стане можливим розуміння того, що капіталізм є водночас і найліпшою річчю, яка будьколи траплялася з людським родом, і найгіршою. Відступ від цього суворого діялектичного імперативу до більш комфортного стану прийняття моральних позицій (курсив мій. – В.Р.) є вкоріненим і вельми людським: утім, актуальність теми вимагає, щоб ми зробили хоч якесь зусилля для того, аби осмислити культурний розвиток пізнього капіталізму діялектично – як катастрофу і проґрес одночасно» («Постмодернізм або логіка культури пізнього капіталізму»). Наважуся скористатися з Джеймісонової тези у найпростіший спосіб: хочемо мати непідробне модерне мистецтво на національних теренах – без терпимости до візуального насильства і порнографії не обійтися. Як недавно нагадала спільноті держсекретар США Гіларі Клінтон, хоча технології не займають конкретної позиції у боротьбі за поступ, переслідування користувачів інтернету в Ірані, Саудівській Аравії, В’єтнамі, Єгипті та Китаї аж ніяк виправдати не можна.

Не секрет, що вимога інформаційної свободи в США сприймається як банальність. Бо вроджений прагматизм Сполучених Штатів уже від початку зробив їх лідером у культурі відкритости. Саме тут було винайдено екстраординарний конституційний захист інтелектуальної свободи. Він полягає в тому, що в США свобода слова (інформації) трактується як перед-політична та перед-правова реальність. Найперше – свобода слова, а вже потім політика та закони, і реверс є майже неможливим. Тобто свобода слова в Америці апріорі не є предметом компромісу. Західна Европа поводиться щодо цього суттєво стриманіше, але й тут преса, телебачення, музеї, наукові лабораторії, університети, бібліотеки і підручники намагаються з випередженням задовольняти зростання інформаційних потреб. В Единбурзькому університеті в Шотландії, так само як і в Королівському університеті в Кінґстоні (Канада), студенти мають вільний доступ до творів Мао Цзедуна, Гітлера, Сталіна і Салмана Рушді. «Мою боротьбу» продають в університетських книжкових маґазинах поряд із поезіями Петрарки. Бо насправді неможливо передбачити ефект від знайомства з цими геть відмінними текстами. Відтак табу на уяву є приреченим від початку. Хто боїться знати, той боїться жити. Як сказав колись Олівер Кромвел, людина ніколи не підніметься вище, якщо наперед знатиме, куди вона не збирається.

У наш час США виділяють кошти на ініціятиви, що сприяють розширенню глобальної інформаційної свободи. Йдеться про технології, які дозволяють вийти за межі традиційних веб-сайтів у протоколі «http» (вони залежать від IP-адрес і їх можна заблокувати), і використовують важче контрольовані «піринґові» (Р2Р) мобільні або супутникові форми зв’язку. Хоча Конвенція про кіберзлочинність Ради Европи трактує поширення дитячої порнографії як злочин, у США розповсюдження «брудних картинок» сприймається не так однозначно. Адже, як пише Тимоті Ґартон Еш, технології, які допоможуть ловити й карати педофілів, так само прислужаться диктатурам для пошуку й ув’язнення дисидентів.

Нині Сполучені Штати уособлюють найвищий із наявних у світі стандарт свободи слова. І стати лідером їм допомогла низка судових прецедентів. Наприклад, у справі West Virginia Board of Education v. Barnet (1943) Верховний Суд США застановив, що інтелектуальна свобода підлягає конституційному захистові навіть якщо на неї тиснуть чинники «національної єдности», «патріотизму» й «чести національного прапора». Перша поправка до Конституції ґарантує американцям право публічно спалювати національний прапор. Для порівняння: стаття 65 Конституції України оголошує шанування державних символів обов’язком громадян.

 

У справі Richmond Newspaper v. Virginia (1982) Верховний Суд США визнав, що Перша поправка не дозволяє урядові хоч якось обмежувати наявні інформаційні джерела. Крім того, вона забороняє офіційні утиски будьяких ідей. Адміністрація навчальних закладів вирішує, які книги купувати у бібліотеку, але вона не має права вилучати з бібліотек книги, придбані раніше. Перша поправка забороняє також ухвалювати закони, які утверджували би дух ортодоксії в навчальних авдиторіях. В Україні, нагадую, маємо офіційні грифи на підручниках – ситуацію мало не протилежну.

Рішення у справі Miller v. California (1973) дозволило американцям абсолютно вільно поширювати матеріяли літературного, художнього та політичного змісту. Рішення у справі Brandenburg v. Ohio (1969) оголосило конституційними «абстрактні заклики до повалення уряду», якщо вони безпосередньо не спричиняють насильства. Інформаційна доктрина США віддає перевагу праву народу одержувати відомості перед правом авторів їх виробляти (Red Lion v. FCC, 1969). У США та Евросоюзі існує також законодавче означення (США) та закріплення (США, ЕС) академічної свободи. Для порівняння: в Україні цей правовий інститут практично не відомий.

Нині в США функціонує десь 4000 коледжів і університетів, тоді як у решті світу 2007 року кількість вишів становила 7768. В самому тільки штаті Каліфорнії існує 130 коледжів і університетів – лише 14 країн світу мають більше або стільки само. У часи жорсткої конкуренції з СРСР Сполучені Штати створили інтернет – інформаційну мережу без цензорів, правил і норм. Сьогодні його винайдення неможливо переоцінити. Як заявив 2003 року інформаційний комісар із міста Бранденбурґа, жодна держава за жодних обставин не повинна обмежувати доступ до інтернету. Хоча багатьом здається нестерпною думка про те, що зловмисники вживають інтернет для здійснення злочинів, ще небезпечнішим є зазіхання на свободу всесвітньої мережі. Спокуса обмежити інтернет є сильною, але мільйони людей протестують проти реґулювання інформаційного простору і вторгнення в особисту сферу.

В Україні постійно дискутують питання державного контролю над інформаційним обміном в інтернеті, як і взагалі окремі аспекти політики інформаційного стримування. Перемогою громадянського суспільства стало у нас визначення поняття цензури в законі «Про інформацію». Однак біда, вигнана дверима, невдовзі повернулася вікном. Цензура померла, vivat «Національна комісія із захисту суспільної моралі»! Але чого можна чекати від країни, де право на придбання травматичної зброї для самозахисту мають лише журналісти, які працюють в урядових або належних органам самоврядування (!) ЗМІ. Якщо за статтею 10 Европейської конвенції про захист прав людини 1950 року здійснення свободи самовираження може бути обмежене лише тоді, коли це є необхідним у демократичному суспільстві, то в українському конституційному законодавстві подібного застереження не існує.

Загалом, світ знає дві етики інформаційних відносин: етика відкритости, коли держава ґарантує громадянам якнайширший доступ до інформації про будь-які світові події, та етика закритости й інформаційного стримування, коли держава перебирає на себе роль найбільше поінформованого суб’єкта. Проте кінцевим результатом такого підходу є недовіра громадян до влади і страх перед нею. Критики такій державі не уникнути, і часто вона стає революційною. Переважання в державі тієї або іншої етики зумовлює тонус усіх дискурсів, проваджених під її юрисдикцією.

Отже, дієво жити сьогодні – це вільно розпоряджатися всією нагромадженою інформацією. Наш час, казав Норберт Вінер, такою ж мірою є століттям систем, які працюють за принципом зворотного зв’язку, як XIX століття було століттям парової машини, а XVIII – століттям механічних годинників. Інформація стала квінтесенцією діяльного життя. Хто володіє більшим обсягом інформації, той приймає кращі рішення, середини тут не існує. Це, зокрема, означає, що діяльність «Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі» сприяє збільшенню соціяльної інфантильности українців. Беручи всі ризики морального збочення на себе, вона тим самим позбавляє наших співгромадян життєвої сили.

Тимчасом, як писав Януш Корчак, хто хоче добре виховати дитину, той має починати з визнання її права на смерть. «Боячися, щоб смерть не забрала в нас дитини, ми забираємо дитину в життя; не бажаючи, щоб вона померла, ми не даємо їй жити», – писав він для своєї «Magna Charta Libertatis ». Життя, занотував у щоденнику Екзюпері, – це творча іскра, яка так запалює людину, що жодній логіці несила це пояснити. У світі панує основний інстинкт, усе підкоряється спокусі й усі це знають, починаючи від самих об’єктів дослідження, писали Дельоз і Ґватарі. Втім, що значать культові фігури постмодерну для наших визнаних урядом мистців та інтелектуалів!

Знаний у світі філософ права Лон Фулер писав, що якби йому довірили визначити безумовний принцип того, що можна назвати природним правом із великої літери, то він указав би на можливість зберігати цілісність засобів передавання інформації, за допомогою якої люди обмінюються своїми враженнями, почуттями та бажаннями. Бо «мораль бажання», на його переконання, має промовляти в нас голосом не менш владним, ніж «мораль обов’язку». А коли зважити на твердження науки, що символічний показ насильства чи порнографії на екрані не впливає на статистику реального насильства в суспільстві, вкотре найкращим розв’язком бачиться терпимість – стара ціна, що її сплачують за відданість свободі.

Нині вважається, що у розпізнанні суті інформаційних процесів людство зуміло досягти чималих результатів. Людям вдається розпізнавати інформацію, яка перебуває в інформаційному просторі не тільки у відкритому, а й у прихованому – згорнутому або зархівованому стані. Тобто у наш час майже збулося Лємове пророкування про «екстрагування» інформації з природи без посередництва мозку – людського або електронного, про її «вирощування» і спонтанну еволюцію. Так чи інак, але для цивілізації «третьої хвилі», вважає наукова еліта, найважливішою сировиною є інформація вкупі з колективною людською уявою. Президент США Обама у нещодавньому виступі наголосив: головні цілі Сполучених Штатів, як і раніше – освіта і творчість.

Загалом, інформаційна революція спонукає розбудовувати суспільство, базоване на цінностях, які суттєво відрізняються від узвичаєних. Нові підходи потребують й нового підготування. В цьому сенсі звертає на себе увагу те, що «моральні чи духовні голодомори набагато небезпечніші, ніж фізичні». Як писав Анджей Бобковський, суттю інформаційного конфлікту у XX столітті була боротьба між двома методами інформаційного споживання: одні (як Америка) «хочуть іти вперед, хочуть догнати уяву», інші (як Росія) хочуть її вбити, спихаючи всіх на найнижчий рівень, хочуть «відівчити хотіти»... («Війна і спокій. Французький щоденник 1940–1944»). Втім, з огляду на інтенсивність книговидавництва у наш час, «відівчити хотіти» прагне не так Росія, як збюрократизована Україна. Обсяги книговидавництва, різноманіття авторів там і там – не до порівняння. Сучасні люди живуть у «проміскуїтеті ідей» (Кундера) з порнографією включно, а їхні потреби щодо гостроти та інтенсивности вражень є настільки високі, що й Просвітництво ми сприймаємо заледве не як добу обскурантизму. З цього випливає потреба «переглянути наше ставлення до міту, релігії, магії, ворожби та всіх інших ідей, що їх раціоналісти хотіли б назавжди стерти з лиця світу» (Феєрабенд).

На думку Джорджа Сантаяни, «розум усвідомлює зло з такою ж готовністю й жадібністю, як і добро». Останнє є цілком логічним, бо як інакше ми можемо зрозуміти обидві половинки світу? Як підказує з цього приводу Єгуді Менухін, «не варто сподіватися на доброчесність, яка не робить жодних поступок чортові. Завжди існує чорт, якому доводиться сплачувати. І деколи чорт повертає борг». Крім того, урядове моралізаторство сприяє тому, що ЗМІ перетворюються на «машини, що виробляють простакуватість» (Режис Дебре). Світ символічних форм – це світ спокуси, виклику й інтелектуального зваблення. Але саме в такому вигляді він віддзеркалює людську могутність. «Світ виробництва володіє владою, але не могутністю: остання є атрибутом всесвіту зваблення», – переконує нас Бодріяр. «Художник з обличчям капрала», «учений-сержант», «політик, що виструнчився в очікуванні наказу» – це, казав Бенедето Кроче, не еліта, а просто дурисвіти.

Тож найбільшу ґарантію безпеки мають сьогодні країни, чий інформаційний стан відповідає граничним рівням відкритого спілкування. Жоден обсяг даних, переданих у сховища зі штампом «таємно», не захистить нас у світі, де рівень поінформованости невпинно зростає. Для розуму, казав іще Вінер, не існує лінії Мажина. Не дивно, що рівень соціяльного інтелекту нині визначається не так обсягом наявних у суспільстві знань, як їх «ентропією», можливістю швидкого обміну й передачі. Лише мільярди інформаційних трансакцій на всіх рівнях і за всіма векторами комунікації можуть перетворити знання на чинник проґресу. Інформація є живою лише в її нескінченному перетіканні, вона має сенс лише доти, доки зберігає спроможність народжувати непередбачувані реакції в людині.

Політичні еліти, звісно, ніколи не повстають проти новизни та проґресу, але вкрай обережно ставляться до реакцій населення, довірою якого змогли заручитися. Дозуючи інформацію, вони прагнуть тримати ситуацію під контролем, хоча насправді заповнюють вибухонебезпечним «вугільним пилом» політичну свідомість людини. А що інформація за своєю рухливістю подібна до ртуті, то рано чи пізно країни з обскурантистською інформаційною політикою зазнають справжнього сходження лавин. Несподівано відкривається барвистість і розмаїття світу, які приголомшують людей, зрослих на інформаційному недоїданні. Здібна молодь почувається ошуканою, а освітні системи раптом відхрещуються від мітологем на кшталт «конституція Пилипа Орлика – перша конституція у світі».

Головна новація теорії засобів комунікації порівняно зі старими теоріями влади, вважав Нікляс Люман, полягає в тому, що вона не схильна приписувати владу жодному з традиційних суб’єктів владних відносин. Бо в інформаційному плані влада – це лише керована кодом комунікація. Тобто влада – це угода про те, як одні речі та явища мають співвідноситися з іншими явищами та предметами. За угодою (кодом) уся інформація, що надходить у суспільство, автоматично групується в наперед визначені рубрики суспільної свідомости. В цьому плані політичні системи бувають відкритими на рівні вільного напливу інформації, але закритими для переоцінок коду (такими є авторитарні країни). Вони можуть бути закритими для переоцінок коду одночасно із закритістю для зовнішніх інформаційних потоків (таким є тоталітаризм). Найкращим, однак, таланить бути відкритими і для вільного припливу інформації, і для переоцінок коду (політичний лібералізм). У цьому плані Україна донедавна перебувала у щасливому стані фактичної інформаційної дезорганізації, хаосу орієнтирів і плутанини пріоритетів, що в парадоксальний спосіб забезпечувало їй прийнятну політичну реальність. Мабуть, багатьом знайомий Мілошів образ ефективної демократії: незграбний баркас, моряки якого гребуть куди заманеться й галасують усіма можливими мовами...

Очевидно, що інформаційна відкритість соціюму перетворює його на систему, сприйнятливу до різноманітної творчости. За таких обставин політика потребує не так визначення мети, як гармонізації та кориґування спонтанної активности. Ґарантування свободи замість порядку є, до того ж, приємнішою і вдячнішою справою. Адже тоді політикам вітер частіше дме у спину. В умовах інформаційної свободи державна політика, власне кажучи, тільки й стає справжньою політикою. Її успіх залежить не так від сконсолідованих дій спільноти, як від гри різноманітних сил, ступеня досконалости дорадчих практик. Такій системі потрібне чітке розмежування держави та громадянського суспільства як знаково-символічного середовища, де нуртує інформація в її повному різноманітті.

«Життя бере з води, якою його поливають, солі, яких воно потребує. Просто треба, щоб вода текла », – записав колись у щоденнику Екзюпері. Те саме стосується й інформаційного споживання. Мілош загострив метафору, підкресливши, що інтелект (на відміну від тіла) живить переважно чуттєва матеріяльна субстанція: бійні, шпиталі, кладовища й порнофільми; матеріялізм пригнічує, а рятує нас розум, що вільно ширяє над людськими змаганнями, – можливо, тому Бог і зробив наш світ таким цікавим і принадним. І додав з іншої нагоди: «Я думаю, що всі справжні інтелектуальні таланти подібні до орхідей, які живляться соком дерева, що струхлявіло й прогнило». Навряд чи такий погляд на речіспроможний надихнути українських сенсимоністів.

Будь-яке інформаційне повідомлення має різний обсяг для різних одержувачів. Із цього випливає, що поєднання тексту і контексту може творити нові інформаційні сутності. Власне здатність інформації продукувати нову інформацію (у термінах нерівноважної термодинаміки – породжувати автокаталітичні кільця) була відома ще задовго до перших публікацій із синергетики. Фактично створенням нової інформації «з нічого » є вся історія життя на Землі, а принципова можливість самоконструювання інформації не тільки у світі математичних абстракцій, але й у фізичному світі вважається нині доведеною. При цьому інформація та знання у чомусь суттєвому схожі на фондову біржу: чим більше ви хочете бути певні, що не втратите свої статки, тим менше у вас шансів заробити бодай щось. Проте найбільшу інформаційну проблему сьогодення становить функціонування інформаційних «ґолемів».

Щоб створити ґолем (себто сконструйовану символічну репрезентацію), схему штучного інтелекту проєктують на систему, елементами якої виступають окремі індивіди, групи людей і комп’ютери. Отриманий об’єкт за своїми властивостями є апсихічним і нагадує Гобсового Левіятана. Сучасне розуміння ґолема як штучного інтелекту, логічними частинами якого є люди, замкнені в закриту ієрархічну систему, добре відоме. Як інформаційні об’єкти ґолеми поводяться доволі просто. Їхня активність зводиться до інформаційного живлення, розширення сфери контрольованого впливу, зберігання та примноження своєї елементної бази. Типовими ґолемами є громадські об’єднання, партії, парламентські фракції, урядові комітети, комісії і навіть цілі національні держави.

Проблема ґолемів полягає у тому, що приплив до них нової інформації є умовою їхньої життєдіяльности і чинником ризику одночасно. Ґолеми жадібні до новизни, але самі воліють бути в інформаційному сенсі скупими. Тоталітарні інформаційні ґолеми дослівно схибнуті на інформаційній безпеці. Якщо національна держава виступає як авторитарний ґолем, це завжди помітно: її ознаками стають цензура, стандартизація в системі науки й освіти, обмеження доступу до інтернету, нудьга й моралізаторство в інформаційному просторі.

Навпаки, інформаційний хаос (какофонія) є вищою формою організації порівняно з інформаційною ієрархією та порядком. Саме тому високорозвинені ґолеми виявляють терпимість до броунівських траєкторій інформаційних повідомлень. Однак за ретельнішого підходу до проблеми вона виявляється нерозв’язною. Ґолеми можуть усвідомлювати корисність і необхідність інформаційної свободи, проте на практиці вони прагнуть стати ніби над нею. Для ґолемів індивід – це все-таки засіб, а не мета, попри всі Кантові арґументи. Тому здорові інформаційні стосунки не можуть обмежуватися ґолемами і потребують розділених індивідів.

Ґолеми не є творчими суб’єктами, а індивіди народжуються такими від початку. Символічна реальність – це реальність людини, вона використовує чинник різноманітности як творчоекспериментальний принцип, а ґолеми його зневажають. Однак найзагрозливіший сценарій виникає тоді, коли ґолеми претендують на заміщення собою всієї символічної реальности. Втім, саме ця претензія позбавляє їх останнього виправдання в очах індивіда. Символічна реальність використовує і передає знання, не ставлячи символ вище означуваного. Натомість ґолеми сповідують культ символу. Символічна реальність існує як нескінченний і вільний обмін дискурсів, а ґолеми схильні зводити дискурси до «ефективних рішень». Ґолем – це скалок символічної реальности, обмежений політичними, адміністративними або іншими організаційними рамками. Він протистоїть символічній реальності як частина – цілому, як порядок – свободі, як монотеїзм – політеїзму. Власне, вся історія закону «Про захист суспільної моралі» і створеної на його основі «Національної експертної комісії» є прикладом боротьби ґолема з живим началом.

Усвідомлюючи найгірші наслідки інформаційного авторитаризму, Жан Ліотар писав: «погодитися з тим, що головна роль знання – бути необхідним елементом функціонування суспільства і діяти із зайнятого ним місця, можна тільки тоді, коли ми погодимося вважати соціюм великою машиною». Інакше кажучи, «ми можемо враховувати його критичну функцію і намагатися орієнтувати його поширення в цьому напрямку, тільки якщо визнаємо, що суспільство не є інтеґральним цілим і що воно далі дотримується принципу заперечення. Альтернатива видається прозорою: однобічність або двоїстість, органічно властива соціяльному, функціоналізм або критицизм знання».

Правильне розуміння ролі інформації й інформування у контексті символічної реальности дає змогу виробити ставлення до інформаційного обміну та дискусій як до засобів вироблення арґументів, що підкріплюють або заперечують ті чи ті претензії на значущість. Проте найважливіша частина інформування – передавання сиґналів, які допомагають поширювати людські почуття і здібності з одного кінця світу на інший. Як зауважує Норберт Вінер, це глибоко занурює нас у питання про людську індивідуальність і бар’єр, який відокремлює одну людину від іншої. Так чи так, у сучасному суспільстві слід допустити дослідження всіх елементів інформації, а також усіх аспектів її можливих обмежень зі значно більшою зрілістю й об’єктивністю думки, ніж це було за Мак’явелевих часів.

У західних суспільствах, що на них так полюбляють посилатися в Україні, права людини належить поважати. Та перше ніж людина зуміла вибороти ті права, вона мусила сформуватися як самодостатній індивід. Цього, як писав Кундера, не могло статися без досвіду европейських мистецтв, які навчили людей виявляти щире зацікавлення іншими та розуміти істини, суттєво відмінні від усталених.

Тож якщо Україна і потребує якоїсь національної урядової комісії, то хіба що для запровадження у нас подібних до «Chapters», «Border’s Books and Music», «Barnes & Noble» або «Tower Records» книгарень і авдіовідео-крамниць. Для початку нашій країні не зашкодив би також бодай один університет на засадах академічної свободи, бодай одна справді високого ґатунку наукова бібліотека. Натомість маємо ситуацію, коли директор Інституту філософії Національної академії наук опікується викоріненням садомазохізму. Але мистецьку продукцію не можна «знормалізувати», бо творці за означенням є моральними скандалістами! Саме завдяки їм життя наповнюють збудливі образи, які відповідають таємним бажанням нашого серця. А щодо людей іншої породи, то казав же Єгуді Менухін: хіба заборониш «банці консервованої квасолі прагнути до самоствердження»?

Друкувати