Друкувати
Неділя, 23 вересня 2018 - 14:54

Джерело: Часопис «Критика», Рік IX, число 5 (91), сторінки 16-17

Минуле як утеча від сучасного

Травень 2005

Я не писав би цього відгуку на гостро полемічну статтю Софії Грачової, де згадано й моє ім’я, якби не відгук Ярослава Грицака. Хотілося б розпочати з відомого єврейського анекдоту: і ти маєш рацію, і ти маєш рацію... Також хотілось би повторити за Грицаком, що «істина таки дорожча», от тільки я не певен, де вона, ця істина, захована. Мусимо також пам’ятати ще одну класичну мудрість: може, істина й народжується в суперечці, але в надто гарячій дискусії вона напевно губиться. Наразі хотів би зупинитися на кількох сюжетах, що постали в ході все ще досить поміркованої дискусії між Софією Грачовою та Ярославом Грицаком.

Хочу розпочати не з істини, а з вартости діялогу й розтлумачити свій заклик до співробітництва між українськими та єврейськими істориками, можливість і корисність якого Софія Грачова поставила під сумнів. Пані Грачова вважає, що такий діялог не врятує нас від стереотипів, пов’язаних із етноцентризмом, бо перекладатиме відповідальність за власний етноцентризм «на якісь зовнішні чинники». Але ж у своїй статті я чітко наголосив, що ініціятива має походити саме від українських істориків, які й повинні розпочати дослідження найтемніших «білих плям» в українсько-єврейських стосунках, за що так послідовно виступає сама учасниця дискусії. Боюся, якщо прийняти позицію пані Грачової, будь-який діялог неможливий і непотрібний у принципі як такий, що уникає «усвідомлення певної проблеми як власної, а не накинутої ззовні». Гадаю, що такий діялог не замінюватиме собою внутрішньої рефлексії українських істориків, а лише слугуватиме певним стимулом до чеснішого та ґрунтовнішого аналізу. І хай пані Грачова не турбується «відсутністю однієї зі сторін»: якщо зголосяться «українські» історики, знайдуться й «єврейські».

Взагалі питання історичної пам’яті, ксенофобії, українсько-польських та українсько-єврейських стосунків настільки складні, що апелювання до істини й інших найвищих інстанцій видається трохи недоречним. А проте, оскільки після Канта всі ми є суб’єктами морального судження, дуже складно утриматися від таких спекуляцій. Окрім того, порушені питання виходять за межі компетенції лише дослідників Другої світової війни й заслуговують на широке інтелектуальне обговорення – не тільки з боку науковців, але й журналістів, політиків, звичайних громадян тощо. Попри те, що мій фах – історія, вважаю, що зміни в історичній свідомості й пам’яті вторинні щодо змін у настановах сучасного суспільства, себто історія має меншу вагу порівняно із сучасністю, адже образ минулого формується тут і тепер, під впливом багатьох економічних, політичних та культурних чинників. Доки не буде відповідної реакції громадськости на побиття чорношкірого чи на акт вандалізму щодо синагоги, на те, що англійською зветься «hate crimes», доти годі очікувати на вилучення ксенофобських поглядів з історичних творів ...

Друкувати