Друкувати
Понеділок, 24 вересня 2018 - 13:07

Джерело: Часопис «Критика», Рік XXІ, число 1–2 (231–232), сторінки 2-17

«Ми живемо одним днем». Тревелог

Квітень 2017

Одного серпневого вечора 2014 року в містечку поблизу Донецька Вероніка забирала свого сина з дитсадка, як і будь-якого іншого дня. Обіцяли режим припинення вогню, думала вона, а ще — за минулі тиждень чи два не було чути обстрілів.

Вероніка посадила на мопед сина та сусідчину доньку і рушила додому. Син був чимось стривожений, попросив на хвильку зупинитися. А довкола було тихо. Вона вказала малому на людей, які ходили вулицями, засмагали на пляжі, відпочивали. Довкола було гарно і спокійно. Вони постояли так зо три хвилини, і раптом — небо розлетілося на шматки. Перед очима у Вероніки — міни, що пролітали над головою; величезні, вони падали одночасно, по п’ять за вистріл. У вухах лунав вибух п’яти мін водночас. Їй до голови докотилася їхня ударна хвиля. Ноги підкосилися.

Розуміючи, що вона відповідає за двох дітей і що сусідська дівчинка, хвора на ДЦП, не зможе врятуватися втечею, Вероніка підхопила по дитині на кожну руку і побігла. Поруч із бетонним дренажним жолобом вона опустила дітей додолу і впала на них, накривши своїм тілом. Вероніка отримала вісімнадцять поранень від осколків, а болю не відчувала. Другий вибух. Синова рука вислизнула з-під її тіла, і осколок впився крізь його маленький біцепс у кістку. Шматок металу пробив ліву частину черепа Вероніки і вилетів через праву, понівечивши праве око на своєму шляху. Іще більше осколків врізалося їй у спину. Вона мала єдину мету: не втратити притомности, знайти когось, пояснити, куди забрати її дітей. Вона витримала до кінця. Підвела голову. Побачила чоловіка, який ішов вулицею. Гукнула його. Віддала йому свій телефон, ключі від мопеда, показала номер телефону своєї доньки. «Зателефонуйте їй, — сказала, — і перекажіть, хай приїде забрати мого сина». І знепритомніла.

Уперше я зустрілася з Веронікою влітку 2015 року, коли робила дослідження на місці конфлікту на сході України. У березні того року жінка із церкви забрала Вероніку та її сім’ю до Харкова, де вона могла отримати краще лікування. Ми сиділи на дерев’яних лавках у сосновому лісі на околиці міста. Поки ми розмовляли, дівчинка із сусідської сім’ї малювала принцес у моєму блокноті. Вероніка постукувала нігтем на притаманний їй лад по своєму протезованому оку, привертаючи до нього мою увагу: «Глянь. Подивися. Бачиш? Це скло. Ось, послухай: тук, тук, тук. Бачиш, як та штука пройшла в мене крізь голову. Тут діра. Видно? А тепер подивися на мій тулуб. Тут на боці немає м’язів».

Вероніка описала власний досвід війни. Вона розповіла про свої розчарування та сподівання, пов’язані з переїздом до Харкова, і про свою впевненість, що її прав дотримуватимуться. Її розповідь змальовувала картини спустошення і болю, що їх спричинив конфлікт: людські травми, вимушене переселення, руйнування інфраструктури.

Моє дослідження мало на меті виявити, як війна впливає на людське життя. На той час аналіз «української кризи» дав поштовх багатьом усним і письмовим обговоренням про розвиток, спонуки та стратегії світових держав.

Основною рушійною силою була моя віра в те, що в цих дебатах було місце і для уваги до життя простих людей у такій трагічній ситуації. Я хотіла поєднати домінантну державоцентричну перспективу із гуманітарними наслідками; абстраґовані державні політики — з їхнім справжнім впливом; статистику — з кожною окремою людською долею, яку вона представляє.

Мене не переконувала дихотомна розповідь про війну, яка, з її крайнощами, протиставляла російських терористів поборникам єдности України, котрі не використовують насильницьких методів, або ж, навпаки, мирних жителів Донбасу фашистсько-націоналістичній хунті, — залежно від особистого погляду.

У все більше дестабілізованому і поляризованому середовищі я намагалася зрозуміти, як звичайні люди сприймали довколишні події. Ставало зрозуміло, що війна — це не просто «ми і вони». І що те, «де ми», не обов’язково відображає те, «що ми думаємо», хоча може бути й так. Вимушене переселення не завжди синхронізується з ідеологією єдности України. Залишитися — не обов’язково є свідченням просепаратизму чи проросійськости.

На рішення про вимушене переселення значною мірою впливає психологічна чи фізична здатність залишитися, керуючись практичними моментами, відчуттям загрози та надії. Із лавини пережитого і передуманого, із вкрапленнями настроїв у соціюмі знов і знов формується індивідуальне бачення подій.

Дезінформація та інформаційний вакуум лише розмивають ці тонкі грані. Після глибшого вивчення історій людей ми здатні побачити більше нюансів, усвідомити хибність бінарного розуміння війни — такого розуміння, що розділяє, викликає розбрат і руйнацію.

Не раз було порушено режими тиші, минув рік, відколи я зустрілася з Веронікою, а війна на сході все ще триває. Початок 2017 року ознаменувався запеклими боями. Вони то сягали кульмінації, то згасали, даруючи тимчасове затишшя. Відновлення внутрішніх і зовнішніх мирних ініціятив чергувалося з порушенням перемир’я.

Ніколай, викладач вузу з Донецька, розвиває кравдсорсинґовий проєкт («Донбаський діялог»), щоб створити «живий діялог для досягнення миру і вирішення ключових проблем в Україні, Росії та Европі». Він розповідає: «Віддалення від воєнного противника — це тривалий, складний і важкий процес. Стріляють менше, але ще дуже далеко до повернення в нормальне русло стосунків між державами». Водночас ситуація ризикує випасти з поля зору світової спільноти, стурбованої новими лихами.

Ця стаття оповідає про мою подорож з Києва до Донецька. У ній лише часточка людських історій з обох сторін лінії дотику і спроба побачити ситуацію під іншим кутом. Кожну розповідь слід прочитати не як окремий епізод із життя людини, а як одну історію з багатьох, що разом розкривають жах війни на щоденно-побутовому рівні. Усі імена було змінено.

***

Я вперше у Києві, який вражає красою: дерева ніби вибухнули зеленим листям. Я наповнюю себе п’янкою літньою атмосферою міста, бредучи повз скупчення вуличних музикантів, які розважають перехожих до пізніх духмяних вечорів. Бентежить те, що все це не схоже на столицю країни, в якій триває збройний конфлікт.

Проте ознаки війни зримі на кожному кроці. Сусідка по кімнаті вчить солдат і охочих, як надавати першу допомогу у зоні конфлікту. На залізничній станції — вивіска із номерами «гарячої лінії» для переселенців із Донбасу і Криму. У місті їх багато. Таксист, який мене віз, каже, що їх тепер близько п’яти мільйонів.

Це не так.

Волонтери збирають гроші для армії на розі магазину, а на сусідній вулиці відкрився центр для надання гуманітарної допомоги вимушеним переселенцям. Тут гори одягу, але людям потрібні ковдри, простирадла, тарілки, ножі, виделки, ложки, і їх бракує. Чи можна знайти їх дешево? Я спробую.

Не вдалося.

Чим далі я їду на схід, тим більше — від усвідомлення інших нагальних потреб — приходить розуміння наївного поспіху моєї обіцянки.

Я проводжу зустрічі з експертами з гуманітарних питань, а пізніше зустрічаюся за кавою з Анною, колеґою моєї подруги. Виявляється, вона теж переселенка. Вона переїхала разом із офісом та колеґами з Донецька до Києва минулого липня [2014 року], коли бої загострилися і її офіс та працівників було переведено до Києва. Відтоді змінила не одне місце роботи, а в майбутньому вона переживатиме, як платити за квартиру мрії, яку для неї знайшли її попередні роботодавці. Але вона переїхала до Києва. «Нормально, звичайно ж, — каже вона. — Усе гаразд».

Відчуваються Аннина енергійність та амбітність. Їй подобається Київ, а після переїзду її не полишав страх за матір там, у Донецьку, під градом осколків. Ночами вона телефонувала матері і благала її переїхати. Вона не могла спокійно спати, не могла бути без матері. «Брат, бабуся можуть залишатися там, — каже Анна, — але не моя матуся». Зрештою, її мати приїхала, — Анна вважає, що може бути досить наполегливою, — вдома залишився її чоловік, Аннин вітчим, який не міг залишити свою стару матір на самоті.

Її мати спочатку не могла адаптуватися і часто плакала. Бувало, телефонувала Анні в паніці з магазину через дорогу, безпомічна і дезорієнтована в цьому новому місті.

Тепер вона починає звикати.

Одні люди оцінюють переселення як нову можливість, каже Анна. Інших не назвеш лінивими, їм радше бракує проактивности, вони чекають, що щось зміниться.

Мушу прощатися зі своєю новою знайомою, яка поспішає на урок сальси та заняття з французької мови. Вона вільно розмовляє російською, українською, італійською та англійською, маючи досвід роботи за кордоном.

«А коли я розмовляю українською, — каже вона гордо, — люди намагаються вгадати, з якого західного села я походжу.

Ти поїдеш до Донецька?»

«Можливо», — кажу я.

Переселенці разом із місцевими дітьми навчаються у харківському «АКЦентрі» /  Світлина: Адаптаційно-культурний центр «АКЦентр»

***

Я прибула до Харкова. На станції військові. Напруження. Подих війни.

Дев’ята ранку. Пункт допомоги вимушеним переселенцям розташовано на вокзалі під вивіскою «Допомога переселенцям» над рядом столів, тут працюють волонтери із місцевої громадської організації «Станція Харків» та реґіональні представники Міністерства соціяльної політики.

Через тиждень після приїзду я сиджу за цим рядом столів, спостерігаю за спілкуванням волонтерів із переселенцями, формулюючи характерний для них профіль комплексних потреб та життєвих обставин. Волонтери, обмежені в ресурсах, оцінюють складність кожного випадку. Перші три жінки того ранку розповіли про ситуації, в яких вони опинилися. Іноді вони не стримували сліз, в яких, здавалося мені, виливалося і розчарування у системі, і відчай, і водночас полегшення від можливости бути почутими. Вони потроху заспокоюються, сьорбаючи воду з маленьких горняток. Надалі під час інтерв’ю я доволі часто покладатимуся на маленькі горнятка з водою.

Реакція волонтерів на приплив переселенців у Харкові вражає. Улітку 2014 року з наповнених поїздів на вокзал ринуло море людей, молодих, старих, немовлят, вагітних. Багатьом не було куди подітися. Цілими сім’ями вони спали на вокзалі ночами, притулившись одні до одних. Зібралася група харків’ян, яка самоорганізувалася для надання допомоги з помешканням, їжею, одягом для приїжджих. Вони працювали невтомно і благородно.

Люди ризикували життям, щоб вивезти тих, хто опинився на не підконтрольних урядові територіях, домовляючись про доступ і розподіл ресурсів. Я розмовляю із Женею, юристкою середнього віку, її трирічна донька бавиться, розкладаючи на столі рослини та мушлі. Вона рахує їх для мене англійською.

«Так, довгий час я була, що називається, “диким волонтером”», — дивність терміна викликає в Жені усмішку. Якогось дня Женя не витримала: спакувала продовольчі товари в машину і поїхала на не підконтрольні урядові території, щоб розподілити їх між нужденними. Вона частенько їздила туди, поки уряд не запровадив тимчасовий закон для реґулювання транзиту через лінію фронту, який вимагав, щоб усі особи мали офіційно видану урядовою установою перепустку. Із настанням зими люди почали голодувати, неможливо було не роздавати допомогу дорогою до пункту призначення. Якось їх зупинив хлопчик, який вийшов на дорогу з підвалу. Його бабуся — лежача хвора, як він сказав, і їм не було чого їсти. Він лише попросив цукерку.

На кожному кроці у Харкові є пункти допомоги, каже Женя. А тепер деякі із самоорганізованих волонтерських осередків перетворилися на зареєстровані благодійні фонди. Станом на літо 2015 року їхню роботу було зорганізовано довкола інформаційної підтримки, видавання гуманітарної допомоги, консультацій юридичного, медичного змісту, заходів щодо способів створення джерел доходу (а також мікрофінансових ініціятив), соціяльно-психологічної підтримки та цільової допомоги. В Адаптаційно-культурному центрі «АКЦентр» адаптаційні, освітні, культурні та творчі проєкти для громадськости стимулювали до інтеґрації та навчання.

Серед волонтерів тепер є і самі вимушені переселенці. Чимало з них безробітні, і їм потрібна життєва мета, інакше, як зізнаються деякі з них, можна було би збожеволіти. Інші кажуть, що допомагають своїй батьківщині. Багато хто у такий спосіб намагається вибудувати соціяльні контакти чи допомогти тим, хто перебуває у ще більшій скруті.

За минулі тижні наплив переселенців сповільнився, що зменшило потребу негайних дій. Існує несхвальний термін «професійні переселенці», який прикладають до користолюбних людей, котрі вважають, що заслуговують привілеїв або особливого підходу. Мені здається, що це занадто категоричний та нечутливий термін, з урахуванням численних труднощів людей. Однак я спостерігаю, як деякі вимушені переселенці курсують між волонтерськими осередками із підвищеною частотою.

Я перекладаю на англійську мову заявку для участи у тренінґу «Професійного вигорання» для виснажених волонтерів, але загалом домінує дух присвяти себе справі та — в багатьох випадках — Україні.

Тут є люди, які рятувалися від бомбувань, люди, які боялися економічної деґрадації, і люди, які підтримують єдність України. Також є люди, які ніколи не ухвалювали рішення про переміщення, але якось опинилися тут. Деякі трималися до останнього. Інші виїхали до того, як усе почалося.

***

Іванові 23 роки. Він живе у Донецьку, але приїхав до Харкова на декілька тижнів на навчання. Він працює на залізниці, хоче знайти роботу менеджера. Іноді його переповнює злість. Чи я чула, що на сході війна? Раніше він заробляв досить пристойно, 400–500 доларів на місяць. А тепер він не має таких доходів. Америка і Росія воюють на території України. А люди у Києві не знають, що відбувається. Але у нього принаймні є робота. Іде війна, ти розумієш? Удома він вирощує вишні та полуниці. Йому тепер бракує цього. Тут вони не такі солодкі. Але там — війна, розумієш? Він повернеться додому наприкінці тижня. Він купив пляшку дешевого шампуню, у вишуканому подарунковому пакеті подарує комусь із друзів на день народження. Життя триває, у людей — дні народження. Але йде війна. Ти розумієш?

***

Марія і Сергій, подружня пара передпенсійного віку, провели місяць у підвалі свого будинку після «неприємної події». Вони потрапили під вогонь під час першого бомбування у Первомайську. Вони на вулиці. Сергій їде на велосипеді, а Марія біжить поруч. Тут Сергій кричить: «Стріляють!» Вони зупиняються. Стоять біля дерева, діяметром із метр. Осколки пролітають. А дерево закриває їх. Осколки пролітають з обох боків. А дерево їх захищає. Дивно, вони гуляли цим маршрутом упродовж тридцяти років, але ніколи не помічали цього дерева.

Після того вони довго не виходили з дому. Від страху вони перебралися жити у підвал.

Вони в деталях розповідають про хлібну політику та логістику. Від початку подій озброєні люди грабували магазини. Заходили, закривали магазин і брали, що їм було потрібно. Власники рятувалися втечею, а ті забирали все начисто. Виявилося, що хліб пекли у Горську та Попасній, які залишилися українською територією. До Первомайська почали прибувати авта… люди почали привозити хліб на продаж. Потім їх змусили віддати хліб безоплатно. Хліб перестали привозити. І люди залишалися без хліба. Чотири дні поспіль. Це було образливо.

Потім виявилося, що хліб роздавали у бомбосховищах. Сусідка з нижнього поверху побачила їх зовсім випадково і сказала, що в підвалах в інших місцях також живуть люди.

Коли вони прийшли вперше, стали неподалік від будинку.

Марія із Сергієм вибігли. Вони дали Марії хліба, але не її сусідці, молодшій на півтора року. Тій вони сказали: «Іди працюй. Ти виглядаєш нормально».

Був іще один тиждень без хліба. Потім хліб почали привозити зі Стаханова. Було складено список людей, які жили у підвалах: 150 грамів хліба на людину. Бували дні, коли видавали по 50 грамів хліба. Насправді Марія ніколи не їла так багато хліба.

У серпні у їхньому житловому масиві лише семеро осіб залишалося у підвалах. Щодня по черзі долали одну сходову клітку, щоб принести хліба. Вони перебували під постійним обстрілом. Якби шикувалися в чергу, будь-якої миті могли б потрапити під вогонь. Щоб зберегти нормальний психічний стан, треба було постійно виглядати на вулицю. Але тоді можна було збожеволіти від страху, що хтось із вулиці за тобою стежить.

Вони готувалися пересидіти у підвалі три дні, гадаючи, що українська армія прийде і визволить їх. Минуло три дні, тиждень, півтора місяця… ставало зрозуміло, що їх і не збиралися визволяти.

Найстрашніше було те, що жити в підвалах ставало холодно. Там не було ні світла, ні води, ні телефонного зв’язку. Після першого ж обстрілу все вимкнули. Спочатку воду, потім газ, а тоді й світло.

Люди почали готувати за допомогою чайника. Марія навчилася гріти їжу, доливаючи в неї окріп. Через деякий час каша ставала їстівною. Потім вона навчилася варити яйця. Окропом із чайника поливаєш яйця, потім знову заливаєш воду в чайник і повторюєш цю процедуру. Десь після п’ятого разу яйця готові, хоча трохи сируваті, але їх уже можна їсти.

Так вони жили з тиждень. А потім зрозуміли. А, так, потім вимкнули світло.

Сім’ї співіснували у сирому середовищі. Траплялися і конфлікти, особливо під час затяжних обстрілів, які ніколи не переходили в сутички. Хтось молився. Хтось проклинав Порошенка чи Путіна. Щоб бути в курсі подій, у підвал позносили радіоприймачі на батарейках. Іншими головними джерелами інфомації були чутки та плітки, і Марія з Сергієм їм не довіряли.

Перетин демаркаційної лінії / Cвітлина Аліси Сопової

Чому вони виїхали? Підвал був мокрий, повітря — затхле. Зі стелі уже почав скрапувати конденсат. Стало холодно, надто холодно, щоб спати вночі. Сергій почав усе більше знемагати. Із кожним днем ситуація погіршувалася. Їхній син наполегливо телефонував їм із-за кордону, кликав до себе. Коли вони зрозуміли, що марно чекати визволення, вирішили виїхати. Від самого початку виїхати — означало врятуватися. Бо тут просто вбивають. Бомблять. Стріляють. Бух, бух, бух… якщо стріляють із центру міста, вогонь уражає менш ніж за секунду. Ти не маєш часу не те що втекти, навіть зреаґувати.

Одного дня, кажуть, вони отямилися і виїхали автом, яке вів один із волонтерів. Вони поїхали до сина, дякувати Богу, віза була дійсна іще шість місяців, до того як вони повернулися до Харкова.

 

***

Усю весну подруга Олега намагалася переконати його виїхати. Він хотів залишитися. Вона казала, що через бізнес. А ще — через гордість чи обов’язок, як він уважав, не рахуючи впевнености в тому, що місто буде звільнено за три дні. Олег був активістом. Вони обоє були активістами. Після роботи вони брали участь у місцевому Майдані. Коли для загального ознайомлення вивісили список «небажаних особистостей», чи «ворогів народу», Олег, не знайшовши у ньому свого імені, навіть трохи образився.

Дитячі «іграшки». Село Нікішине Донецької области / Cвітлина Аліси Сопової

Коли події почали набувати обертів, Оксані стало страшно. Вона була в постійному стресі, бо Олегові погрожували. До його магазину приходили, знаючи, де він працює, ті, що за єдність між людьми.

Найбільше Оксана переживає про безпеку своєї дитини, її захист від обстрілів. Немає однозначно безпечного місця, розмірковує вона, але є осередки підвищеного і пониженого ризику. Вона розповідає своїй донечці: тепер твориться погана історія, яка намагається розділити людей на дві групи, кожна з яких уважає свою систему координат, на противагу своєму опонентові, правильною.

Тож Оксана з донькою переселяються, залишаючи Олега з його ремонтом ванної кімнати, інвестицією у майбутнє на Донбасі, якому не судилося статися. Оксана сподівається, що через двадцять днів, місяць вони повернуться. Але ситуація погіршується. Оксанині батько та брат виїхали до Росії. Між ними і нею — ідеологічні розбіжності.

Наступного дня після виїзду Оксані зателефонували. Олег у в’язниці. Вона починає писати друзям, журналістам, активістам, намагаючись надати ситуації широкого розголосу. Його захопили у полон: «Ми тебе вб’ємо». Вони добралися до його профілів у соціяльних мережах і пишуть від його імені. Змушують його писати. Хочуть його розстріляти. Б’ють його. Поводяться з ним грубо. «Ми тебе прикінчимо». Вони роблять усе це з виразом нудьги.

За дивним збігом обставин, розмірковує Олег, він залишився живим. Сепаратисти виявили невеликий інтерес до його магазину чи авта. Після того як його відпустили, він провів іще один день у місті, щоб завершити справи і дати друзям про себе знати, і поїхав до Харкова.

Можливо, він залишився б у рідному місті, якби в ньому було хоч трохи свободи слова, роздумує він.

Олег уже дивився смерті у вічі. На те, що він досі тут, однозначно є причина. Він потрібен.

Керуючись прикладом Небесної сотні, яка віддала життя на Майдані, він не допускає в собі й тіні страху.

Олег любить Харків. Насправді він часто забуває, що є вимушеним переселенцем. Харків, Львів, Київ, уся Україна — його домівка. Тепер він волонтерить і вважає, що це кращий спосіб послужити своїй країні, ніж узяти зброю до рук. На його думку, Україні потрібен інший тип допомоги, не розмахування прапором, а конкретні кроки до покращення.

***

Маріам — художниця. Одинока мама трьох дітей. Вона з Донецька, але була змушена виїхати, коли почали стріляти і бомбити. Вони трималися до кінця жовтня.

Почалися бої. Діти були налякані. Вночі вони зривалися спросоння від вибухів, що лунали на все місто. Жахливий гул, невимовний страх. Грім війни.

Люди ходили вулицями з автоматами. Перед вікнами проїздили танки. Дітям було страшно, і Маріам теж. Вона боялася відпускати їх до школи, яка більше не була українською, а стала «днрівською». Вона боялася за себе і за дітей.

Ба більше, Маріам — за єдність України. Здавалося, що вороги з’явилися на вулицях, згадує вона, і тому… що ж… вона просто була налякана… Прийшла війна, лунали вибухи, падали бомби, дітям було страшно.

Однак її батьки залишилися. Вони не хочуть виїздити, каже вона. Вони належать до старшого покоління і більше бояться втратити все, чого досягнули за життя, ніж саме життя.

Вони думають не так, як вона. Маріам часто навідувала батьків до впровадження пропускної системи. А тепер вона давно з ними не бачилася. Жодної ґарантії, що тебе впустять туди без пропуску чи випустять.

Тепер вона з дітьми мешкає у селі на межі Харківської та Донецької областей. Ця територія безпечна, недалеко від рідного дому, тут повно таких, як вона. Іноді до них навідується її колишній чоловік. Він приходить і йде, каже Маріам, але фінансово не допомагає їм. Вона вважає, що життя в селі малооблаштоване — повна протилежність Донецькові. Жодних зручностей. Ні туалету в хаті, ні системи опалення, ні ванної, ні душу, ні холодильника. Вода — з найближчого джерела, а питна вода — з колонки, за десять хвилин ходи. Життя важке. Особливо взимку, коли постійно холодно. Маріам уже почала думати про те, як роздобути дрова. Насправді вона не знає, як вони це витримають.

Діти вже освоюються у школі, а Маріам стала безробітною. Вона залишила роботу в Донецьку і тепер намагається влаштуватися. Але роботи немає. Раніше вона мала хорошу зарплатню, а тепер вона безробітна. Ідеально було б знайти роботу за її профілем, та вона рада зачепитися бодай за щось. Вона каже, що живе на грошову та гуманітарну допомогу. У її голосі відчувається сором за перше і вдячність за друге. Правду кажучи, вони виживають завдяки благодійним організаціям.

Словосполучення «без роботи» звучить рефреном у нашій розмові.

Тож Маріам не перестає навідуватися на біржу праці, та роботи немає. Вона плекає надію знову малювати картини і спробувати продавати їх через інтернет. Вона збирає кошти на поїздку до Харкова, щоб купити там фарби і полотно. Дасть Бог, вона продаватиме свої роботи на місцевому ринку або за допомогою друзів.

Тут тяжко, без зручностей і роботи, але повернення до Донецька тепер немислиме. Її найстарша донька вступила до Харківської спеціялізованої школи. Там вона житиме у гуртожитку. Це велика полегша для Маріам. Можливо, це шанс для доньки обжитися у Харкові, а можливо — відправна точка далі в Україну.

Маріам любить — любила — Донецьк. Їй прикро і боляче від того, що тепер відбувається у цьому місті. Тяжко і сумно думати, що Донецьк бомблять. Це було красиве, економічно розвинене місто, і раптом… Вона не може зрозуміти, чому все це мало статися.

Обидві сторони стріляють, прикро. Щодня ця думка, від якої сльози набігають на очі. Нічого із цим не вдієш. Лише чекаєш змін на краще.

Найменша донька смикає її за рукав. Із міста до їхнього села скоро поїде останній автобус. Вони мусять на нього встигнути.

***

Північна частина Донецької области. Території, підконтрольні урядові. Незвичне сусідство безнадійности й поступу. Іще більше напруження.

Напруження нового типу. Від квітня до липня 2014 року частини цього реґіону перебували під контролем сепаратистів. Слов’янськ було оголошено першою столицею «Донецької Народної Республіки», після чого відбулося визволення Слов’янська: урядові сили взяли місто. Люди відчули полегшення. А дехто — розчарування. Рутинне громадянське життя відновилося, з усією специфікою відвойованого міста біля лінії фронту. Тінь війни і світло миру.

Цей досвід був формівним щодо того, як люди розуміли війну. Мешканці Слов’янська під час бойових дій виїздили до Святогорська, тихого паломницького містечка, відомого Свято-Успенською лаврою. Щоб упоратися з напливом приїжджих, яких ставало все більше, місцева влада працювала цілодобово, розміщуючи їх на відпочинкових чинних та покинутих базах. Багато хто повернувся, коли бої почали стихати. Іншим не було куди повертатися. Улітку 2015 року центр Слов’янська був значною мірою неушкоджений. В інших частинах міста фасади будівель було побито кулями, подерто шрапнеллю, розтрощено артилерією, випалено вогнем. Відвойоване місто марковано жовтою та синьою фарбами.

«Соціальна столова», організована місцевими волонтерами та чеською НГО «Людина в біді». Донецька область / Світлина надана авторкою

Відтоді запекліші бої кочують з одного місця в друге, а люди — подалі від них з одного міста до іншого. Тепер Слов’янськ приймає людей із Горлівки, Авдіївки, Дебальцевого і так далі…

Ближче до кордону волонтери не втрачають ані хвилини. До весни 2015 року волонтерський рух «Слов’янське серце» та інші рухи евакуйовували людей із зони конфлікту навіть під вогнем, через блокпости. Падають бомби. Усе у вогні. Коли оголошували, що транспортний засіб уже дістався до території України, люди виглядали так, ніби зараз знепритомніють від щастя. Якось жінка літнього віку зомліла і впала на підлогу. Таке собі щастя в твоїй голові, після тривоги пережитого. Ти так непокоївся, а потім… Люди витримували стільки, скільки могли в собі вмістити.

Деякі люди приїздили до Святогорська посеред ночі у піжамах і капцях, а одна жінка — у гарній хутряній шубі на голе тіло. Вона вхопила її наспіх, знаючи, що так не замерзне, а потім, можливо, ще й продасть її.

Загалом евакуації припинилися до літа 2015 року, але люди все ще ризикують життям, щоб привезти їжу в буферну зону, вздовж так званої «лінії демаркації». Дехто постачає обидві сторони. Інша група працює над відновленням сільських шкіл по лінії фронту на підконтрольній урядові території. Мені кажуть, що іноді, коли починають стріляти з важкої артилерії, краще перечекати цей час у підвалі. Іноді вийти можна лише на п’ятий день. Кажуть, кожна поїздка волонтера — це ризик не повернутися, але ця волонтерська робота необхідна. Мене запросили у волонтерську поїздку до Дзержинська, містечка на контрольованій урядом території, біля лінії фронту, і я переживала, що це не вдасться. Наступного дня мені стало не по собі від новин, що вночі Дзержинськ було серйозно обстріляно.

У серпні засновник Штабу допомоги переселенцям «SOS Краматорськ» зорганізував з’їзд місцевих та міжнародних, а також громадських організацій, які працюють на північній території Донецької области. Він має на меті досягнення кращої скоординованости й організованости у допомозі з питань гуманітарної кризи. Учасники працюють над стратегіями забезпечення житлом, засобами захисту й засобами існування. Саміт ґрандіозний, учасники — дуже активні. Мету і прагнення витримано в одному ключі з методами ООН: консолідації сил громадських організацій.

Також існуть волонтерські групи, які підтримують українських військових. В одному осередку люди плетуть захисні сітки. У миті пригнічености метають дротики в обличчя Путіна та Олексанра Захарченка, «прем’єр-міністра» самопроголошеної «ДНР». Час замінити фотографії, бо риси вже стали нерозбірливі.

***

Ситуація у Святогорську специфічна. Відповідно до адміністративних записів, більшість вимушених переселенців орендують житло. Більш ніж очевидно, що для сотень людей притулком залишається лавра і літні табори. В одному таборі група людей спільними зусиллями створює «комуну». На війні, кажуть вони, люди відчувають стрес, соціяльні інститути не працюють, а підтримка на практиці відсутня. Вони вбачають у комуні механізм для запровадження нових порядків і спільнотних правил. Це форма встановлення миру, у певному сенсі, перш ніж щось зробити, люди повинні погодитися між собою, почути одні одних. Вони намагаються прищепити проактивне ставлення, відчуття відповідальности за теперішні обставини і майбутні плани. Ці зусилля сприймають почасти з ентузіязмом, почасти з підозрою. Зміст документа, який засвідчує юридичну реєстрацію групи, оприлюднено під час зборів мешканців, на яких чується невдоволене бурчання, допитливість, підозри та обурення. Чергові по кухні йдуть раніше, готувати обід. Комуна зробила свердловину, провела інтернет, дренажувала підвали. Тепер вони планують зробити дитячу кімнату. Іще кажуть, що тут можуть захистити від шостої хвилі мобілізації до Збройних сил України у серпні 2015 року.

Тим часом ситуація схиляється в бік депресії та інерції. Після того як страх бути знищеним чи понівеченим минув, люди з головою поринули у вирішення нових складнощів. Відчуття емпатії та комунного розуміння починає слабшати. Виникає більше суперечок. Люди сваряться. Ті, хто тут живе, більше не відчувають перебування у постійній небезпеці, але життя стає по-іншому складним. Тут невеликі шанси влаштуватися на роботу. Навіть у місцевих. Панує неспокій. Усі вони втратили робочі місця в себе вдома, хоча в цьому немає їхньої провини. Мені кажуть, що ті, хто спромігся знайти роботу деінде, вже пороз’їжджалися. До Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва — по всій Україні. Усі — в індивідуальному порядку, щойно кожен із них знайшов роботу.

У лісі за пікніковим столом чути підводні течії життя у вимушеному переселенні. Ті, хто залишився, живуть у постійному страху, що їх виженуть із табору. Рано чи пізно вони муситимуть поїхати, але тепер, кажуть вони, їм нікуди повертатися. Вони вдячні за можливість жити тут, але у завтрашньому дні немає певности. Прожив сьогоднішній день, дякуй Богові. А завтра думатимеш про завтра. Чому бути, того не минути. Більшість людей тут уже рік.

Без роботи і з мізерною соціяльною допомогою важко дати раду. Працездатні більше не отримують допомоги для вимушених переселенців, на відміну від інвалідів, багатодітних сімей та дітей до п’яти років. Коли батьків просять зробити грошовий внесок на потреби школи, вони не знають, де взяти кошти.

Люди самоорганізувалися, щоб життя у таборі мало певний порядок. Вони запровадили чергування: Віка — волонтер-менеджер, Ваня — електрик, Катя й Іра — старші на кухні, Аліса працює в пральні, складено список обов’язків для кожної сім’ї. Ваня був одним із активних учасників приготування табору до зимівлі. Тепер він працює над проєктом свердловини. За комунальні послуги та оренду житла вони не платять.

Їжу постачають зі Свято-Успенської Святогірської лаври. Люди оповідають, як Богородиця з’явилася перед монахами монастиря і сказала, що кожен нужденний повинен отримати тут допомогу. Монахи виконують цю настанову. Із вдячности вимушені переселенці допомагають монахам своєю працею.

Та люди прагнуть мати роботу. Вони не хочуть залежати від гуманітарної допомоги. Водночас я чую, як вони не хочуть чекати на чиюсь допомогу. Вони намагаються робити щось самостійно, своїми руками і своїми силами. Цього тижня вони малювали за підтримки міжнародної гуманітарної організації.

Вони повторюють, що не живуть, а існують. Усе не так і погано, але це існування, а не життя. Виживання і животіння. Люди втратили можливість займатися тим, що їм було цікаво, втратили зв’язок із минулим, із тим, завдяки чому вони були самими собою. Якимось чином усі зрівнялися, опинилися на одному соціяльному щаблі. Їхня ситуація абсолютно незрозуміла. Державі немає до них діла. У них немає жодних прав. Нічого. Нікому вони не потрібні, ні тут, ні там. І самі вони не розуміють, чому потрібна війна. І чому вона розгорілася. Ніхто не може цього пояснити. Чия взагалі це війна. Однозначно не їхня. Вони нічого не зробили, і їх викориcтовують. Мирні жителі вмирають. Коли брат б’ється проти брата, які тут іще потрібні коментарі? Складається враження, що люди збожеволіли. Вони не хочуть цієї війни. І на заході України людям вона теж не потрібна. Хай усе закінчиться, щоб можна було поїхати додому. Усім просто хочеться додому. Вони ні в чому не винні. Вони лише проти війни в усіх її формах. Їм потрібен мир. Їм потрібні їхні домівки. Важко почуватися вдома у незнайомому місті.

Багато Ваніних друзів виїхали до Росії. Вони постійно кличуть його до себе. Та йому хочеться бути ближче до дому. Із можливістю за дві години дістатися туди, якби було потрібно.

Війна всіх розділила. Одна жінка постійно встає, щоб виплакатися. Вона сама не розуміє, чому це з нею відбувається. Їй так шкода дітей. Не своїх: свої вже дорослі, а дітей війни.

На обід буде варення. Добре, що тут є маленькі життєві радощі. Чиєсь немовля радісно гигоче весь час, поки ми спілкуємося.

Розподіл волонтерської допомоги у Харкові /Світлина: Адаптаційно-культурний центр «АКЦентр»

***

Того ранку Павел отримав повістку. Темне чорнило на білому папері, що міняє русло його життя. Він не знає, що йому робити. Їхати до Росії? Їхати додому? Як він зможе стріляти в друзів, свою вітчизну? Він дістає сиґарету.

Рішення зовсім не просте. Після того як його дружина поїхала до Москви, у Павла тут немає нікого, крім його малого сина. Його мати живе у Центральній Україні, але він виїхав із батьківського дому ще в юному віці. Він не може повернутися.

Павел — один із небагатьох тут, хто має роботу. Його зміна у місцевому нічному клубі, «клупі», — зневажливо сміється він, скоро розпочнеться, тож йому час іти.

Чи мене кудись підкинути? Дякую, не треба. Все гаразд.

***

Аліна була однією з тих, кого в порядку черги привезли волонтери. Інакше вона не змогла б виїхати. Її свекруха, жінка старшого віку, «наша бабушка», прикута до ліжка, погано бачить і страждає від епілепсії. Після інсульту її паралізувало. Коли Алінин сусід сказав, що на завтра складають списки тих, хто хоче евакуюватися, всі члени її сім’ї відразу записалися. Потім вони провели безсонну ніч, так остаточно і не вирішивши, можуть вони їхати вранці чи ні. Після короткого сну спакували речі за пів години — і вони вже в автобусі. Сусід допомагає нести «нашу бабушку». Брат залишився. Він наглядатиме за їхньою квартирою.

Це був кінець січня 2015 року. До того часу вони вже досить довго перебували у підвалі. Алінин будинок обстрілювали з двох боків. «Нашу бабушку» довелося залишити у квартирі. Підвал не призначено для того, щоб у ньому жили люди… тут труби, всюди скрапує вода, стеля низька. Алінин чоловік сказав: «Ходімо». Вони залишили все і кинулися сходинками донизу. Аліна хвилювалася, як вони можуть залишити там «нашу бабушку» саму? Ось так. Ось так і було. Хочеться жити. Їм залишалося тільки сподіватися, що «наша бабушка» буде неушкодженою.

На той час Аліна відчула, що її місто вмирає. Люди ходили по воду до колонки. Взимку посудини з водою замерзали і лопалися, вода струминкою витікала з них, перш ніж її доносили додому. На те, щоб помитися, води не залишалося. Відгомін війни та руїни постійно нагадували про ризик. Аліна з чоловіком втратили роботу. Їхній завод, який давав місцевим роботу, було зруйновано під час бомбування. На території іншого заводу було бомбосховище. Люди в основному мешкали там. Сусіди стали як кревні родичі. Між обстрілами вони разом працювали над ремонтом та відбудовою.

На рівному місці Аліна опинилася в таких обставинах і не бачила виходу. У неї просто була істерика. Не було виходу, і це навівало страх. Вона не знає, яким дивом вони ще живі. А потім їм випав шанс виїхати. Вони прибули у стані шоку, але їх прийняли «нормально» й дали їм їжу.

Тепер Аліна, кухар за фахом, відповідає за харчування мешканців літнього табору. Їй пропонували оплачувану роботу, та вона відмовилася: хто ще годуватиме людей? Окрім того, «нашій бабушці» потрібен постійний догляд. Запаси обмежені, але Аліні приємно готувати для людей настільки смачно, як тільки вона вміє. Що сьогодні в меню? Картопля.

У таборі є бібліотека, і її чоловік та свекруха «проковтують» книжку за книжкою. Свекруха — з почуттям вини та задоволення, бо лікар попередив, що вона завдає непоправної шкоди очам.

Це тріо вимушене залишити табір у кінці літа. Із фінансуванням табору є проблеми, і власники табору, зрозуміло, переживають тепер не найкращі часи.

Куди вони поїдуть? Аліна не знає. Вона намагається вмовити чоловіка починати думати про це. Але він не може. Щодо неї, то фізично вона тут, але її душа там. І серце. Подумки вона все ще вдома.

Її син переїхав до Києва. У неї є там онук. З мобільного вона показує відео, і ми бачимо, як усміхається, сміється, вчиться повзати немовлятко Саша. Вона ніколи його не бачила. Одного дня, вона мріє, — побачить.

***

В іншому місті я зустрічаю баптистського пастора. Він і його дружина почали працювати у цьому місті до початку конфлікту і не вважають себе вимушеними переселенцями. Вони переконують мене, що вони комунікабельні і готові призвичаїтися до нових обставин. Вони можуть жити будь-де, тоді як іншим зовсім не легко переїхати й адаптуватися до нового місця. Окрім того, люди їдуть із різних причин. Вони брали участь в евакуюванні однієї жінки. Вона накрила тілом свою дитину, захищаючи її від вибуху. Отримала важкі поранення. Вони впевнилися, що її доправили до Харкова.

 

***

Протягом минулих тижнів я розмірковувала, чи їхати на не підконтрольну урядові територію, зважуючи важливість інтерв’ювання і потенційний ризик.

У розмові з декількома вимушеними переселенцями я згадую про свою ідею, більше у загальних словах, ніж у моєму особистому баченні. Декого ображає мій намір, і, крім того, я не хочу розголошувати свої плани. Дехто сприймає мою ідею з ентузіязмом, але основний меседж зрозумілий: не їдь.

Зруйновані будинки у селі Нікішине Донецької области / Світлина Дар’ї Кузнецової

У Святогірську я залишаюся зі Світланою, її матір’ю і двома її дітьми. Ті, хто її знає, кажуть, що в неї «золоте серце»: вона має мало, а віддає багато. Вона хитає головою і приказує: «Боже милостивий, моя дорога, не треба, не треба». Я розумію підтекст цих слів: вона сприймає мій намір як марний і небезпечний, а водночас застерігає мене, а може, й наказує, як мати дитині, утриматися від нього.

Проте я їду на територію, більше не підконтрольну українському урядові.

Присутність військових відчутно зростає ближче до лінії фронту, і невеликі містечка кишать від солдатів. Із гуркотом проїздять БТРи, у світлі західного сонця видно їхні обриси. Маршрут, яким ми їдемо на не підконтрольну урядові територію, — це єдина дорога, яку контролюють шість чи сім українських та «днрівських» блокпостів. Дорога віддає вібрації, що нагадують мені моторошні звуки військових літаків.

Поки ми чекаємо на українському боці, якась жінка стоїть із кошиком при дорозі спиною до блокпосту. Я не можу збагнути, чому вона там стоїть. Її не пропускають? Збоку від асфальтної дороги, вона стоїть неприємно близько біля прибитого цвяхом до дерева знака «МІНИ». Вздовж дороги ці літери видно на дошках, прибитих до землі, ці букви, нанесені фарбою, повторюються на цементних дорожних блоках.

Ми в напрузі. Андрeй, який веде машину, здається, вважає, що ми сприймаємо все надто близько до серця: поїздка триває без особливих пригод.

***

Ми прибули до Донецька під вечір, і я зустрічаюся з подругою Катею за вечерею. Спочатку до справ: я правлю за службу доставки для знайомої, яка онлайн замовила аксесуари для смартфона; серед них — чохол для телефона із зображенням ведмедика й запахом лаванди.

Теплий вечір, а нормальне життя визначає вібруючий ритм нової щоденної неординарної реальности. Сонце сідає під глухі вибухи далекого бою. Я запитую подругу, скільки кілометрів, на її думку, віддаляють нас від обстрілів. Десь із 15 кілометрів, каже вона, ймовірно, біля аеропорту. Усе нормально.

У Київському районі, біля аеропорту, коли ми їдемо розбомбленими задвірками, авто різко розвертається і провалюється в одну з вибоїн. Декілька безпритульних собак бігають вулицями, але, можливо, людей мало тому, що йде дощ. Подряпини від шрапнелі й діри від снарядів на багатоквартирних висотках оповідають історію війни. Кімнати-привиди вгадуються за контурами випаленої чорними цятками цегли.

На вулицях чимало озброєних; продукти короткотермінового зберігання мають низьку якість, вони дорогі й дефіцитні; банки не працюють, блокпости з’являються несподівано; вночі гуркочуть снаряди, на вулицях стріляють із вогнепальної зброї. Передають оголошення про комендантську годину від 11-ї вечора.

Однак не всі кафе і бари зачинено. Минулого тижня снаряд упав на центральний бульвар, але на пішохідній частині постійно є трохи людей, які прогулюються, попивають каву та коктейлі; театр рекламує своє літнє шоу; тут розташовано осередки волонтерської активности; ботанічний сад у цвіту; пенсії виплачуються; автобуси їздять, і мене з певною гордістю запевняють, що вони ніколи не переставали їздити.

За тиждень до мого приїзду з міста випровадили одну міжнародну гуманітарну організацію, але решта ще діють. Ми чуємо повідомлення про те, що допомогу не пропустили через блокпост на іншій стороні. Пізніше я прочитаю, серйозно занепокоївшись, що «ДНР» відмовляє цим організаціям в акредитації і вимагає припинити діяльність. Ця діяльність передбачає, зокрема, надання безкоштовної медичної допомоги для рятування людських життів.

Ця ситуація скидається на мозаїку.

Є так багато чинників, при певній комбінації яких люди залишаються на території активних збройних дій. У деяких випадках переселенню людей перешкоджають такі обставини, як відсутність необхідних документів, догляд за старшими або хворими родичами, необхідність наглядати за сімейною власністю або сприйняття себе як фінансово неготового до різких змін. А для тих, хто підтримує «ДНР», має добру роботу, уникає призову до української армії, не хоче виїздити від могил дорогих їм людей, почувається прив’язаним до домівок і своєї землі, вимушене переміщення небажане чи непотрібне. А ще для інших вимушене переміщення уже в минулому: вони повернулися додому.

Мені кажуть, що якоюсь мірою тут кожен уже звик до думки, що будь-якої миті може померти.

***

Людмилина донька померла два роки тому. Передозування наркотиками. Тепер Людмила бачить розвиток війни довкола і тягне лямку життя. У цьому світі її більше ніщо не лякає. Вона взагалі нічого не боїться. Вона втомилася від життя. Чому вона так каже?

Хіба можна, пройшовши через усе це, сказати інакше?

Тепер вона живе — чи б пак існує — без своєї сім’ї. Нікуди вона не поїде. Можливо, молодим треба кудись їхати, щоб будувати свою сім’ю та майбутнє. Ці політичні перемоги нікому не потрібні. «Знаєш, — сказав один чоловік на роботі, — хай би я втратив руки і ноги, все одно залишився би тут, на своїй рідній землі». Люди до всього можуть звикнути. Тепер принаймні стало трохи тихіше. Над головою, звісно, пролітають снаряди, звичайно, але нічого. Ти до цього звикаєш. Люди вже не бояться. Вони лише сподіваються, що з часом щось зміниться. Мине час, всім цього буде досить, і все припиниться. Припиниться вся ця дурня. Коли там, зверху, люди не можуть домовитися, страждаємо ми всі. Ми маленькі люди. Як вони кажуть про нас — пішаки.

Свого часу Людмила поїхала з Донецька у пошуках роботи, щоб дати доньці добру освіту. Вона мусила заробляти більше, щоб забезпечити свою сім’ю. Тому вона поїхала. Вона тяжко працювала. Здобула освіту, зробила кар’єру, дала дочці все, що тільки могла, а потім, в одну мить, усе полетіло шкереберть. Ось так. Тепер їй байдуже до матеріяльних речей. Їй нічого не потрібно. Раніше вона зі шкіри лізла б заради чоловіка та доньки, а тепер… а тепер? Їм уже нічого не потрібно. Їх тут немає. Людмила все перепробувала, а тепер вона в літах. Старшим людям у цьому житті нічого робити.

Розумієш, у той же час, коли триває війна, є ще інший різновид війни. Це може бути алкоголь, наркотична залежність. І це може торкнутися будь-кого з нас. Ти працюєш, щоб збудувати хорошу сім’ю, скерувати дітей на правильну дорогу. Даєш їм трохи свободи, і… Людмилі подобається, як хтось влучно сформулював: «Після випробувань ми сильніші, ніж були раніше. Ми мусимо боротися далі». Але тепер їй немає за кого боротися.

Чим тепер, зрештою, є Донецьк? Це її місто, її рідна земля, її життя. Це могила її дочки, її батька, який приїхав сюди працювати шахтарем, це її дідусь і бабуся — її коріння. Сьогодні вона відвідає кладовище. Відвідає могили. Поговорить зі своєю дитиною. Своєю хорошою дитиною.

***

Мама Іллі померла від серцевого приступу через два дні після першого бомбування Донецька з літаків. Вона постійно тривожилась. Хлопці залишилися самі. Як старший Ілля відправив найменшого брата жити до Києва, з вітчимом, братовим батьком. Хлопець насправді не боявся, але вони за нього боялися. Діти не повинні жити там, де стріляють. Восени 2014 року були сильні обстріли.

Тепер вони не розмовляють. Вітчим не хоче, щоб вони контактували. Між ними незначні розбіжності у поглядах на Донбас. А Іллі насправді й не хочеться з ним розмовляти. Цей чоловік нічого не зробив, коли померла його мати.

Його середульший брат поїхав до Росії, — тепер він незалежний, — і зумів знайти собі роботу шеф-кухаря. Він заробляє порівняно добре, і вже багато чим розжився — «хоч і не жінкою»; винаймає квартиру з двома друзями. Ілля сподівається, що брат хотів трохи змінити життя. Іноді так буває. Він може заробити добрі гроші, і життя там спокійне, тихе. Вони спілкуються через інтернет.

Якось Ілля також думав податися до Росії: йому несимпатичний курс чи ідеологія України, та все одно рано чи пізно він захотів би повернутися додому. Незважаючи на бомби, це його дім. Якось він їздив до Маріуполя навідати друга і почувався там не зовсім комфортно. Він із полегшенням видихнув, коли повернувся додому. Це вже менталітет: будуєш будинок і в ньому живеш. Маєш тут коріння та майно. Він любить свою землю, свою область. Він любить Донецьк… донецьких людей… усе разом. Складно це розмежувати.

Минулого року Ілля одружився. Довкола стріляла артилерія. А вони одружилися. Це був дивний момент. Багато його друзів зробили так само: одружилися, а тепер планують дітей. Дивно. Вони одружилися в Донецьку, не в Україні, але РАГС усе ще працював. Тепер неможливо отримати свідоцтво про шлюб, точніше, можна, але його не визнають в Україні, оскільки тут немає представників української влади.

Ілля має ступінь маґістра, але тепер працює барменом. Багато підприємств закрилося, тож роботи за фахом немає. Але він добре заробляє. Краще, ніж до війни. Він міг би працювати у «держапараті ДНР», думає він, але не тепер. Чимало його друзів подалися в «ополчення». Ілля також свого часу про це думав, але дружина відмовила його, вона це вміє.

Інші його друзі переїхали до Києва. Вони все ще на зв’язку. Вони просто не говорять про політику. Їхні погляди більше не збігаються. Він уважає, що міг би поділяти їхні погляди, якби виїхав. Інколи він дивиться українське телебачення онлайн. Воно викликає сміх. Та насправді йому боляче від того, що його друзі та родичі дивляться це і вірять цьому. Учора як-не-як усі ще були друзями. Люди виїжджають, маючи на це власні причини.

Багато змінилося за минулий рік — на краще і на гірше. Гірше — смерть матері та війна. Краще — те, що він разом зі своєю дружиною, яку кохає. У них усе буде добре, сподівається він. Обстріли тривають в основному на околиці міста, але не там, де вони мешкають. Там, де стріляють, люди не думають про навчання дитини у виші чи про купівлю авта… вони лише хочуть вижити кожного наступного дня. Особливо складно пенсіонерам, безробітним, одиноким матерям.

Були моменти, коли вони не знали, чого чекати. Потім усе стабілізувалося. Він побачив, що немає особливої загрози і що можна спокійно жити далі. Він виїхав би, якби жив у зоні лінії фронту, бо життя цінніше. А життя близьких тобі людей, які потрапили б у небезпеку, дорожчі за власне. Минулого тижня вибух стався за триста метрів від його оселі. Але вони були не вдома, дякувати Богу, тому все обійшлося.

В Іллі дзвонить телефон — він миттєво відповідає, так, здається, тут тепер роблять усі; Ілля зустрічається з товаришем і не хоче змушувати його довго чекати. На прощання, біля дверей, він каже: «Треба, щоб сюди приїздило більше людей, щоб бачили, що люди тут не терористи і що людей тут не вбивають на кожному кроці. На вулицях немає чоловіків у масках. Нашим бійцям нічого приховувати».

***

І в «ДНР» є вимушені переселенці, каже мені Іріса. Вона — одна з них. Вона приїхала минулого року. Мусила. Вона підтримувала сепаратистів у північній частині Донецької области. Куховарила для хлопців, забезпечувала їх житлом. Коли «ополчення» відійшло до Донецька, Ірісина сім’я зрозуміла, що ситуація для них погіршиться. Вони були змушені покинути рідне місто.

Вона з чоловіком зібрала по черзі своїх і прийомних дітей, щоб пояснити їм ситуацію. Вони сказали дітям: «Сюди прийдуть українські нацисти, ми мусимо їхати до Росії. Ви готові їхати з нами?» Діти казали: «Мамочко, таточку, не залишайте нас, будь ласка, заберіть нас із собою». — «А якщо доведеться голодувати?» — «То й ми терпітимемо голод разом із вами!»

У Росії вони вирощували капусту і працювали на будівництві. Місцеві жителі приносили їм картоплю та все необхідне. Вони жили добре, каже Іріса, поки орендодавець не вирішив продати будинок. Тоді її вже непокоїла освіта її прийомних дітей. Їхній дозвіл на перебування закінчився. Вони повернулися в «ДНР».

Поки я розмовляю з Ірісою, Таня спостерігає за нами. Її сини пішли в «ополчення». Не всі вони тепер живі. У неї в очах стоять сльози, але їх стримує її твердий характер. Пес лиже їй ноги. «Але майбутнє буде світлим», — каже Іріса.

***

До війни життя Тимура та його сім’ї було цілком звичайним. Воно було найзвичайнісіньким, не без труднощів, але найзвичайнісіньким. Як і в більшості людей у Донецьку. Як у будь-якої сім’ї середнього класу у будь-якій країні. У них було все потрібне, звичайно, не предмети розкоші, а їжа й одяг. Оглядаючись назад, він не романтизує минуле, але він був щасливий у тому простому житті.

Коли його мати захворіла, він міг її підтримати, допомогти зберігати їй гідний рівень життя. Довгий час він не міг її залишити. Його дружина Маріса поїхала у відспустку з трьома маленькими доньками, а він залишився з матір’ю. Вона потребувала допомоги. Від людини, яку знала. Вона боялася залишатися сама надто довго.

Тепер усе зовсім не нормально. Усе ненормально. Донецьк під обстрілами. Іноді тут летять міни. У будь-який час будь-яка частина Донецька може опинитися під прицілом. Туди, де ми зараз сидимо, ніколи не долітали снаряди, наскільки Тимур пам’ятає. Але цей квартал безпечний не тому, що розташований так далеко. Просто так склалося.

Він говорить спокійно, про все говорить стримано.

Тимур живе не в такому щасливому кварталі. Минулого тижня снаряд пролетів за десять метрів над його квартирою і влучив в іншу будівлю. Він цього не бачив, бо спав; хтось інший зняв це на камеру. На щастя, нікого не вбило.

На початку війни квартал, у якому живе Тимур, потрапив під обстріли. Загинуло десятеро людей. Він відправив Марісу та дітей в Україну. Він каже «Україна» для простоти, бо думає, що люди вже звикли до різниці між Україною і «ДНР» — хоч це також Україна. Тимур залишився доглядати матір. Вони переїхали у спокійніший квартал, але впродовж місяця

у нього за вікнами пролітали мінометні міни та снаряди. Вони жодного разу не влучили в будинок, але розбили чимало вікон. Одна сім’я загинула, коли снаряд влучив у їхнє авто. Це було жахливо. Тимур повернувся додому.

Узимку його мати померла, і Тимур залишився зовсім один. І з цієї причини, і через те, що бої послабилися після першого Мінського протоколу, його сім’я повернулася. Розлука сім’ї була болісною. І було важко виживати всім на пенсію Марісиної матері, яка приїхала з ними в Україну. Тут їх прийняли зі співчуттям і розумінням, а досвід проживання далеко від дому був позитивним. Та вони не хотіли залишатися надовго. Вони виписалися з реєстру вимушених переселенців, коли поверталися додому; звичайно, вони не збиралися брати допомогу в держави, якщо вирішили жити вдома. Це неприпустимо.

Тимур пояснює, як інші проблеми виникають через транспортну блокаду та ізольованість від України, через що утворюється дефіцит харчів, ліків та предметів першої необхідности. Ціни піднялися по всій Україні, але їх і трохи не можна порівняти з цінами у Донецьку. Річ не в тім, що з цим не справитися, — Тимурова сім’я має необхідне, — із цим важко справитися в комплексі.

Коли Тимура прооперували, — нічого надто серйозного, дрібниця, — було дуже складно знайти ліки, які йому виписали. Він знає, що в людей є великі проблеми зі здоров’ям. Це хворі на діябет, бідніші люди, люди, які потребують дорожчих ліків або ліків, яких тут просто немає. Тут небезпечна обстановка. Ця проблема також має моральний аспект.

Так, Тимур уже звик до того, що відбувається. Він цінує свій дім, роботу, знає хороших лікарів, яким довіряє. На його думку, люди вміють адаптовуватися. Спочатку ми навіть не можемо уявити собі складність ситуації, а потрапивши в неї, нормалізовуємо її. Серед його друзів є ті, хто страждає емоційно. Вони переживають складні моменти. Наприклад, коли вуха закладає від бою снарядів. Або твій офіс горить у тебе на очах. Подібні моменти. Але люди звикли до думки, що будь-хто з них щомиті може потрапити під обстріли.

Картина війни непринадна. У місті багато зброї. Але Тимур дотримується комендантської години, і все ніби гаразд.

У цій частині міста діти ввечері граються на дитячих майданчиках. Усе ніби нормально. Чути дитячі голоси.

Але від звуку дитячих голосів разом із відлунням стрілянини по шкірі біжить мороз. Тимурові страшно від усвідомлення небезпеки. Проте його діти звикли до неї. Коли їм страшно, вони вибігають у коридор. Навіть його дворічна донька це розуміє.

Для дітей Тимура та Маріси настала найболісніша частина життя, і Тимур не може із цим змиритися. Батьки хочуть, щоб у дітей було таке дитинство, як і раніше. Щоб вони розуміли, що в цьому всьому немає їхньої провини.

***

Коли ми залишаємо не підконтрольну урядові територію, серце стискається від вигляду довгої і щільної, бампер-до-бампера, черги авт на першому блокпосту. На зустрічній смузі авта з дітьми й інвалідами скеровують у пріоритетну чергу. Авта з виготовленими власноруч знаками «дитина в машині», в яких не видно дітей, викликають заціпеніння. Авта рухаються повільно. Чути сварки, коли водії конкурують за місце. Але переважно люди втомлено чекають черги. Казали, що по обидва боки «кордону» є люди, які просиджують у черзі всю ніч. Чоловіки палять, спершись на дахи своїх автівок.

Цього дня між «ДНР» і підконтрольнoю урядові територією працюють дві дороги. Сонце пече. Повітря важке від запаху асфальту. Немає ані туалету, ні води, ні затінку. Кажуть, що минулого тижня облаяли жінку, яка сходила по нужді при дорозі. З людей уже досить. Усі збуджені.

Добравшись до міста з блокпоста по інший бік від лінії фронту, ми впродовж години шукаємо ліки, які потрібно вислати бабусі моєї колеґи, бо їх не знайти в Донецьку. Тут цих ліків також немає. Натомість ми висилаємо леза для гоління «Gillette» для брата колеґи.

***

Я повертаюся до Києва потягом. Шкода залишати Східну Україну. Так багато залишилося невідкритого. На обличчях пасажирів видно приреченість, гіркоту і сумну втому, як мені здається, пов’язану з поїздкою на захід. Я припускаю, що більшість пасажирів ненадовго їдуть із не підконтрольної урядові території. Майже половина вагона — це солдати. Западають сутінки, і люди починають вкладатися. Жінка на нижній бічній полиці, перпендикулярній до моєї, відповідає на телефонний дзвінок.

Чути, як вона каже: «Моя ласточка, моя ласточка, все буде добре. Тримайся. Тримайся. Моя ласточка».

Вона кладе слухавку.

Донецьк обстрілюють із усіх боків.

Вагон наповнили телефонні розмови, в інтонаціях людей — паніка. Я телефоную до Каті. Минулого тижня вона показувала мені фото з пікніка в ботанічному саду. Сьогодні обстріли дуже сильні. Вона сховалася в коридорі.

А може, ласточка була надто налякана.

Жінка, на перпендикулярній до моєї полиці, з головою накривається ковдрою, її тіло ледь помітно здригається від плачу.

***

Я збираюся залишити Україну і замовляю капучино з автофургона на Подолі дорогою до аеропорту. У продавця пронизливі блакитні очі. Це його третій день у Києві, каже він, глибоко вдихнувши. Раніше він працював у Криму. Але — наступний глибокий вдих — він не знає, наскільки тут можна бути відвертим із тим, що він сам із Донецька. З Волновахи. Він повернувся додому після анексії. Але містечко маленьке. Можливості там мізерні. Молодь, яка поїхала до Донецька шукати кращої долі, тепер повернулася до Волновахи. У якомусь сенсі перебуває у стаґнації, багато хто без роботи, сидять удома.

Він каже мені, що боїться, але налаштований обжитися у Києві. Не хоче брати плату за капучино. Однак я розраховуюся за напій і бажаю йому, цілком щиро, щастя в усьому.

***

Добираючи завершальні слова оповіді, у спогадах я повертаюся до пікнікового столу у Святогірську: «Людським розумом важко осягнути, що стріляють у мирних жителів. Ми тримаємося до самого кінця. Ми не вірили, що все це так затягнеться. Ми ніколи не повірили б, що щось настільки серйозне може статися в нашій країні. Усе таки ми на щось сподіваємося. Ми живемо одним днем. В душі немає спокою».

Коли люди вибирають свою дорогу, вирішуючи нагальні та майбутні проблеми, вони вагаються між сподіванням на майбутнє і тяжінням до минулої самоідентифікації. Людські стосунки можуть витримати випробування часом, відстанню і труднощами, але їхня тривалість може залежати від динаміки конфлікту, що в один момент або зближує людей, або надовго їх розділяє.

Переклад: 
Друкувати