Друкувати
Четвер, 20 вересня 2018 - 21:43

Джерело: Часопис «Критика», Рік ІІ, Число 5 (7), сторінки 30-31

Ми маємо те, чого не матимемо

Травень 1998

– Та не смикай! Ні, за ето можеш смикать, Тося. Я кажу: проводи не чіпай, бо потім не вгадаєш, де який од якого мікрофона.

В будці було доволі темно. Мала вона лише одну перевагу: була звукоізольованою од усього світу. Що б тут не коїлося – ніхто не почує, бо всі дроти йшли сюди, а не звідси. І ще: тут було надто тісно. Й коли сюди трапляло двоє, то хоч-не-хоч, а воно торкало і єднало.

– Ето саме інтересне місце, Тосю. От не віре! Я отвічаю, тут такого наслухаєсся, шо потом усе те, шо в газетах пишуть, ето дєцькі ігрушки. Особино, коли когось умних записуваєш. То, виходить, ти тут впереді всіх собитій. Ти послухай, Тосю, преждє чим говорить: тута недавно позбиралися умніки й балакали про свою літературу. Не про цих «Трипероносців», шо в школі, ні. А про таку, якой нема. Тобто не пичатають її – літературу після див’яносто первого року. Пойняла?

Тося одно пойняла, що поки Петя не виговориться, нічого не буде. А потім іще сигарета. Та дай, Боже, щоб одна. А бувало, що й дві – одна довша за іншу. Тому Тося одкрила яко-ширше очі, щоб не закрилися.

– Ти ж пойми, шо тут балакали ті, які ту літературу знають. От ніхто її не зна, лише оці, з конференції. Мені часто приходицьця саме таких записувать, і ти повіриш? Сам по- троху вже понімаю, шо тут й до чого, де шо і як. Я б вуже й сам міг кому хоч розказати про ті чудеса, шо тут вони наумнічали. Бо, як сказав їхній Льонька, цяя література приречена до вузького кола. Тобто для нас з тобою, Тосю. Не віре! Я кажу, шо й ми з тобою (шо, ні?) із найвужчого кола, Тосю. Хоч тая література вже не видаєцьця; но почалася вона в сімидесятих роках, коли її тоже не видавали. А далі, Тось, говорила одна женщина по писаному. Вона сказонула, шо література поділяєцьця на київсько-житомирську, галицько-станіславську і наталко-білоцерківську. Поетому цій літературі всі довіряють а-прі-о-рі.

– Як? – Тося ще дужче округлилася очима.

– Ну, ето як ми з тобою, безо всяких задніх мислів. Далі та женщина почала говорить про одну книжку, яку таки напичатали і їй ето не понаравилося. Бо вона була про секс. Та не смикай за нього! Бо вони, ці секси, бувають разні, особино український. Бо він без-сел-лер.

Тута з ней не всі согласилися, особино одна Солоха, бо вона виступала без бомажки. І хвалила секс і ту книжку. Бо вона її читала, ти не повєриш, Тосю, ще до того, як її написано було. Ну де ти таке ішо почуєш? Тіко в нас таке бува.

– Це ти загнув, – одігнула Тося.

– Я отвічаю! Як літературу не пичатають, а всі її знають, в усьому мірі, то як же? То її можна знать ще до того, як вона й написана, невже непонятно?

Тося кивнула, що так. Бо цей як почне спорить, то тоді буде три сига­рети. Повівся чоловік! Хоч би музи­ку яку писав, але відколи він засів тут, то вирішив, що він єдиний, хто чує «тайнознанія» ...

Друкувати