Друкувати
Субота, 22 вересня 2018 - 22:05

Джерело: Часопис «Критика», Рік XIV, Число 11–12 (157–158)

Мова як протагоніст у сучасній українській літературі

Грудень 2010

 

Maria G. Rewakowicz. «Language as Protagonist in Contemporary Ukrainian Literature». В основу статті покладено доповідь, виголошену 27 липня 2010 року на Восьмому світовому конґресі Міжнародної Ради центрально- та східноевропейських студій у Стокгольмі. Переклала з англійської Марія Дмитрієва.

Постколоніяльній державі, ясна річ, легше досягти необхідного відмежування від колишньої метрополії, маючи окрему мову. Унезалежнитися культурно можна і без мовної демаркації (тут найкращий приклад – США), проте нації, яка щойно здобула незалежність державну, власна національна мова істотно полегшує прагнення відрізнятися. І те, що українська мова є в Україні єдиною державною мовою, мусило би, на перший погляд, сприяти процесові вибудовування національної ідентичности у період після унезалежнення, адже це згуртовує сколонізований перед тим народ і підкреслює іншість колишнього колонізатора. Однак в Україні ситуація значно складніша. Велике поширення необопільної двомовности і/або різних видів суржику перешкоджають появі однорідности в поняттях етнічно-мовної тотожности. Зрозуміло, що таке становище позначається на українських письменниках. Коли йдеться про мовну ситуацію в цьому контексті, посутньо розглядаються два явища: 1) вибір мови та вплив такого вибору на формування національної літератури; 2)  ті варіянти ставлення до мови, що їх демонструють самі сучасні українські автори. Саме про це друге явище і йтиметься у цій статті.

Спочатку я мала намір розглядати «мову як персонаж» тільки стосовно головних речників так званої Житомирської школи, а саме В’ячеслава Медведя та Євгена Пашковського, просто тому, що ця фраза належить самому Медведеві. Колись він ужив її в інтерв’ю: говорячи у «Книжнику-Review» про свій роман «Кров по соломі» (2002), він зауважив, що «мова є одним із головних героїв» у цьому тексті. Проте критик Євген Баран доходить подібного висновку, аналізуючи «Перверзію» Юрія Андруховича: «І якщо вже говорити про героя роману “ПерверСія” (що перекладається з латини як “збочення”), то ним є мова, не просто як засіб комунікації, а як витвір мистецтва»1. Звісно, цілком слушним є й твердження, що в кожному літературному тексті мова є персонажем, бо є виражальним засобом, тобто належить до основних будівельних елементів літератури. Однак тут багато важить те, як цей матеріял використано і який саме з аспектів мови (комунікативний чи внутрішній) конкретний письменник виносить на перший план.

Андрухович у «Перверзії», всупереч тому, що каже про неї Баран, вочевидь віддає перевагу комунікативному аспектові мови, залучаючи розмаїття інтертекстів, мов та жанрів і наголошуючи діялог із читачем. Медвідь, натомість, не може розраховувати на широке читацьке коло й наголошує внутрішні цінності української мови, подаючи її як скарбницю колективної пам’яті народу та його досвіду в історії ...

Друкувати