Друкувати
Вівторок, 25 вересня 2018 - 23:46

Джерело: Часопис «Критика», Рік XVII, число 3–4 (185–186), сторінки 44-45

Меса одинака

Квітень 2013

 

Валентин Сильвестров, Дочекатися музики. Лекції-бесіди (за матеріалами зустрічей, організованих Сергієм Пілютиковим). Переклад українською Валерії Богуславської, Київ: Дух і Літера, 2011.

 

Євангелія за Пілютиковим

«… культура завжди засновувалася

саме на текстах персональних,

неспростовних, тобто на текстах,

до яких ти можеш звертатися

знову і знову…»

Перший наклад книжки «Дочекатися музики», яка вийшла в київському видавництві «Дух і Літера» російською мовою, розійшовся миттєво (тепер видавництво готує його перевидання), другий, у перекладі Валерії Богуславської українською, невдовзі, ймовірно, також чекає успіх.

Українського читача важко запідозрити у масовому пошануванні сучасної класичної музики. Валентин Сильвестров, звичайно, геній, проте водночас постать доволі окремішня і напевно не медійна. А Сергій Пілютиков, який задумав цикл публічних бесід із Сильвестровим, провів їх 2007 року в Національній спілці композиторів України й записав на плівку, не журналіст, а композитор, для якого звичніше працювати зі звуком, аніж зі словом.

Ця книжка – розлоге інтерв’ю обсягом майже чотири сотні сторінок. Для кожної з дванадцяти зустрічей (тринадцята, уточнювальна і пояснювальна, відбувалася вже постфактум, у видавництві «Дух і Літера») Валентин Сильвестров записував власні твори в певній послідовності, за власною суб’єктивною логікою, демонстрував запис, докладно коментував кожну композицію, окремо зупиняючись на суто фахових, технічних деталях, заглиблюючись в особливості виконання. А далі, як правило, Сильвестров дуже швидко «забував» про себе, і починалася розмова про все на світі – про вчителів і друзів, композиторів минулих століть, київське мистецьке середовище останніх десятиліть, і це вже – чистий мед, світ ідей, який проступає у розповідях про певні життєві ситуації та стосунки.

Тло цього тексту – те, яким він, зрештою, вийшов – цілком біблійне. Сильвестров говорить, а Пілютиков слухає і записує (і тут, до речі, не варто применшувати роль уважного, «правильного» слухача). Сучасні притчі, як і євангельські, – це короткі історії-оповідки з прихованою мораллю, що не пропонують готових шляхів та однозначних відповідей на всі запитання, проте дають змогу пройти і пережити духовний досвід іншого. А цей досвід, зрештою, ламає застиглі «фарисейські» уявлення суспільства про так званого сучасного композитора, доводить множинність шляхів, які можуть привести до музики ...

Друкувати