Друкувати
Неділя, 23 вересня 2018 - 11:29

Джерело: Часопис «Критика», Рік XVII, число 11-12 (193-194), сторінки 36-39

Лист із Бірмінгемської в’язниці

Березень 2014

«Листом із Бірмінгемської в’язниці» Мартин Лютер Кінґ відповів на «Заклик до єдности» вісьмох білих священиків Бірмінгема, яким вони у квітні 1963 року відгукнулися у місцевій газеті на демонстрації за рівні права. Звинувативши протестувальників серед іншого в тому, що ними керують «зайди» (Кінґ приїхав із Джорджіі), вони радили їм обстоювати свої права в суді. Лист Мартина Лютера Кінґа, написаний на берегах тієї-таки газети і клаптиках паперу й переданий через адвокатів, опубліковано лише в червні у часописі «Liberation». Попервах це збирався зробити «The New York Times Magazine», але потім відмовився.

Наступного року Мартин Лютер Кінґ отримав Нобелівську премію миру. «Лист із Бірмінгемської в’язниці» – засадничий текст руху за права людини 1960-х, він є одним із найрозповсюдженіших текстів у США, зокрема завдяки антологіям для коледжів. У контексті українських подій останніх кількох місяців лист заслуговує на нове прочитання.

Мої дорогі колеґи-пастирі,

Тут, в ув’язненні у Бірмінгемській міській в’язниці, я натрапив на вашу недавню заяву, де ви називали мою теперішню діяльність «немудрою та невчасною». Я рідко зупиняюсь, аби відповісти на критику моєї праці та моїх ідей. Якби мені довелося відповідати на всю критику, що потрапляє мені на стіл, мої секретарі за цілий день навряд чи мали би час на інші справи, окрім такого листування, а я не мав би часу на конструктивну роботу. Проте мені видається, ви справді люди доброї волі й ваша критика щира. Я хочу спробувати відповісти на ваші закиди терпляче та виважено.

Думаю, мені варто пояснити, чому я тут у Бірмінгемі, адже ви певні того, що «чужакам тут не місце». Я маю честь нести служіння на посту президента Конференції провідництва християн Півдня, організації, яка діє в усіх південних штатах, з головним офісом в Атланті, штат Джорджія. Маємо близько 85 афілійованих організацій по всьому Півдні, й одна з них – Християнський рух за права людини в Алабамі. Ми часто обмінюємося з нашими дочірніми організаціями штатними працівниками, освітніми та фінансовими ресурсами. Кілька місяців тому дочірня організація тут у Бірмінгемі попросила нас бути напоготові, щоби приєднатися до програми прямих ненасильницьких акцій, якщо видасться, що це необхідно. Ми швидко погодилися, і коли час настав, зробили, як і обіцяли. Отже, як і кілька членів моєї команди, я тут, бо мене сюди запросили. Я тут, бо тут пов’язана з нами організація.

Але в ґрунті речі, у Бірмінгемі я тому, що тут коїться несправедливість.

Наче пророки у восьмому столітті до Різдва Христового, які залишали свої села і несли «слово Боже» далеко поза межі рідних домівок, та апостол Павло, який залишив своє місто Тарсу і доніс проповідь Ісуса Христа до найвіддаленіших закутків греко-римського світу, так і я був змушений нести проповідь свободи поза межами свого рідного міста. Наче апостол Павло, я мушу постійно відгукуватися на прохання македонян про допомогу.

Крім того, я свідомий взаємозалежности всіх громад і штатів. Я не можу байдикувати в Атланті і не перейматися тим, що відбувається у Бірмінгемі. Несправедливість будь-де становить загрозу справедливості всюди. Ми потрапили у неминучі тенета взаємности, убралися в єдині шати долі. Все, що прямо впливає на когось, опосередковано впливає на всіх. Ми вже ніколи не зможемо жити з вузькою, провінційною ідеєю «чужоземного підбурювача». Кожен, хто живе у Сполучених Штатах, ніколи не має вважатися чужинцем будь-де всередині їхніх кордонів.

Ви шкодуєте про демонстрації, що сталися у Бірмінгемі. Але вашим скаргам, на жаль, бракує такої самої збентежености обставинами, які ці демонстрації спричинили. Я впевнений, що жоден із вас не погодився б із поверхневим штибом соціяльного аналізу, що має до діла тільки з наслідками й не схоплює причин, що до них призвели. Прикро, що в Бірмінгемі відбуваються демонстрації, проте ще прикріше, що білі владні структури міста не залишили чорній громаді жодних альтернатив.

У будь-якій ненасильницькій кампанії є чотири головні кроки: збір фактів, аби визначити, чи несправедливість існує; переговори; самоочищення; і пряма дія. Всі ці кроки ми пройшли у Бірмінгемі. Не можна заперечувати факт, що расова несправедливість поглинає громаду. Бірмінгем є містом, яке зазнало, либонь, найретельнішої сегрегації у Сполучених Штатах. Його горезвісна жорстока історія добре відома. У судах негри зазнають кричуще несправедливого ставлення до себе. У Бірмінгемі сталося більше нерозкритих вибухів у негритянських домівках і церквах, аніж у будь-якому іншому американському місті. Такі суворі, брутальні факти цієї справи. Саме тому негритянські провідники намагалися вести переговори з батьками міста. Але ті вперто ухилялися від участи у щирих переговорах.

Пізніше, минулого вересня, трапилася нагода переговорів із керівниками міського бізнесу. Під час цих переговорів гендлярі дали певні обіцянки, скажімо, зняти з вивісок крамниць принизливі згадки про расову сегрегацію. З огляду на ці обіцянки преподобний Фред Шатлворт та лідери Християнського руху за права людини в Алабамі погодилися на повний мораторій на демонстрації. Минали тижні й місяці, і ми зрозуміли, що є жертвами недотриманої обіцянки. Кілька вивісок, що були зняли, незабаром повернули на місце; решта залишалася, де й були.

Як і безліч разів у минулому, наші надії гинули, і тінь глибокої зневіри закружляла над нами. У нас не було іншого вибору, окрім як готуватися до прямої дії, коли ми власними тілами представимо свою справу на очі місцевої громади і цілого народу. Свідомі можливих труднощів, ми завзялися здійснити самоочищення. Було започатковано низку семінарів із ненасильства, і ми постійно питали себе: «Чи здатен ти приймати удари без помсти? Чи здатен ти витримати муки у в’язниці?». Ми вирішили скласти розклад наших прямих дій на час Великодня, розуміючи, що, за винятком Різдва, це найголовніший період закупів у році. Знаючи, що потужна програма виводу економічних ресурсів буде результатом прямої дії, ми відчували, що це буде найкращий час для застосування тиску на продавців задля необхідних змін.

Потім нам спало на думку, що у березні надходять вибори мера Бірмінгема, і ми поспішно вирішили відкласти акції на післявиборчий час. Коли ми дізналися, що комісар Юджин «Бик» Конор назбирав достатньо голосів, аби вийти у другий тур, ми знову вирішили відкласти акції на час, після другого туру, щоб демонстрації не можна було використати як димову завісу. Як і багато хто, ми чекали на поразку пана Конора, і до самого кінця витримали відтермінування за відтермінуванням. Підтримуючи потреби цієї громади, ми відчували, що нашу програму прямих дій не можна відкладати надалі.

Авжеж, ви запитаєте: «Навіщо пряма дія? Навіщо займати приміщення, робити марші тощо? Хіба переговори не кращий шлях?». Ви маєте цілковиту рацію у закликах до переговорів. Справді, це й становило мету нашої прямої дії. Ненасильницькі прямі дії прагнуть створити таку кризу і призвести до такого тертя, щоб громада, яка постійно відмовлялася вести переговори, була змушена якось розв’язувати проблему. Наші дії покликані так загострити проблему, щоб нею не можна було нехтувати далі. Мої слова про створення тертя як складника діяльности активіста ненасильницького опору можуть когось шокувати. Але мушу зізнатися, що мене не лякає слово «тертя». Я щиро заперечую тертя насильницьке, але тут ідеться про тертя конструктивне, ненасильницьке, що конечне для поступу. Як Сократ відчував, що треба створити розумове тертя, щоб люди позбулися залежности від мітів і напівістин і піднеслися у простору царину творчого аналізу та об’єктивної оцінки, так і ми повинні вбачати потребу існування ненасильницьких дошкульників для створення такого тертя у суспільстві, що допомагає людям піднестися з темного провалля упереджень і расизму до величних висот розуміння і братерства.

Метою нашої програми прямих дій було створити ситуацію, коли глибина кризи неодмінно відчинить двері для переговорів. Тому я приєднуюся до ваших закликів до переговорів. Надто довго бідкався наш улюблений Південь у трагічній спробі жити у режимі монологу, а не діялогу.

Один із чільних ваших закидів – акція, яку я та моя команда проводили у Бірмінгемі, була не на часі. Дехто запитував: «Чому ви не дали новій міській адміністрації час на дії?». Одинока відповідь, яку можу дати на цей закид, – нову адміністрацію Бірмінгема слід було спонукати до дій так само, як і попередню, аби вона почала діяти. Ми прикро помиляємося, якщо маємо враження, ніби Алберт Боутвел як мер започаткує в Бірмінгемі нову еру. Хоча пан Боутвел значно поступливіша людина, ніж Конор, обидва вони є сегрегаціоністами, і їхні наміри – зберегти статус кво. Я сподіваюся, панові Боутвелу стане здорового глузду зрозуміти безсенсовність масованого опору десегрегації. Але він не зрозуміє цього без тиску від правозахисників. Друзі мої, мушу сказати вам, що ми не дістали жодних здобутків у царині громадянських прав без рішучого законного і ненасильницького тиску. На жаль, залишається історичним фактом те, що упривілейовані групи рідко зрікаються своїх привілеїв добровільно. Окремі люди можуть морально прозріти і добровільно відмовитися від своїх несправедливих переваг; але, як нагадує нам Рейнгольд Нібур, групи зазвичай аморальніші за осіб.

Наш прикрий досвід навчив нас, що гнобитель ніколи не віддасть свободу сам, гноблені мають її виборювати. Щиро кажучи, я ще не брав участи у кампаніях прямих дій, які були «вчасними» з погляду тих, хто не потерпав безвинно від хвороби на назву сеґреґація. Вже багато років я чую слово «Зачекайте!». Воно лунає у вухах кожного негра з докучливою частотою. Це «Зачекайте!» мало не завжди означає «Ніколи». І ми мусили таки усвідомити, разом з одним із наших видатних правників, що «надто довгоочікувана справедливість є запереченням справедливости».

 

Понад 340 років ми чекали на свої конституційні і дані Богом права. Народи Африки та Азії стрімко наближаються до політичної незалежности, а ми тим часом ледве плентаємося до філіжанки кави за шинквасом. Либонь, легко тим, хто ніколи не відчував на собі отруєних стріл сеґреґації, казати «Зачекайте!». Але коли ви бачите, як знавіснілі натовпи лінчують, коли заманеться, ваших батьків і батожать братів і сестер; коли ви бачите, як сповнені ненависти поліціянти клянуть, лупцюють, ба навіть убивають ваших чорношкірих родичів; коли ви бачите, як величезна більшість із 20 мільйонів ваших братів-негрів задихається у щільній клітці злиднів посеред суспільства, що швидко збагачується; коли вам раптом заціпить і ви почнете затинатися у спробах пояснити своїй шестирічній донечці, чому їй не можна піти у громадський парк на атракціон, який щойно рекламували на телебаченні, і побачите, як її очі підбігають слізьми, коли їй пояснюють, що місця розваг закрито для темношкірих дітей, і побачите, як на її маленькому розумовому небі з’являються зловісні хмари меншовартости, що спотворюють її особистість підсвідомим почуттям образи на всіх білих; коли ви мусите вигадувати відповідь на запитання свого п’ятирічного сина: «Татку, чому білі так погано ставляться до чорних?»; коли ви вирушаєте у далеку подорож і щоночі мусите незручно моститися у своїй машині, бо в жоден мотель вас не пускають; коли вас щодня принижують повсюдними вивісками «для білих» і «для чорних»; коли вашим першим ім’ям стає «nigger», другим (незалежно від вашого віку) «boy», а третім «Джон», а ваша мати і дружина довіку не почують шанобливого звернення «пані», коли вам муляє вдень і дошкуляє уночі те, що ви негр, увесь час живете на тирлах, ніколи не певні, на що чекати наступної хвилини, і душу зсередини ятрять гризоти, а ззовні образи; коли ви постійно змагаєтеся з нерозрадним відчуттям «нікчемности» – ось тоді ви зрозумієте, чому нам важко чекати. Зайшов час, коли чаша терпіння переповнилася, і люди далі не хочуть поринати у безодню розпачу. Я сподіваюся, панове, що ви зрозумієте наше законне і невідворотне нетерпіння.

Ви висловлюєте велике занепокоєння нашою готовністю порушувати закони. Це, звичайно, зрозуміле занепокоєння. Адже ми так ревно заохочуємо людей коритися присудові Верховного Суду 1954 року, який заборонив сеґреґацію у державних школах, і спочатку може видатися парадоксальним, що ми умисно порушуємо закони. Хтось цілком слушно запитає: «Як ви можете обстоювати порушення одних законів і підкорення іншим?». Відповідь полягає у тім, що є два види законів: справедливі і несправедливі. Я перший захищатиму підкорення справедливим законам. Коритися справедливим законам є не лише юридичним, а й моральним обов’язком. І так само моральним обов’язком є, навпаки, не коритися несправедливим законам. Я погоджуюся зі святим Августином, який казав, що «несправедливий закон взагалі не є законом».

Отже, чим розрізняються обидва закони? Як можна визначити, чи є закон справедливим або несправедливим? Справедливий закон є створеним людьми кодексом, який відповідає законам моралі або Божому закону. Несправедливий закон встановлює правила, що суперечать моральному законові. За словами Томи Аквінського, несправедливий закон є людським законом, який походить не з Божественного чи природного права. Кожен закон, що підносить людську особистість, є справедливим. Кожен закон, що принижує людську особистість, є несправедливим. Усі закони про сегрегацію є несправедливими, бо сегрегація нівечить душу і шкодить особистості. Вона живить у суб’єктів сегрегації облудне почуття зверхности, а у її об’єктів – облудне почуття меншовартости. Сегрегація, якщо вжити термінологію єврейського філософа Мартина Бубера, зводить стосунки «Я-Ти» до рівня стосунків «Я-Воно» і накидає відчуження людини від стану речей. Тому сегрегація хибна не лише політично, економічно чи соціяльно, вона морально помилкова і гріховна. Пауль Тилліх казав, що гріх є відокремленням. Чи не є сегрегація екзистенційним виразом трагічного відокремлення людини, її моторошного відчуження, її жахливої гріховности? Саме тому я можу напучувати людей коритися присудові Верховного Суду 1954 року, бо він справедливий морально. І я маю право напучувати їх опиратися законам про сегрегацію, бо вони морально хибні.

Тепер розгляньмо конкретніший приклад справедливого і несправедливого законів. Несправедливий закон є кодексом, якому кількісна або владна більшість примушує коритися меншість, але не додержується його сама. Цю відмінність закріплено правом. Так само справедливий закон є кодексом, якому більшість примушує коритися меншість і радо кориться сама. Це уподібнення також закріплено правом. 

Дозвольте навести ще одне пояснення. Закон несправедливий, якщо його накинуто меншості, яка внаслідок заперечення її виборчим правам не брала жодної участи у розробці чи ухваленні закону. Хто може твердити, що законодавчий орган Алабами, який ухвалив закони штату про сегрегацію, було обрано демократично? Скрізь в Алабамі вдаються до всіляких крутійств, щоб завадити чорношкірим виборцям зареєструватися, а в деяких графствах, хоч негри становлять там більшість людности, не зареєстровано жодного чорношкірого виборця. Чи можна вважати демократичним будь-який закон, ухвалений за таких умов?

Іноді закон буває справедливий за змістом і несправедливий за практикою застосування. Скажімо, мене заарештували за обвинуваченням у демонстрації без попереднього дозволу. В ухваленні акту, що вимагає дозволу на демонстрацію, нема нічого хибного. Але такий акт стає несправедливим, коли його застосовують для збереження сегрегації та заперечення наданого громадянам Першою поправкою права мирно збиратися і висловлювати протест.

Я сподіваюся, ви здатні помітити розрізнення, яке я намагаюся окреслити. Я в жодному розумінні не захищаю ухилення чи відкидання закону, як це роблять запеклі сегрегаціоністи. Це призвело б до анархії. Той, хто порушує несправедливий закон, має діяти відверто, з милістю і готовністю нести за це покарання. Я запевняю, що особа, яка порушує закон, який її сумління визнає несправедливим, та охоче приймає покарання ув’язненням, щоби піднести сумління громади над цією несправедливістю, насправді виражає найвищу повагу до закону.

Зрозуміло, нема нічого нового у такому різновиді громадянської непокори. Про нього свідчать високі приклади відмови Шадра, Мешаха та Авдія коритися законам Навуходоносора через те, що йшлося про вищий моральний закон. Приклади його чудового використання дають нам християни перших віків, які радше приймали смерть від голодних левів і мученицький біль шматування, ніж корилися деяким несправедливим законам Римської імперії. Академічна свобода стала сьогодні реальністю почасти завдяки тому, що Сократ вдавався до громадянської непокори. В історії нашого народу Бостонське чаювання становило масовий акт громадянської непокори.

Ми не повинні забувати, що все скоєне Адольфом Гітлером у Німеччині було «законним», а все вчинене борцями за свободу в Угорщині було «незаконним». «Незаконно» було надавати допомогу та притулок євреям у гітлерівській Німеччині. Якби – я певен цього – я жив у тогочасній Німеччині, я надавав би допомогу і притулок своїм єврейським братам. Якби я жив сьогодні у комуністичній країні, де топчуть деякі засадничі для християнської віри принципи, я відверто обстоював би непокору антирелігійним законам цієї країни.

Мушу зізнатися вам, мої християнські та юдейські брати, у двох речах. По-перше, мушу зізнатися, що протягом кількох останніх років я був істотно розчарований поміркованими білими. Я майже дійшов прикрого висновку, що величезним каменем спотикання на шляху чорношкірих до свободи є не член Ради білих громадян або член Ку Клукс Клану, а поміркований білий, для якого «порядок» важить більше, ніж справедливість; який воліє поганого миру, в якому немає напруги, аніж доброго миру, в якому є справедливість; який постійно каже: «Я погоджуюся з вами у ваших цілях, але не погоджуюся з вашими методами прямої дії»; який патерналістично вважає, що він може встановлювати розклад здобуття свободи для іншої людини; який живе згідно з мітичною концепцією часу і який постійно радить чорношкірим почекати «кращого моменту».

Дріб’язкове розуміння від людей доброї волі знеохочує більше, ніж повне нерозуміння від людей лихих. Байдужа згода дратує більше, ніж різке відкидання.

Я був сподівався, що помірковані білі зрозуміють, що закон і порядок існують для встановлення справедливости й коли вони не спроможні впоратися з цим призначенням, вони стають небезпечно укріпленими дамбами, які блокують рух соціяльного поступу. Я був сподівався, що помірковані білі зрозуміють, що теперішнє напруження на Півдні є необхідною фазою переходу від огидного поганого миру, в якому чорношкірі пасивно приймали несправедливе становище, до сутнісного та доброго миру, в якому усі люди поважатимуть гідність та цінність людської особистости. Власне, ми, ті, хто залучений до ненасильницької прямої дії, не є творцями напруження. Ми просто витягнули на поверхню приховане напруження, яке вже існувало. Ми витягнули його на світ, де його видно та де з ним можна працювати. Мов чиряк, невиліковний, допоки схований, але має бути від

критий попри всю свою гидоту природним лікам повітря і світла, несправедливість має викриватися попри всі тертя, спричинені цим викриттям світлу людського сумління і повітрю громадської думки, допоки надасться до лікування.

У своїх промовах ви запевняєте, що наші дії, бодай мирні, треба засудити, бо вони призводять до насильства. Але чи логічне таке твердження? Хіба це не нагадує засудження пограбованого, бо він, бач, мав гроші, які й призвели до скоєння злочину? Хіба це не нагадує засудження Сократа, якого саме за відданість істині та філософські розмисли стратило спантеличене поспільство, примусивши випити цикуту? Хіба це не нагадує засудження Ісуса, бо його унікальний Божественний розум і безупинна відданість Божій волі призвели до гріха розіп’яття? Ми мусимо таки визнати, як це постійно підтверджують федеральні суди, що хибно переконувати людей припинити свою боротьбу за здобуття своїх основних конституційних прав, бо це може призвести до насильства. Суспільство має захищати пограбованого і карати грабіжників.

Я також був сподівався, що помірковані білі відмовляться від міту про вчасність у боротьбі за свободу. Я саме отримав листа від білого брата з Техасу. Він пише: «Всі християни знають, що кольорові рано чи пізно отримають рівні права, проте, можливо, ви зайшли задалеко у релігійному поспіху. Християнству потрібно було майже два тисячоліття, аби досягнути того, що нині маємо. Вчення Христа потребує часу, щоб утвердитися на землі». Таке ставлення походить від трагічного нерозуміння часу, від дивовижно ірраціонального припущення, нібито самий плин часу містить щось таке, що безсумнівно вилікує всі хвороби. Власне, час сам по собі є нейтральним; його можна використати або деструктивно, або конструктивно. Я чимраз більше відчуваю, що лихі люди використовуватимуть час куди ефективніше, ніж люди доброї волі. Нам уже за життя цього покоління доведеться гірко пожаліти не тільки за сповнені ненависти слова та дії поганих людей, а й за страшну мовчанку добрих людей. Людський поступ ніколи не пересувається на колесах невідворотности; він надходить із безупинними зусиллями людей, що прагнуть бути Божими співробітниками, і без цієї тяжкої праці час сам собою стає співучасником сил соціяльної стаґнації. Ми мусимо використовувати час творчо, зі знаннями, що чинити правильно – завжди вчасно. А нині час зробити реальністю обіцянку демократії та перетворити нашу затяжну національну елегію на творчий псалом братерства. Настав час витягнути нашу національну політику з болота расової несправедливости на твердий ґрунт людської гідности.

 

Ви кажете, що наша діяльність у Бірмінгемі є екстремізмом. Попервах мене неабияк засмутило, що колеґи-священики вважають мої ненасильницькі зусилля екстремістськими. Я почав думати про той факт, що стою між двох опозиційних сил у чорній громаді. Одна походить із байдужости, притаманної почасти тим чорношкірим, яких безліч років пригнічення настільки позбавили власної гідности і почуття самости, що вони призвичаїлися до сегрегації; а почасти тим небагатьом чорношкірим у середньому класі, яких ступінь академічної та економічної безпеки і те, що вони якоюсь мірою виграли від сегрегації, зробили нечутливими до проблем мас. Інша сила, сповнена гіркоти і ненависти, підійшла небезпечно близько до схвалення насильства. Про це говорять у різноманітних націоналістичних групах чорношкірих, що виникають у країні тут і там, найвідомішою з  них є мусульманський рух Елайджі Мухамеда. Підживлюваний фрустрацією чорношкірих щодо невпинної расової дискримінації, цей рух складається з людей, які втратили віру в Америку, які рішуче відкидають християнство та дійшли висновку, що біла людина – невиправний «диявол». Я намагався стати між двох цих сил, кажучи, що нам не слід улягати ані «якось воно буде» байдужих, ані ненависти та відчаю чорношкірих націоналістів. Є кращий шлях любові та ненасильницького протесту. Я вдячний Богові, що через вплив негритянської церкви шлях ненасильництва став невилучною часткою нашої боротьби.

Якби не виникло цієї філософії, на цей час, я певен, на багатьох вулицях на Півдні текла би кров. Ба більше, я певен, що коли наші білі брати відкинуть тих із нас, хто вдається до ненасильницьких прямих дій, як «пащекувату наволоч» і «приблудних аґі-таторів» та відмовляться підтримати наші ненасильницькі зусилля, мільйони чорношкірих шукатимуть утіхи та безпеки в ідеології чорного націоналізму – поворот, який неминуче призведе до страхітливого расистського кошмару.

Гноблені не можуть залишатися гнобленими вічно. Прагнення свободи, зрештою, озветься, і саме це сталося з американським негром. Щось усередині нагадувало йому про природне право свободи, а щось назовні нагадувало, що її можна досягти. Свідомо чи несвідомо, але він пройнявся духом часу і разом із чорними африканськими братами, брунатними і жовтими братами з Азії, Південної Америки і Карибських островів американський чорношкірий поспішає на обіцяну землю расової справедливости. Якщо визнати цей поштовх снаги, що охопив негритянську громаду, треба зрозуміти і те, чому сталися публічні демонстрації. Негр мав чимало прихованих образ і поневірянь, тому він мусив скинути їх. Так дозвольте йому марші, дозвольте йому прощі до міської управи, дозвольте йому мандрівки свободи – і спробуйте зрозуміти, чому він мусить це робити. Якщо його пригнічені пристрасті не вивільнити ненасильницьким шляхом, вони виллються в насильство; це не погроза, а історичний факт. Тому я не кажу своїм братам: «Облиште свої тривоги!». Я радше намагаюся сказати, що цю природну і здорову тривогу можна спрямувати у творчий вихід прямої ненасильницької дії. І саме такий підхід оголошують екстремістським.

Хоча спочатку мене розчарувало сприйняття мене як екстреміста, я обмірковував справу далі і, зрештою, навіть дістав певну втіху від цього тавра. Хіба Ісус не був екстремістом любові: «Любіть ворогів ваших, благословіть тих, які вас проклинають, чиніть добро тим, які ненавидять вас, і моліться за тих, хто вас зневажають і переслідують». Хіба Амос не був екстремістом справедливости: «Нехай тече, неначе вода, справедливість, – і    правда, як ріка потужна». Хіба Павло не був екстремістом християнської проповіді: «Я ношу на моїм тілі рани Ісуса». Хіба не був екстремістом Мартин Лютер: «На тому стою, і не можу інакше, і допоможе мені Бог». І Джон Беньян: «Я краще залишуся у в’язниці до скону, ніж перетворю своє сумління на крамницю». Та Абрагам Лінколн: «Наша держава не виживе напіввільною і напіврабською». І Томас Джеферсон: «Ми вважаємо за самоочевидне, що всіх людей створено рівними...». Тому питання полягає не в тому, чи будемо ми екстремістами, а в тому, якими саме екстремістами. Чи будемо екстремістами любові або екстремістами ненависти? Чи будемо екстремістами збереження несправедливости або екстремістами поширення справедливости? Під час драми на Голготі було розіп’ято трьох людей. Ми не повинні забувати, що всіх трьох розіп’яли за той самий злочин – злочин екстремізму. Двійко було екстремістами аморальности, і тому вони впали нижче свого оточення. Третій, Ісус Христос, був екстремістом любові, істини й добра, і тому піднісся над своїм оточенням. Мабуть, Південь, наша країна і цілий світ дуже потребують творчих екстремістів.

Я сподівався, що помірковані білі зрозуміють цю потребу. Я був надто оптимістичним; можливо, я очікував забагато. Припускаю, мені слід було усвідомити, що небагато з представників гнобительської раси може зрозуміти глибокий стогін і пристрасне бажання гнобленої раси, а ще менше спроможні побачити, що несправедливість слід винищувати потужними, невпинними та рішучими діями. Я, втім, вдячний, що деякі з наших білих братів на Півдні збагнули значення соціяльної революції та присвятили їй себе. Їх усе ще небагато кількісно, проте вони великі якістю. Деякі, як от Ралф Маꥳл, Ліліан Сміт, Гері Ґолден, Джеймс МакБрайд Дебс, Ен Брейден та Сара Петон Бойл, написали про нашу боротьбу переконливо й пророчо. Інші йшли поруч із нами безіменними вулицями Півдня. Вони конали в огидних брудних в’язницях, страждали від побоїв та свавілля поліції, яка вбачала в них «брудних негролюбів». На відміну від багатьох поміркованих братів та сестер, вони визнали невідкладність моменту та відчули потребу потужної протиотрути до зарази сеґреґації – діями.

Дозвольте мені сказати про інші мої великі розчарування. Мене глибоко розчарувала біла церква та її очільники. Звичайно, є кілька видатних винятків. Я свідомий факту, що кожен із вас зайняв певну значну позицію з цього питання. Я вітаю вас, преподобний Стелінґз, за вашу християнську поставу минулої неділі, за прихисток чорношкірих на вашій службі. Я вітаю католицьких лідерів цього штату та інтеґрацію Коледжу Спринґ Гіл кілька років тому.

Але попри ці видатні винятки, мушу бути чесним і повернутися до того, що розчарований церквою. Я не кажу це як один із тих критиків-неґативістів, які завжди знайдуть щось погане у церкві. Я кажу це як служитель Євангелії, який любить церкву, який живиться її плодами, якого підтримують її духовні настанови і який залишається їй вірним, поки живе на цій землі.

Коли кілька років тому я раптом опинився на чолі автобусного протесту у Монтґомері, штат Алабама, я відчував, що нас підтримає біла церква. Я відчував, що білі її служителі, священики та равини Півдня, будуть посеред наших найсильніших союзників. Натомість дехто був рішучим опонентом, відмовляючись розуміти рух за свободу та роблячи наклеп на його лідерів; надто багато хто з решти були радше обережними, ніж сміливими, та зберігали мовчання за звуконепроникним спокоєм вітражних вікон.

Попри мої розбиті мрії, я приїхав до Бірмінгема з надією, що білі релігійні лідери цієї громади зрозуміють справедливість наших вимог і, з глибоким моральним занепокоєнням, відіграють роль каналу, яким наші справедливі нарікання дійдуть до владних структур. Я сподівався, що кожен із вас зрозуміє. Проте, знову ж таки, я був розчарований.

Я чув, що багато релігійних лідерів Півдня застерігали своїх парафіян дотримуватися рішення про десеґреґацію, тому що це закон, але мені хотілося би почути від білих священиків таке: «Дотримуйтеся цього припису, бо інтеґрація є морально правильною, а негри – ваші брати». У самому серці страшної несправедливости, від якої потерпають негри, я бачив, що білий клір зайняв позицію «моя хата з краю» та прорікав щиросердні дурниці та лицемірні банальності. У самому серці величної боротьби за визволення нашої нації від расової та економічної несправедливости я чув, як багато священиків кажуть: «Це все соціяльні питання, духовність тут ні до чого». І я також бачив багато церков, що присвятили себе якійсь позаземній релігії, що робить дивне, небіблійне розділення між тілом і душею, сакральним і мирським.

Я вздовж і поперек об’їздив Алабаму, Місисипі та всі інші південні штати. Задушливими літніми днями та прохолодними осінніми ранками дивився я на прекрасні церкви Півдня, на їхні височезні шпилі, що стриміли у небо. Мене вражали обриси величних будівель закладів релігійної освіти. Знову і знову я питав себе: «Що ж за люди тут правлять? Хто є їхнім Богом? Де були їхні голоси, коли з губ губернатора Бернета злітали слова відмови від федеральних законів? Де вони були, коли губернатор Велес голосно закликав до непокори та ненависти? Де були їхні голоси підтримки, коли виснажені й утомлені чорношкірі чоловіки й жінки наважилися піднятися з темного підземелля байдужости на осяйні пагорби творчого протесту?

Так, ці запитання все ще в мене на думці. У глибокому розчаруванні я оплакував слабкодухість церкви. Проте будьте певні, що мої сльози – сльози любові. Нема глибокого розчарування там, де нема великої любові. Так, я люблю церкву. Чи могло бути інакше? Моє становище досить унікальне – син, онук та правнук священиків. Так, я бачу церкву як тіло Христа. Але ж стривайте! Як же ми заплямували та пошматували це тіло нашою соціяльною нечистоплотністю та нашим страхом бути нонконформістами.

Був час, коли церква була дуже потужною – тоді, коли ранні християни раділи можливості страждати за те, у що вірили. У ті часи церква була не просто термометром, що вимірював ідеї та принципи суспільної думки; це був термостат, який трансформував суспільні звичаї. Коли ранні християни приходили до міста, можновладці непокоїлися та негайно намагалися звинуватити християн у тому, що вони «порушники спокою» та «приблудні аґітатори». Проте християни у відповідь на ці звинувачення наголошували, що «життя наше на небесах», закликаючи шанувати Бога понад людину. Малі числом, вони були великі духом. Вони були надто п’яні Богом, аби їх можна було так просто налякати. Своїми зусиллями та власним прикладом вони поклали край таким порокам тих давніх часів, як убивства дітей та ґладіяторські бої.

Тепер усе змінилося. Надто часто сучасна церква є слабкою, голосом непереконливим та нечутним. Надто часто вона є архизахисником статус кво. Зовсім не зважаючи на присутність церкви, владні структури се-редньостатистичної громади можуть бути спокійні: церква мовчки, а іноді й уголос, схвалює чинний порядок речей.

Але суд Господній чиниться понад церквою, як ніколи раніше. Якщо теперішня церква не повернеться до жертовного духу ранньої церкви, вона втратить свою автентичність, позбудеться прихильности мільйонів і буде списана в архів як нерелевантний клуб за інтересами, абсолютно безсенсов-ний у двадцятому столітті. Кожного дня я зустрічаю молодих людей, чиє розчарування церквою переросло у рішучу відразу.

Можливо, я знову ж таки був надто оптимістичним. Чи є організована релігія надто нерозривно прив’язана до статусу-кво, аби врятувати наш народ і світ? Може, мені варто звернути свою віру у внутрішню духовну церкву, церкву у церкві, справжню спільноту, надію світу. Але знову ж таки, я вдячний Богові, що деякі шляхетні душі з рядів організованої релігії розірвали пута, подолали параліч конформізму та приєдналися до нас як активні партнери у боротьбі за свободу. Вони полишили свої затишні спільноти та й ішли з нами вулицями Елбені у штаті Джорджія. Вони гасали трасами Півдня у виснажливих поїздках свободи. Так, вони пішли за грати з нами. Декого виключено з їхніх церков, вони втратили підтримку своїх єпископів і колег-священиків. Проте вони чинили з вірою, що краще терпіти поразку з праведниками, ніж тріюмфувати зі  злом. Їхнє свідчення було сіллю духовною, що вберегла істинне значення Євангелія у ці важкі часи. Вони проклали стежку надії над прірвою розчарування.

Я сподіваюся, церква загалом упорається із викликом цієї вирішальної години. Проте навіть якщо церква не прийде на допомогу справедливості, я не впадаю у відчай щодо майбутнього.

Я не відчуваю страху за підсумки нашої боротьби у Бірмінгемі, навіть якщо нині її мотиви тлумачаться хибно. Ми досягнемо мети свободи у Бірмінгемі і скрізь у краї, бо метою Америки є свобода. Хоча нас можуть кривдити й упосліджувати, наша доля пов’язана з долею Америки. Ми були тут до висадки батьків-пілігри-мів у Плімуті. Ми були тут до того, як перо Джеферсона викарбувало на сторінках історії величні слова Декларації незалежности. Понад двісті років наші предки працювали у цій країні задарма; вони збирали бавовну; вони споруджували маєтки для своїх панів, а самі потерпали від кричущої несправедливости і ганебних образ – і попри все завдяки своїй безмежній витривалості вони надалі процвітали і рушили вперед. Якщо нас не зупинили невимовні жорстокості рабства, то опір, із яким ми стикаємося сьогодні, марний поготів. Ми виборемо собі свободу, бо у відлунні наших вимог втілюється священна спадщина нашої країни і вічна воля Божа.

Перш аніж закінчити, я мушу вказати на один момент у вашій заяві, який глибоко мене збентежив. Ви тепло вітали поліцію Бірмінгема за наведення «порядку» та «запобігання насильству». Я сумніваюся, що ви аж так тепло привітали би сили поліції, якби бачили собак, зуби яких стискали плоть неозброєних мирних негрів. Я сумніваюся, що ви аж так тепло привітали би поліцейських, якби бачили огидне та нелюдське поводження з чорношкірими у міській в’язниці; якби були там та бачили, як вони б’ють старих чоловіків і молодих хлопців; якби ви були там і бачили, як вони двічі відмовлялися давати нам їжу, тому що ми хотіли молитися разом. Я не можу приєднатися до вашого захоплення поліцією Бірмінгема.

Справді, поліція виявила певний ступінь дисциплінованости стосовно демонстрантів. У цьому сенсі вони поводилися радше «ненасильницьки» на публіці. Проте з якою метою? Аби захистити злочинну систему сегрегації. Останні кілька років я постійно навчаю того, що ненасильство вимагає, аби наші засоби були так само чистими, як і цілі, яких ми прагнемо. Я намагався пояснити, що хибно застосовувати аморальні засоби задля досягнення моральних цілей. Але зараз я мушу ствердити, що не менш, коли не більш хибно застосовувати моральні засоби для досягнення аморальних цілей. Можливо, пан Конор та його поліціянти були достатньо миролюбні на людях, як і шеф поліції Причет в Елбені у Джорджії, проте вони використали моральні засоби ненасильництва задля досягнення аморальних цілей расової дискримінації. «Остання спокуса – найбільша зрада: робити добрі справи з поганими намірами», – писав Томас Стернз Еліот.

Я бажаю, щоби ви вшанували учасників окупаційних страйків і демонстрацій у Бірмінгемі за їхню високу сміливість, готовність страждати і дивовижну дисципліну попри безупинні провокації. Настане день, і Південь визнає своїх справжніх героїв. То будуть Джеймси Мередити, чия благородна відданість власній меті та стражденна самотність, подібна до самотности перших поселенців, дадуть їм змогу протистояти презирливим і ворожим зграям. То будуть літні, забиті й зневірені чорні жінки, символом яких стала 72-річна бабуся з Монтгомері, штат Алабама, яка підвелася з почуттям гідности і разом зі своїми братами вирішила не їздити сегрегованими автобусами, і яка з невимовною глибиною відповіла одному з тих, кого цікавило, чи не втомилася вона: «Мої ноги втомилися, але моя душа відпочиває». То будуть старшокласники і студенти коледжів, молоді проповідники і натхненники своїх батьків, які сміливо і мирно обсідали шинкваси й охоче йшли до в’язниць заради сумління. Колись Південь дізнається, що ці знедолені діти Божі, сідаючи за шинкваси, насправді боролися за найкраще в Американській мрії і за найсвятіші цінності у нашій юдеохристиянській спадщині, а отже, повертали нашу країну до великих джерел демократії, відкритих Батьками-засновниками у положеннях Конституції та Декларації незалежности.

Я ще ніколи не писав таких довгих листів. Боюсь, він забрав забагато вашого дорогоцінного часу. Запевняю вас, він був би значно коротший, якби я писав його за зручним столом, але що можна зробити, сидячи у тісній в’язничній камері, як не писати довгі листи, поринати у довгі думки, посилати у небо довгі молитви?

Якщо я висловив у цьому листі щось, що перебільшує істину і свідчить про безпідставну нетерплячку, прошу мені дарувати. Якщо я висловив щось, що принижує істину і вказує на наявність у мене терпіння, яке дозволяє мені погодитися на що-небудь менше, ніж братерство, я благаю Господа пробачити мені.

Сподіваюся, що цей лист ви прочитаєте у міцній вірі. Сподіваюся також, що обставини незабаром дозволять мені зустрітися з кожним із вас, і не як прибічникові расової інтеграції чи провідникові руху за громадянські права, а як братові-священику і братові-християнину. Сподіваймося всі разом, що чорні хмари расової упереджености відлетять назавжди і глибока імла непорозуміння зникне з наших просякнутих острахом громад, і в не надто далекому майбутті осяйні зорі любові та братерства зійдуть на нашу велику країну в усій її блискучій красі.

Друкувати