Друкувати
П'ятниця, 21 вересня 2018 - 07:25

Джерело: «Критичні рішення», www.krytyka.com

Лузер іде на Евромайдан

Грудень 2013

(Please scroll down for the English version.)

Мені вже випадало писати у «Транзитній культурі», що молоде покоління, яке прийшло в 2000-х роках, створило свій символічний психотип, і ним став лузер. Лузер, який хоче бути лузером. Такі лузери – зовсім не невдахи, як того можна очікувати. Це свідомо обрана позиція автсайдера і нонконформіста, спосіб відвоювати внутрішню свободу і від офіційного соціюму, і від медійних симулякрів.

Лузер протистоїть різним соціяльним і консюмерним ролям – юзера, яппі, богемника, мачо. У цьому сенсі лузер – якась проміжна ідентичність, що перебуває між дітьми і старими, без виразно вираженої ґендерної, соціяльної та фахової визначености, плинна самоідентичність, яка формується через відштовхування і від тоталітарних, і від глобалізаційних моделей свідомости. Свою ідентичність у світі «без батька», тобто без авторитету, лузер прийняв свідомо. Він узагалі краще почувався не в реальному, а у віртуальному світі, який давав йому відчуття цілісности й захищености. Він жив у колі собі подібних, де вікові, статеві, соціяльні відмінності були не такі важливі.

Лузерам можна було закинути асоціяльність, себто недовіру до так званого символічного Батька, котрий називає, формує і розгортає закони соціяльного життя, оберігає зв’язок поколінь, забезпечує нормальну комунікацію в соціюмі. Довіру до такого символічного «імені батька» в постсоціялістичному українському суспільстві було підірвано, отож ані давні, ні недавні «великі» й «малі» українці не пасували на цю роль. Однак лузери також більше не довіряли і материнській сфері, яка мала би їх оберігати, а саме: культурі, природі, Україні – як утіленню материнської прабатьківщини. Розрив Я і соціюму мала би гармонізувати й узгодити, як говорять психоаналітики, «досить добра мати», однак такої доброї матері й соціюму, який міг би виконувати її роль щодо молодого покоління, у той час також не виявилося. До того ж материнські ролі вже привласнили собі реклама, медії, політики, а їм усім якраз і не довіряв так званий лузер. Особливо гостро це стало відчутно після Помаранчевої революції, коли навіть активна учасниця помаранчевого Майдану, Марійка Бурмака, заговорила, що «втомилася від цих революцій».

Роман Ушкалова «БЖД», опублікований 2007 року, проголосив народження саме такого нового героя 2000-х – українського лузера. Про лузера із розумінням та симпатією тоді ж заговорили Ірена Карпа, Таня Малярчук, Сергій Жадан. Навіть Ліна Костенко ідентифікувала свого «українського самашедшего» як лузера, лишень із тією відміною, що лузер для неї – невдаха, а втрата довіри до Майдану є катастрофою. Натомість для лузера двотисячних розчарування в Майдані і недовіра до матері-Батьківщини зовсім не мають катастрофічного відтінку. Адже, одягаючи маску лузера, молоді лише відходять убік, поза світ дорослого соціюму, щоб знову повернутися до нього.

Вони повертаються на Евромайдан. Але його створило вже інше, наступне молоде покоління – студенти, які зовсім не асоціюють себе з лузерами. До речі, ці молодші з молодих мають уже й інших батьків – із покоління дев’яностників-бубабістів, які також виходили на Майдан у 1990-х, щоб відчути плече друга і відвоювати право на свободу в посттоталітарному соціюмі.

Традиційно в українському культурному самовизначенні наголошували наступність і зв’язок поколінь. На початку ХХ століття Микола Євшан скаржився на те, що будь-які спроби вийти поза межі традиції викликали звинувачення в єретичному відступництві від «батьків». На початку ХХІ століття Олесь Доній заговорив про недовіру дев’яностодесятників до шістдесятників, однак ця тема виявилася в суспільстві дуже непопулярною. Сьогодні політологи-експерти розмірковують про те, що Евромайдан продемонстрував розкол «двох Україн» за ґенераційним принципом – «батьків», які виростали ще за соціялізму, і «дітей», народжених уже за незалежности. І хоча самі учасники Евромайдану демонструють єдність поколінь, статей і класів, розрив ґенерацій чомусь сприймають як виклик і новий феномен. Однак ґенераційний соціяльний чинник став впливовим у посттоталітарному українському суспільстві вже давно.

Generation gap, що його нібито зафіксував Евромайдан, насправді є важливим чинником соціокультурних трансформацій в Україні. І пролягає такий розрив не лише між батьками та дітьми, але й між різними ґенераційними ідентичностями, що складаються навіть у межах десятиліть. Починаючи від кінця минулого століття, самовизначення у межах десятиліть – вісімдесятники, дев’ятдесятники, двотисячники – зафіксувало в Україні появу нової соціокультурної сцени і нових аґентів – ґенераційних.

_________________________________________

A Loser goes to the Maidan

by Tamara Hundorova

I’ve already written in Tranzytna Kultura that the young generation of the 2000s molded its own symbolic psychological type, which was that of the loser. This loser wants to be a loser. This kind of loser is not a failure. He’s consciously taken the position of an outsider and nonconformist to claim an inner freedom and distance himself from both official society and media simulacra.

The loser challenges the other social and consumerist roles of the user, yuppy, bohemian and macho. From this perspective, the loser has a transient identity hovering between infantile and senile, genderless, without a distinct social or professional orientation, a free-flowing spirit born out of the rejection of totalitarian and globalist models of consciousness. The loser consciously embraces his identity in aworld without “a Father”, without authority. Not a fan of reality, he is much better off in virtual worlds that provide him with a sense of completeness and protection.  He exists in his own bubble where age, sex and social status are not that important.

You can blame the loser for being asocial, for being suspicious of the symbolic (Lacanian) Father who names, forms and produces normal social communication. Belief in the Father was undermined in post-socialist Ukrainian society; thus neither “big” nor “small” Ukrainians fit that role. The loser also mistrusts the Mother, the maternal aspect that was supposed to protect them. By maternal I mean culture, nature and Ukraine as representation of the maternal ancestral cradle. A split between “I” and society could have been mended and healed by what psychoanalysis defines as “a good enough mother” but at the time of loser’s childhood there was no such mother and no such society. Advertising, the media and politics appropriated maternal functions and the loser learnt not to trust them. Mistrust became evident after the Orange Revolution, when even Mariyka Burmaka, avid activist, said she was “sick and tired of those revolutions.”  

Published in 2007 Ushkalov’s novel “BZhD” (БЖД) ushered in the Ukrainian loser – the new hero of 2000. Writers Irena Karpa, Tanya Malyarchuk and Sergiy Zhadan treat the loser with understanding and respect. Even Lina Kostenko identifies her recent literary hero,“the Ukrainian loony”, as a loser. For her a loser is a failure, and disillusionment in the ideas of revolution and change (embodied in the Maidan) is a catastrophe. On the contrary, the loser of the 2000s does not see his disillusionment with the Maidan and distrust towards the Motherland as a catastrophe. Taking on the mask of a loser, the young generation steps outside the adults’ world to return to it later.

And they do return: they return to the Euromaidan. Today’s Euromaidan the a creation of the next young generation – the students who do not identify with the losers. The youngest members of the young generation have different parents: the generation of the 1990s, the literary movement of “Bubabu”, who also protested on the streets in the 1990s and shared their courage and desire to claim freedom in a post-totalitarian society.      

Traditionally,Ukrainian cultural self-identification emphasized continuity and connection between generations. At the start of the 20thcentury, Mikola Yevshan complained that any attempt to break away from tradition called forth astorm of accusations ofheresy and rejection of the “parents.”At the beginning of 21st century Oles Doniy contemplated the mistrust that the 1990s generation harbors towards the1960s generation. Yet the subject was not popular. Today, the experts say that Euromaidan demonstrates a generational gap between “two Ukraines” - between “parents” who grew up during socialism and “children” born after Independence. Overall, Euromaidan’s activists transcend age, gender, sex and class, but they perceivethis generational gap as both a challenge and a new phenomenon, even though the generational social factor became influential in Ukraine’s post-totalitarian society long ago.

Indeed, the generation gap, which Euromaidan appeared to reveal, is a crucial factor in Ukraine’s sociocultural transformation. However, this generational gap is not restricted to parents and children but extends to different generational identities that belong to the same decade. Starting from the end of the past century, self-identification within the decades – generations of the 1980s, 1990s, and millennials - called forth a new sociocultural climate and new generational agents in Ukraine. 

 

Translated from Ukrainian by Marta Kondratyuk.

 

Друкувати