Друкувати
Неділя, 23 вересня 2018 - 01:23

Джерело: Часопис «Критика», Рік ІІ, Число 9 (11), сторінки 30-31

Ландшафти письма

Вересень 1998

Тарас Прохасько. Інші дні Анни. — Київ: Смолоскип, 1998.

Я подумав, що ми справді живемо у чужій прозі, чужою прозою, для чиєїсь і за чиєюсь прозою. Але тільки доти, поки не придумаємо своєї...

В передмові до книги Юрій Іздрик написав, що героям Прохаська невідома етика, а химерний кодекс честі, на якому базуються їхні вчин­ки, скорше естетично доцільний, аніж етично вмотивований. Попередня цитата, здається, цілком спростовує це припущення, бо ви­вільнення з полону літературності, чужої текстуальності й побудова власного прозового простору — зав­дання не для естета, а для стоїка.

Стоїцизм — вольова домінанта прози Тараса Прохаська.

Інша річ, що цей стоїцизм іноді відверто пародійний. Як, наприклад, у «Спробі деконструкції» (хоч і це оповідання, як і всі інші, що скла­дають збірку, завершується похмуро та невизначено: залишається незро­зумілим — прийшли військові у за­тишний притулок растаманства і флористики, чи все якось обійшло­ся). Прохасько любить створювати атмосферу надзвичайного стану в тих місцевостях, де перебувають персонажі. Правда, режим, з існуван­ням якого доводиться миритися во­лелюбним ботанікам і ентомологам, напрочуд ліберальний. «Кожного разу, коли режим оголошував над­звичайний стан, мене затримували, арештовували і вивозили в спеціальний табір за містом. Ніякого суду чи присуду не було. В таборі незле годували, було озеро, бібліотека, привозили пиво».

Ніяка історична або генетична пам’ять не підказує можливості існу­вання чогось подібного на теренах СРСР чи, скажімо, Німеччини. Тут пригадується інша країна, де такого теж не було, але мало би бути згідно з міфом, солодка отрута якого жи­вить чимало літераторів Східної Єв­ропи. Ця країна — Австро-Угорщина.

Зацікавлення культурною, в тому числі літературною, спадщиною Австро-Угорської імперії наприкінці XX століття зростає неймовірно. Спогади про перебування в межах Габсбурґської держави стають іще одним незайвим підтвердженням нашої причетності до безперервної світової традиції. Водночас духовна близькість епох занепаду імперій, почуття «останнього світу» перетво­рюють досвід Австро-Угорщини на вагомий для нас символ, який варто досліджувати й усвідомлювати (принагідно зауважу, що перші кро­ки в цьому напрямку вже зробила редакція часопису «Ї», один із ви­пусків якого був цілком присвяче­ний Австро-Угорщині).

Вже топоніміка творів Прохаська ностальгійно австро-угорська: Пра­га, винарня на Водічковій, «топографія вілли нагадувала вигляд празького Граду з боку Сміхова», есеїстка з Відня та Альпійські гори, що імітують Гімалаї. Безпосередньо згадується Рот, Рільке, Тракль, Гуссерль, Бахман, Гандке ...

Друкувати