Друкувати
Субота, 22 вересня 2018 - 19:24

Джерело: Часопис «Критика», Рік XXI, число 11–12 (241–242), сторінки 13-20

Критика як підважування, переосмислення і порозуміння: нотатки до річниці безнадійної спроби

Грудень 2017

Я працюю в «Критиці» вже понад сімнадцять років. Майже весь цей час, від осені 2001-го, опікувався (і досі опікуюся) загалом діяльністю київського офісу як директор видавництва і нашою книжковою програмою, а до середини 2013-го ще й власне часописом. Прийшов у січні 2001-го саме як відповідальний редактор часопису, заступивши Олексія Толочка (він, своєю чергою, кілька місяців перед тим виконував ці обов’язки замість Миколи Рябчука, який поїхав викладати за кордон), а згодом, після відходу першого директора «Критики» Кирила Вислобокова, дістав від професора Грабовича пропозицію посісти директорство, на яку погодився з подивом і жахом, несподівано для самого себе, бо редакторський досвід, звісно, мав, хоч і не аж такий багатий (натоді — трохи понад десятирічний), проте радше позитивний, а от менш придатнішого і тямущого менеджера, боюся, годі знайти й дотепер. Утім, «Критика», либонь, дістала від засновників неабиякий запас міцности, якщо витримала майже два десятиліття мого менеджерування, ще й поступово спромоглася розгорнути чималу й вельми складну книговидавничу діяльність.

Авжеж, попервах — сливе цілий перший свій критиківський рік, якщо не довше, — я час од часу почувався як у чарівному сні й не міг вповні повірити, що це відбувається саме зі мною. Адже «Критика», цілком несподівана в тодішньому українському культурному ландшафті, виглядала на достоту недосяжну вершину, неможливий тут раніше й немислимий осередок інтелектуальних див — чи то на Касталію, а чи на Академів сад, де є місце тільки якимсь спеціяльно дібраним людям особливого гарту і кшталту, напрочуд софістикованим і досконалим. Тож усе моє попереднє минуле, хоч би як я знався (чи вважав, що знаюся) на видавничій «геометрії», з отим доволі куцим, хоч і «правильним», фаховим досвідом, іще й великою мірою дотичним переважно до російськомовної культури, здавалося б, не передбачало потрапляння у це добірне ґроно. Досі не розумію, як і чому професор Грабович та його колеґи пішли тоді на цей ризикований експеримент, хай навіть урешті результати виявилися, можливо (не мені судити), і не найгіршими: сам я на їхньому місці навряд чи наважився би на таку великодушну авантюру з непевною перспективою (хоча, спостерігаючи нову хвилю молодих інтелектуалів, якій Ярослав Грицак недавно присвятив, на жаль, вельми дошкульний есей, усвідомлюю, що ці люди назагал, мабуть, є, під усіма оглядами, істотно кращими, розумнішими і здатнішими як до дальшого культурного поступу, так і до «органічної праці» і «роботи при основах», ніж наша ґенерація в широкому сенсі слова. Сподіваюся, саме вони невдовзі творитимуть — власне, вже почасти творять, зокрема, і за сприяння теперішньої відповідальної редакторки, із цього-таки покоління, — і нове обличчя «Критики»).

Тут варто, мабуть, сказати дві слові про «ґенераційну» політику «Критики» і моє уявлення, про те, хто ми є під цим оглядом. «Критика» ніколи не орієнтувалася беззастережно на якесь одне, те чи те, покоління і не претендувала бути його відпоручником (усупереч тому, як це часто трапляється з опінієтворчими, ідеологічними часописами). Та сама принципова світоглядна і концептуальна відкритість навсібіч, про яку далі ще писатиму, стосувалась і вікових (чи статусних) вимірів. Автором чи авторкою «Критики» могли ставати й академіки(ні), й маґістри(ні), ба навіть вряди-годи студент(к)и — важили самі тільки кондиції тексту, якість письма й арґументації, «доброчесність дискурсу». До «Критики» дописували автор(к)и з поколінь засновників (а це таки істотно різні за багатьма ознаками, від вишколу до культурних та ідеологічних пріоритетів, покоління — ті, хто сформувався в 1960-х, і ті, хто сформувався в 1970-х), що їх імена насамперед і уособлювали наш інтелектуальний простір упродовж минулого чверть століття, але й водночас на цих шпальтах стало з’являлись і справжні старійшини української літератури та гуманітаристики, народжені ще в 1920-х або на початку 1930-х років: Богдан Осадчук, Богдан Бойчук, Мирослав Попович, Ярослав Пеленський, Зиновій Антонюк, Юрій Тарнавський, Роман Шпорлюк, Богдан Рубчак, Михайлина Коцюбинська, Мирон Петровський, Василь Лісовий, Марта Богачевська-Хомяк… А поруч із ними ми вміщували есеї тих, хто за моєї каденції становив молоді й наймолодші пагони критиківської спільноти, — людей дев’яностих і двотисячних років: Юрка Прохаська і Богдани Матіяш, Катерини Ботанової і Сергія Жадана, Марії Маєрчик і Андрія Портнова, Віталія Чернецького і Світлани Матвієнко, Андрія Бондара, Наталки Римської, Сергія Біленького, Софії Грачової, Володимира Єрмоленка, Тетяни Огаркової, Сергія Гіріка, Олени Галети, Олександра Івашини, Юлії Ємець-Доброносової, Остапа Середи, Людмили Малес, Максима Буткевича, Олесі Найдюк, Сергія Балана, Оксани Форостини (що їй урешті я і передав 2013 року своє редакторство у часописі), — а ще багатьох і багатьох, десятків, коли не сотень інших, що їх усіх не можу, на жаль, тут вичерпно поіменувати, адже впродовж усіх цих років і я, і головний редактор намагалися пильнувати (хай і не завжди успішно), аби в кожному числі було представлено, по-перше, взагалі молодих авторів і авторок, по-друге, саме нових для нас і наших читачів, тих, хто досі ще жодного разу тут не публікувався. Саме в такий спосіб, як ми вважали, можна було б убезпечитися від перетворення «Критики» на закритий клуб (хай і з вельми широким членством) однодумців і перевесників, які неминуче вдаються до більш-менш тієї самої риторики, апелюють до переважно тих самих цінностей і доходять, попри інколи запеклу полеміку, до майже тих самих, у ґрунті речі, висновків.

У наших очах усі ті дописувачі й дописувачки, інтелектуали й інтелектуалки з кількох демографічних поколінь, хоч який вони мали різний життєвий і культурний досвід, вишкіл, фах, стилістичні вподобання, зрештою, погляди, утворювали одну складну, внутрішньо диференційовану і продуктивно контроверсійну ґенерацію, що її ми, аби уникати недоречних вікових конотацій, воліли окреслювати радше «просторово» — як спільноту Критики (звісно, це означення охоплює водночас і нашу авдиторію, якщо та поділяє критиківські засади).

Згодом, ясна річ, гостре відчуття немислимости «Критики» й себе у «Критиці» дещо притупилося, і усвідомлення того, що «й ми, Химко, в Аркадії», природно зрутинізувалося. Чимало з моїх давніших навичок і професійних стереотипів виявилися тут неприйнятними і непридатними. Досі пам’ятаю, приміром, як попервах мусив, попри незвичність і психологічну незручність, давати собі раду з мішаною жанровою ідентичністю видання — між газетою (якою, вслід за «The New York Review of Books» і «London Review of Books» формально, — але почасти і не тільки формально, навіть коли брати обсяг і поліграфічний формат, — є «Критика») і власне журналом (великою мірою взорованим на паризькій «Культурі»), між magazine і journal. Пригадую, яким незатишним відчувався принципово нерубрикований, на взір тих-таки NYRB і LRB тощо, простір часопису, як важко було диспонувати самими тільки «голими» — в рамках тієї-таки англо-американської традиції — авторськими текстами, без різного штибу численних редакційних нотаток, «врізів» та інших помічних editorials, що їх головний редактор категорично відкидав, слушно, як я тепер розумію, вважаючи таку редакторську супервізію, чи пак конвоювання хоч якої драстичної або гадано незрозумілої думки, коли її вже допущено на шпальту, неприпустимим засяганням на права автора і свободу висловлювання. Натомість довелося опановувати й незвичні для людини пізньосовєтського ґатунку правила (аж до тієї етичної неможливости вживати прізвища у множині яко таврувальну наліпку, хоч про які осоружні персоналії йшлося б).

Саме таким-от дрібним і нібито другорядним, дискурсивно майже непомітним нюансам «Критика» завдячує проривний ефект нечуваної новизни не меншою мірою, ніж (декларованим чи імпліцитним) ідеологічним пропозиціям, інтересу до знехтуваних раніше тем, специфічним ракурсам їх висвітлення чи вправлянням із правописом і стилістикою. Проте головною і найвиразнішою критиківською властивістю було справді на позір нове, принаймні для України, письмо — звісно, не цілком винайдене ad hoc тут і тепер, а зіперте на розмаїтих твердих підвалинах (зокрема, й на традиціях інтелектуальної публіцистики «наших 20-х» і пізнішої ліберальної частини української еміґрації, великою мірою, хоч і не винятково, Івана Лисяка-Рудницького і Юрія Шереха, на доробку покоління 1968-го та, зрозуміло, англо-американської есеїстики наступного пів століття, а головне — на спадщині Ґедройцевої «Культури»), але психологічно для умовно «широкої» авдиторії — радше безпрецедентне й досі незнане. Під впливом цього нового письма навіть стилістично та змістовно звичніші речі починали сприйматися як інакші й інші, тож підставова непересічність окремих авторів тієї ранньої «Критики» створювала щільне інтелектуальне поле, в якому всі тексти діставали змогу заіснувати по-новому, незалежно від того, чи самі вони вирізнялися аж такою посутньою новизною і сягали найвищого щабля якости.

Згадаймо, що на той час опінієтворчих українських періодиків як таких сливе не було. Подеколи і подекуди тексти критиківського штибу, звісно, з’являлись, але в далеко не властивих контекстах і «форматах». У найліпшому випадку — в традиційніших літературних журналах, знаних під не зовсім слушним титлом «товсті», або й навіть у неперіодичних альманахах чи, навпаки, в газетах — тижневиках або й денниках. А от із якісних форумів чи майданчиків цілком чи бодай почасти спеціялізованих на аналітичній публіцистиці й/або критиці, водночас і не масмедійних, і не суто наукових, ітися могло хіба лише про «Сучасність», тоді ще підживлювану потужною еміґраційною інерцією (втім, на чималу частку її обсягу також претендувала художня література). Важив іще «Світо‑вид», теж діяспоральний із походження, але він виходив у світ рідко, а на початку нульових закрився. Звісно, на той час уже майже десять років існував (у дещо химерний спосіб) часопис «Ї», трохи схожий на новопосталу «Критику» тематично і навіть жанрово, але геть зовсім інакший за багатьма параметрами, зокрема за тим-таки «форматом» і певною мірою за авдиторією. Посталі дещо згодом річники «Україна модерна» і «Український гуманітарний огляд», що їх тривалий час видавала саме «Критика», теж плекали на своїх шпальтах той вельми потрібний українській культурній спільноті критичний дискурс і аналітично-есеїстичний жанр, проте були виданнями насамперед академічними, як і, в своєму роді подібні до них, річники «Sententiae» та «Схід–Захід».

 

* * *

Отже, на позір щось таки можна згрупувати у спільну з «Критикою» парадигму, але групування це буде аж надто умовним і не триматиметься купи. Той таки «The New York Review of Books», хоч яким свого часу винятковим і проривним явищем був, від початку й досі існує у колі видань, сумірних за великою кількістю ознак, у своєрідному полі притягу й відштовхування зіставних інтелектуальних і медійних форматів. Навіть «Культура», набагато «самотніша» в еміґраційній пустці, мала таке, хай і не дуже щільне, поле. Натомість «Критика» мусила поставати зі своєї ідеї достоту наодинці з авторами й читачами, водночас свідомо і наполегливо дистанціюючись від наявної журналістики, її практик і звичаїв — хоча натоді українська журналістика загалом переживала, мабуть, своє акме (нині це годі уявити, спостерігаючи ту фахову та моральну прірву, в яку вона впала просто в нас на очах). Утім, тодішнє газетярство, навіть і високе, розв’язувало зовсім не ті завдання, що їх ставили перед собою засновники «Критики», яким ішлося, зокрема, про творення не тільки якісно, а й посутньо відмінного журналізму, зіпертого на інакших засадах і взорованого на інакших стандартах, про здатність говорити в цілком інший спосіб і на геть зовсім інші теми, кшталтуючи незнане тут раніше письмо про незнані тут раніше речі.

У (проміжному) підсумку зрозуміло, що вдалося далеко не все із задуманого, а дещо вдалося зовсім не так, як було закладено в провізоричних кресленнях. Дуже добре цю прикметну трансформацію в українських обставинах, здавалось би, бездоганного «західного» плану та взірця, демонструє не надто оптимістичний результат спроби виплекати в «Критиці» критику, себто внормувати тут сталу рецензійну практику, звичку говорити в своєму тексті про світ передусім через призму іншого тексту. На жаль, і ми, і, приміром, колеґи з «Українського гуманітарного огляду» (не тільки вони) вкотре пересвідчилися, що наш культурний простір усіляко опирається запровадженню широкої рецензійної традиції, а чинники того простору, навіть найкращі й найбільші інтелектуали (за вкрай рідкісними і подиву гідними винятками, як-от Микола Рябчук, Наталя Яковенко, ще декілька поодиноких науковців і есеїстів) усіляко ухиляються від обов’язку аналізувати чужий доробок. Критика — не у фундаментальному сенсі, а як рутинна практика літературного і наукового рецензування, — яка мала стати самою суттю існування часопису «Критика», головним, якщо не єдиним, «жанром» критиківських статтей, як це є у «прототипів»: у NYRB тощо, так до пуття й не заіснувала на наших шпальтах, попри блискучі проблемні огляди того-таки Рябчука (або зовсім інакші науково-популярні чи просвітницькі рев’ю Євгенії Кононенко чи Юлії Ємець-Доброносової), полемічну аналітику Володимира Кулика, Тамари Гундорової чи Андрія Портнова і десятки глибоких, проникливих та гострих рецензій інших авторів і авторок. Розмова про книжки пересунулася буквально на марґінеси, у стислі колонки, вміщувані на берегах сторінок (попри таку позірну марґінальність, ці дописи для багатьох є чи не найцікавішим у «Критиці»: дехто з них починає читати число, а дехто ними навіть і обмежується), тоді як у часописі запанували есеї «першої руки», що про світ намагалися мовити безпосередньо, поминаючи чужий досвід такого говоріння.

* * *

Від самого початку «Критика» не мала якогось писаного «статуту», що реґулював би редакційну політику, і взагалі, наскільки я розумію, наші засновники воліли, мірою можливого, уникати всіляких маніфестів, покладаючись передовсім на внутрішнє чуття правильного і хибного. Я був із цим радше згоден і також не прагнув геть усе якнайдетальніше артикулювати, хоча, напевно, гранична формалізація принципів під багатьма оглядами неабияк полегшує життя (втім, звісно, чимало конкретних дрібніших правил ми між собою обговорювали, запроваджували і фіксували, хай навіть часто-густо відтак порушували). Досі не знаю, чи такий підхід є цілком слушним, але, зрештою, найзасадничіші речі в нашій роботі годі вичерпно і коректно окреслити, не перетворивши їх на фікцію. У головному так чи так доводилося керуватися інтуїцією, власним відчуттям відповідности цим дещо «по-шрединґерівськи» наявним засадам — «платформі» та «напряму» «Критики» (це не те саме: платформа — радше статична, а напрям — динамічний), як я їх розумів, сподіваюся, більш-менш адекватно. Засади ці були мені здебільшого близькі, хоч загалом критиківську ідентичність навряд чи можна вважати однозначною, незмінною, позбавленою «природної» часової плинности, підставової суперечливости (втім, продуктивної) та, зрештою, світоглядної діялектичности. Припускаю, однак, що чужі мені складники цієї ідентичности не були аж такими невилучними.

Авжеж, спирати на такому пливкому ґрунті рутинну редакторську роботу, яка великою мірою полягає в оцінюванні, виборі, прийнятті й відкиданні, доволі важко. Це не той досвід, який можна навіть для себе вичерпно зрефлексувати й відтак передати далі. Найскладніше було давати собі раду з усвідомленням того, де пролягають межі (не)припустимого, що є (не)прийнятним, попри граничну, мабуть, небувалу деінде поза «Критикою» відкритість до найрозмаїтіших і найконтроверсійніших — зокрема й одна щодо одної — ідеологічних та естетичних позицій (тут можна обійтися без програмових маніфестацій і просто кинути оком на список редакційної колеґії, члени якої, колишні та чинні, репрезентують безпрецедентно широкий світоглядний спектр від помірковано-консервативних і націонал-ліберальних до ліволіберальних і власне лівих позицій. А ідейне поле, окреслюване публікованими текстами, зрозуміло, є ще набагато ширшим). Звісно, на самі тільки власні вподобання покладатись у такому виборі не випадає, бо інакше доведеться видавати хіба що річник, і то раз на кілька років. Дуже важливо було спромогтися щоразу, в кожен «момент» — це могло бути окреме число або й цілий рік, — відчути (хай навіть хибно), вибрати, впіймати або, можливо, вигадати і накинути «струм» чи пак «нерв» цього моменту, адже йшлося не про новинарство, не про подієву журналістику, а про тонкі й трудно вловлювані інтелектуальні матерії, часто, але далеко не завжди, оприявнені в реаліях і подіях повсякдення. Власне, такий хист (що він теж погано надається до подальшого раціоналізування) і становить чи не найголовнішу професійну властивість редактора у редакторському журналізмі того штибу, до якого належить «Критика». У кожнім разі, завдяки саме цьому ми могли впродовж тривалого часу раз по раз опрацьовувати ті самі широкі тематичні блоки, на кшталт колізій ідентичности чи суперечностей колоніяльного і постколоніяльного націєтворення (згадаймо такі специфічно критиківські «візитівки», як дискусії Миколи Рябчука з Володимиром Куликом і Ярославом Грицаком щодо «креолів» чи «[двадцять] дві України», але далеко не тільки їх) або відповідність чи невідповідність европейського розвитку візіям Ґедройця etc., а потім, коли раптом увиразнювалася загроза тривіялізації такого дискурсу, перенасичення його загальниками, раптом стрімко змінювати оптику і звертатися до цілком інших та інакших тематик і адженд (як-от свобода висловлювання, права ЛҐБТ, феміністична проблематика, динаміка поширення в українському суспільстві ксенофобії чи толерантности тощо — або академічна (не)доброчесність, плаґіят, паранаука і наукові містифікації та фальсифікації тощо), а зі зміною порядку денного, звісно, великою мірою змінювати й авторське коло, й ідеологічні акценти, навіть жанрові чи стилістичні пріоритети.

…Так воно тривало, «заки не скінчилося». Від якогось часу, ще задовго до Майдану, десь від кінця 2000-х або початку 2010-х, мабуть, — не враз, раптом і нагло, але таки доволі несподівано, я (не певен, чи так воно було для моїх колеґ, а про якусь об’єктивну слушність цих моїх відчуттів чи спостережень не йдеться і поготів) почав усвідомлювати дедалі гіршу вичерпаність таких звичних і комфортних критиківських форм і способів говоріння, дедалі прикрішу рутинізацію візій, дедалі виразнішу утертість тем, ракурсів, самого вокабуляра. Від слів «цінності», «ідентичність», «постколоніяльний» тощо миттєво виникала печія, хоча й самі ті чи ті цінності залишалися, либонь, богу духа винні, як і аксіологічний підхід, теорія ідентичности чи постколоніяльні студії. Чимало — на щастя, далеко не всі — з тих, хто уособлював собою і творив інтелектуальний порядок денний упродовж понад двох десятиліть, півтора з яких були віком «Критики», здавалося, поволі або стрімко втрачають свою латину. Їхні слова вже сливе нічого не промовляли мені ні яко читачеві, ні яко редакторові, тож психологічно їх щораз важче було транслювати нашій авдиторії (а вона, набувши неформального голосу завдяки насамперед соцмережам, своєю чергою, завважила це катастрофічне «падіння патріярхів», дошкульно його коментуючи, і, зрозуміло, сама до того неабияк спричинилася). Наявність молодих пагонів, про які я писав повище, здатність критиківської спільноти примістити в себе тих, хто проростав понад цим ґенераційним розломом, беззаперечно, великою мірою рятувала загальну ситуацію — власне, те, що «Критика» зуміла успішно пережити обсталу її кризу, а не відійшла у тінь разом із ґенерацією, яка її створила і була нею створена, засвідчує засадничу неуникність такого шляху, — але мені особисто, попри всю відкритість до нових голосів і чималі зусилля залучити їх, було вже не до снаги вправлятися з часописом за цих обставин, змінювати modus operandi і вловлювати ті тонкі смислові струмені, які давали змогу правильно вести справу. Заки наші «патріярхи» втрачали свою латину, я втрачав свою лоцію й уже не міг кермувати за нової навіґації, хоч як тішився з неї самої. Не було іншої ради, як відступити: полишити часопис, що його надалі не знати, як робити, і зосередитися на книжках, на видавничій програмі — доволі вже тоді занедбаному, але вкрай важливому й невіддільному складнику критиківської цілости.

 

* * *

Зрозуміло, вести видавничу програму, готувати книжки, хоч яка це тяжка, відповідальна і, врешті, безнадійна справа — набагато простіше, ніж редаґувати часопис на кшталт «Критики»: це така, сказати б, «внутрішня еміґрація», якщо не «робочі вакації». Але свого клопоту тут, ясна річ, не бракує, часто-густо сливе нездоланного.

«Критика» почала випускати книжки ще до того, як я прийшов сюди працювати, фактично від самого початку свого існування (перша критиківська публікація — істотно переглянуте українське видання Грабовичевого «Поета як мітотворця» — вийшла в світ 1998 року), тож чималий підмурівок для дальшого розгортання цієї діяльности було закладено ще за Рябчука та Вислобокова, — і то підмурівок вельми професійний, зіпертий, своєю чергою, на готовості дотримуватися провербіяльних «високих едиційних стандартів», що поєднували б у собі найкраще від західної (власне, американської університетської) і пізньосовєтської видавничих традицій (хранительками цієї другої традиції були нещодавно померла дивовижна коректорка і редакторка Світлана Гайдук і одна з останніх в Україні фахових техредакторок Майя Притикіна, яка й далі працює з нами). Попервах у нас з’являлося по одній-дві книжки річно, згодом дедалі більше, вряди-годи й десяток або й дюжина назв на рік, але здебільшого таки менше. Загалом за ці два десятиліття вийшло друком трохи понад півтори сотні найменувань (чи майже дві сотні, якщо з річниками тощо): ніби й замало, надто як на мірку «промислового книговидання», а втім, із огляду на згадані стандарти, — сливе на межі мислимого для нас, адже нагромадити таку кількість книжок, у такий спосіб і на такому рівні підготованих потребувало від «Критики» і залучених співробітників граничного напруження всіх сил.

Перейти від первинного задуму видавати поодинокі книжки для «підкріплення» політики часопису до реґулярної роботи в режимі малого видавництва з далеким плануванням, серіями, надскладними науково-видавничими проєктами, що передбачають неабияку провізоричну роботу дослідницьких груп, спільними публікаціями тощо ми змогли завдяки збігові в часі кількох сприятливих чинників, насамперед підтримці на тривкій або й на постійній засаді з боку Фонду катедр українознавства і Наукового товариства ім. Шевченка в Америці, а головне — Українського наукового інституту Гарвардського університету. Якби не їхня допомога, про існування критиківського видавничого проєкту, за малим винятком геть зовсім не комерційного, годі було би навіть мріяти. Чимало «Критика» видала і за сприяння Міжнародного фонду «Відродження», польських донорів (Польського інституту в Києві, амбасади Польщі, краківського Інституту Книги, варшавського Інституту Міцкевіча), швайцарських і німецьких колеґ (Бернського університету й Університету Санкт-Ґалєна, а також Інституту Ґете, програми DAAD, Фонду ім. Беля); окремі книжки діставали субсидії від литовської та французької амбасад, від голандської фундації Fund for Central and East European Book Projects, від Канадського інституту українських студій, Української вільної академії наук в Нью-Йорку та Українсько-американської координаційної ради, а також від багатьох інших допомогових інституцій, українських і міжнародних. Без усіх цих ґрантів більшу частину найамбітніших видавничих ідей навряд чи було би втілено.

Зрозуміло, що така модель діяльности є доволі хисткою, але, зважаючи на специфіку і критиківської видавничої політики, і українського книжкового ринку (загалом благенького, ще й схильного всіляко упосліджувати науково-гуманітарну літературу та коментовані видання пам’яток — себто те, що переважно і публікує «Критика»), наразі, мабуть, єдино можливою.

Каталог «Критики», природно, завжди правив за своєрідне продовження часопису іншими засобами: насамперед історичні, літературознавчі, соціологічні, антропологічні тощо монографії українських та іноземних, переважно англо-американських і польських, авторів, більшою чи меншою мірою академічна, зрідка белетризована есеїстика, епістолярії та мемуаристика, вряди-годи — сучасна художня література (яка не становить для нас пріоритетного напрямку, хоча «Збіговиська» і «Вибгане» Володимира Діброви, «Дванадцять обручів» Андруховича, «Дижма» Петра Мідянки, поетичні книжки Василя Махна, маленька антологія світової квір-літератури, а надто перша збірка Жаданової прози «Біґ Мак», либонь, були свого часу неабиякими подіями літературного порядку денного — як і, беззаперечно, збірка вибраних творів Ігоря Костецького, яку впорядкував Марко Роберт Стех, або спогади Анджея Бобковського й Анджея Хцюка в тлумаченнях, відповідно, Олеся Герасима та Наталки Римської чи «Зниклий безвісти» Кафки та «Йов» і «Фальшива вага» Йозефа Рота в перекладі Юрка Прохаська). Але за найважливіше своє завдання, яке потребує найбільших і фінансових, і людських, інтелектуальних ресурсів, «Критика» від певного часу вважає підготування текстологічно вивірених, коментованих, так званих «критичних» видань пам’яток української модерної культури. Найважливіші для нас книжки Наталі Яковенко, Ярослава Грицака, Тамари Гундорової, Олексія Толочка, Миколи Рябчука, Володимира Кулика, Олександра Зайцева, Зиґмунта Баумана, Карела Беркгофа, Ларі Вулфа, Олі Гнатюк, Едварда Кінана, Зенона Когута, Тері Мартина та інших, синтези з ранньої історії Великого князівства Литовського чи політичної історії кримських татар у XX столітті тощо, навіть такі вельми дорогі та принципові для нас видання, як антологія україніки на шпальтах паризької «Культури» і листування Єжи Ґедройця з діячами української еміґрації, а також низка шевченкознавчих досліджень із пера професора Грабовича, Олександра Бороня, Віктора Дудка чи Михайла Назаренка, могли би, гіпотетично, вийти в світ деінде ще — нехай дещо гірше опрацьовані й надруковані. А от проєкти на кшталт повних зібрань творів Пантелеймона Куліша (два томи раннього листування — достоту науковий подвиг Олеся Федорука) і Володимира Свідзінського (за редакції Елеонори Соловей), зведень «Тарас Шевченко в критиці» і факсимільної публікації Шевченкових «Гайдамаків» із монографіями-коментарями тих-таки Федорука і Грабовича навряд чи здійснилися би поза «Критикою». Cаме в роботі над цими виданнями найвиразніше оприявнилася головна проблема нашої діяльности: надвисокі вимоги і наджорсткі стандарти передбачають залучення дуже ретельно дібраних найвправніших і найсофістикованіших фахівців, майже відсутніх в українській академії та й у культурній спільноті загалом. Більшість тих, наразі нечисленних, публікацій, що їх за нормальних обставин мали би готувати цілі інститути або принаймні відділи інститутів, здійснено руками невеличкої групи дослідників (уже згадані тут Дудко, Боронь, Назаренко та Федорук), і відхід із тих чи тих причин когось одного — як-от передчасна смерть великого і майже невідомого загалові історика літератури Віктора Дудка — означає буквально фатальну втрату, зяяння, яке вже ніхто не спроможеться заповнити. Зрозуміло, що деякі з таких проєктів, зокрема сорокатомник Куліша, навряд чи буде здійснено в повному обсязі за нашого життя, але, попри це, їх конче слід урухомлювати і створювати ті взірці, що їх відтак наслідуватимуть ті, хто, можливо, підхопить справу вже по «Критиці». Зрозуміло, якби йшлося про «повну» структуру української культури, то й таких фахівців не бракувало би (хоча навряд чи і в найідеальнішому випадку було б їх із надлишком), і не мали би ми такої мороки з гідними перекладач(к)ами (останнім часом, на щастя, становище з цим потроху змінюється на краще, і до ґрона старших або нечисленних, але блискучих майстрів і майстринь «критиківської» ґенерації, як-от теж уже названі тут Юрко Прохасько, Наталка Римська чи Олесь Герасим або Андрій Бондар, Богдана Матіяш, Вікторія Наріжна чи Тарас Цимбал та інші (звісно, цей короткий перелік охоплює далеко не всіх вартих згадки), долучаються молодші — зокрема, Ярослава Стріха і багато хто ще), а надто з редактор(к)ами, ба навіть із коректор(к)ами. Мало того, в такій «повній» структурі навряд чи доречним виглядав би такий багатофункціональний осередок, як теперішня «Критика»: опінієтворчий часопис, і то далеко не один, виходив би собі окремо, літературно-критичний — окремо, а видавництва, покликані опікуватися «критичними» публікаціями пам’яток, текстологією й архівами, навряд чи поєднувалися б із тими часописами або з видавництвами, які спеціялізуються на перекладах історіографічних монографій чи класиці европейського модернізму тощо. Втім, саме цій нашій непозбувній «неповноті» завдячуємо і щастя працювати в тій немислимій «Критиці», якою вона постала, з нами і поза нами, і грати водночас на таких геть різних культурних шахівницях. Це неабияк трудно — бо й узагалі редаґувати в усій повноті значень цього слова трудно, так само, як і писати, — а, в ґрунті речі, мабуть, доволі абсурдно (цей парадоксальний досвід виразно втілює робота одного зі «стовпів» «Критики», її головного літературного редактора і запроваджувача осібного критиківського правопису Вадима Дивнича), але сумнівно, щоби хтось зі «старих критиківців», попри всі нарікання на химерність тієї божевільної амальгами, направду волів би мати до діла з чимось простішим і «нормальнішим».

* * *

На останок повернуся до розмови про неписані засади і про те, як воно — кшталтувати «критиківську ідентичність» і вести редакційний корабель навпомацки, згідно з внутрішньою лоцією й без заартикульованого «правильника». Найважчим у тій «намацальній», напівінтуїтивній редакторській навіґації, про яку я розповідав повище, було щораз наново знаходити спосіб гармонізувати два найголовніші завдання «Критики» як я їх розумів, два невилучні й нерозривні, але великою мірою протилежні за спрямуванням складники нашої «місії»: з одного боку, ревізувати і підважувати — деконструювати тривіяльний і надокучливий «здоровий глузд» утертих загальників, перевертати ієрархії, переоцінювати цінності, переосмислювати смисли, брати під сумнів буцімто очевидне, підривати усталене, висаджувати у повітря й переузасаднювати засади тощо, — а водночас намагатись (усупереч власному скепсису, українським і (пост)совєтським традиціям та звичаям культурної спільноти) творити відкритий простір порозуміння, якщо і поєднуваного з отим ревізуванням та підважуванням, то в надскладний, нелінійний і діялектичний спосіб. (За найвиразніший і найпродуктивніший приклад порушення тих звичаїв узаємної принципової нетерпимости може правити великий компроміс українських мовознавців, наслідком якого став правопис 1928 року. Саме бажання вшанувати вкрай рідкісну для нашої культури до й опісля того готовість дуже різних людей, належних до цілком відмінних шкіл і традицій, піти одні одним назустріч заради спільного результату, спричинилося — звісно, поряд із іншими посутніми міркуваннями — до того, що «Критика» свого часу ухвалила послуговуватися саме цим правописом, хіба що дещо його змодифікувавши.)

Справжнього балансу цих двох найпідставовіших цілей, які, власне, й становили сенс існування «Критики», досягти було годі, тож подеколи переважав «революційний» патос, відтискаючи омріяний консенсус на другий план, а подеколи — патос «гармонізаційний», просякнутий безнадійним, у ґрунті речі, прагненням динамічної рівноваги світоглядів, цінностей та інтересів, що її завжди так бракувало нашому суспільству. І якщо зревізовано та підважено за ці два десятиліття було, мабуть, таки чимало (хоча багато більше залишилося до роблення) й нібито доволі плідно, то з порозумінням справи далі кепські (або й дедалі гірші). У цьому сенсі «місію» «Критики» далеко ще не здійснено (якщо вона взагалі є здійсненною). За обставин недовершеної революції та накинутої нам війни пропозицію широкого, вільного й відкритого для всіх інтелектуального простору відкидають і освічений клас, і ціле суспільство, намагання порозумітися, локальні й загальні, повсюдно зазнають краху, а ґрадус узаємопоборювання та запеклости, таких далеких від недавньої майданної солідарности, стрімко зростає: суспільний діялог (річ властиво небезпечна і тоталітарна) незмінно прибирає автентичних обрисів «запрошення на страту» — вправлянь у наверненні іншого, перетворенні його або поглинанні. Ґедройцева (умовно кажучи) інтелектуальна і моральна спадщина — одна з головних критиківських підвалин — хоч і є, логічно беручи, саме тепер нагальною і рятівною, на ділі сприймається як недоречна і невчасна. Тому я не знаю, як відповідати на запитання про те, чи була діяльність «Критики» протягом цих двох десятиліть успішною. Загально беручи, либонь, ні, попри всі чималі здобутки і зрушення, — як неуспішною виявилася врешті (дивлячись із нинішньої перспективи) діяльність паризької «Культури» і Ґедройця, хоч які тектонічні зміни їм завдячують нова польська свідомість, громадська думка і соціяльна дійсність. А втім, це зовсім не заперечує правильности колись обраної мети і шляхів до неї, не заперечує мусу «своє робити» в дусі старої талмудичної сентенції про те, що нам дано трудитись, але не дано бачити плоди своїх трудів. Хай там як, а іншого виходу, крім пошуку спільного, притлумлення внутрішньої, на себе ж оберненої аґресії та спроби нарешті домовитись із самим собою, українське суспільство, бігме, не має, і саме «Критика» творила, творить і далі, сподіваюся, творитиме необхідні для цього інструменти: мову та смисли критичного порозуміння і згоди у незгоді.

Друкувати