Друкувати
П'ятниця, 21 вересня 2018 - 04:55

Джерело: «Критичні рішення», www.krytyka.com

Корупція: короткі історичні нотатки

Липень 2012

Наше суспільство є підставово історичним. Запитай нас про сучасні проблеми – і ми звично почнемо оповідати про їхнє коріння з хрещення Русі чи монгольської навали.

Це стосується й корупції. Тотальна присутність її у кожній ділянці суспільного життя України провокує думку, що вона, корупція, укорінена в минулому. Тому навряд чи її вдасться подолати у найближчому майбутньому.

Почасти цей спосіб мислення є обґрунтованим. Головне однак – зрозуміти його обмеженість, щоб не переступити ту межу, за якою він уже нічого не пояснює, а лише, навпаки, затемнює справу. Або – ще гірше – породжує фаталізм і виправдовує нашу бездіяльність.

Першим ліком проти цього фаталізму є визнання простого факту, що добре це чи погано, але українська ситуація – не унікальна. Корупція існувала у будь-якому суспільстві будь-якої доби. Скарги на те, що світ іде до загибелі, бо хабарі та корупція стали загальнопоширеними, знаходимо на асирійській глиняній табличці 2800 року до н.е. Хоча заведено вважати, що корупція характерна передовсім для східних суспільств, згадки про неї знаходимо у дуже багатьох класичних текстах західної інтелектуальної традиції – від Платона й Аристотеля до Мак’явелі та Русо. Тож пошуки специфічних історичних причин для кожного окремого суспільства заздалегідь приречені на поразку.

Насправді існує одна універсальна кореляція: корупція пов’язана з бідністю. І то в оберненій пропорції: що вища корупція, то бідніше суспільство. Тому найкращий і найнадійніший спосіб боротьби з корупцією – це підвищення рівня суспільного багатства. Прикладом цього може бути Австралія. Сто років вона була однією з найбідніших і найкорумпованіших країн світу, тепер вона – одна з найменш корумпованих і, відповідно, найбагатших (і, що важливо, одна з найщасливіших – згідно з найновішим опитуванням).

Питання, що є причиною, а що наслідком – бідність провокує корупцію чи корупція пожирає суспільне багатство? – схоже на питання, що було першим: курка чи яйце? Тож, мабуть, мудріше буде визнати, що корупція є водночас і причиною, і наслідком суспільної бідности

На перший погляд, кореляція між бідністю та корупцією залишає за дужками історію. Але це тільки на перший погляд. Бо зіставлення класичних текстів із сучасною ситуацією показує, що впродовж кількох останніх століть саме поняття корупції пережило суттєву еволюцію. У класичних текстах вона мала розмитіше значення й стосувалася морального здоров'я суспільства чи політичного життя взагалі. Сучасне визначення корупції як індивідуального акту, пов’язаного зі зловживанням політичною чи публічною владою заради особистої вигоди, є продуктом модерної доби [1].

Це не означає, зрозуміло, що корупція такого типу притаманна винятково чи переважно модерній добі. Йдеться про інше: те, що нині зазвичай вважається корупцією, за «старого режиму» сприймалося радше за норму. Прикладами можуть слугувати, скажімо, система «кормления», що була запроваджена ще в Русі X-XI століттях і стала однією з найпоширеніших норм у «старорежимній» Росії [2], або безоплатні посади канцлера та скарбника у Речі Посполиті. В обох випадках не існувало чіткої межі між приватними інтересами та публічними справами, що означало по суті запрошення до корупції у сучасному розумінні цього слова.

Можна ризикнути тезою, що масово з цим типом корупції почали боротися лише у модерну добу, більш специфічно – у рамках процесу модернізації старих суспільних порядків. Якщо прийняти цю тезу, то розмова про корупцію та її історичні корені набере сенсовнішого характеру. Багато дослідників до звиклої формули корупції (К (корупція) = М (монополія влади) + С (свобода дій) – П (підзвітність)) додають ще один чинник – Ц (цінності), які сповідує населення тої чи іншої країни. Як діє ця формула, не до кінця зрозуміло. Але можна припустити, що оскільки, з одного боку, цінності формуються історично та виразно корелюються із суспільним багатством, а з другого – корупція пов’язана з бідністю, то між історією та корупцією таки існує якийсь, хоча й не зовсім прямий зв’язок.

Цю тезу можна перевірити й обговорити на матеріялі емпіричних даних, нагромаджених від початку 1980-х років у рамках Світового дослідження цінностей (World Value Survey). Дослідження виразно показує, що цінності корелюються із суспільним багатством (їх можна «намастити на хліб») і формують так звану «стежкову залежність»: певні країни у процесі проведення модернізації мають історичні переваги. Спрощуючи з необхідности, ці переваги можна звести до трьох чинників (див. таблицю 1): релігійного (конфуціянські та християнські країни є більш успішними, а в межах християнського світу краще ведеться країнам західнохристиянським, особливо протестантським (Макс Вебер, виявляється, таки мав рацію), імперського (Британська імперія, на відміну від Іспанської, Французької чи Російської, таки створила певні історичні переваги для країн свого домініону – і тут уже має рацію Ніл Ферґюсон[3]) та відсутности комуністичного досвіду (комунізм виявився гальмівним чинником усюди, де існували чи існують комуністичні режими; це однак не стосується лівої традиції загалом: країнам соціял-демократичним зазвичай ведеться краще – тому не мали рації марксисти-революціонери, зате мали рацію марксисти-реформатори). Це не означає, що держави без цих переваг приречені на невдачу. Це означає радше, що для досягнення стабільного розвитку – ключового елементу модернізації – елітам одних країн треба долати більше історичної інерції, аніж елітам інших [4].

Та все ж цю інерцію можна подолати, що підтверджують дані опитувань, які від кінця 1990-х щороку проводить Тransparency International. Вони стосуються рівня корупції, вимірюваного за шкалою від 1 (найвищий рівень) до 10 (найнижчий), і майже з кожним роком охоплюють усе більшу кількість країн (1998-го їх було 85, останнє (2011) опитування стосувалося уже 183). Щоправда, Тransparency International стверджує, що її дані не надаються до історичних порівнянь і узагальнень. Це однак не стримує експертів від спроб аналізувати їх саме з історичної перспективи. Деякі з їхніх висновків подібні до викладених вище: корупція пов’язана з бідністю та комунізмом. Інші висновки додають новий акцент: країни з вищою корупцією є менш політично стабільними і схильними до революцій та політичних переворотів. Прикладами до 2011 року були Туніс, Зимбабве, Іран, Кот д’Івуар і, звісно, Грузія та Україна; після 2011 р. до цієї групи додалися країни, що пережили «арабську весну».

Доброю новиною є те, що у світовому масштабі ситуація виразно не погіршується. Вона є досить стабільною, й абсолютна більшість країн залишається у своїх незмінних нішах, що ще раз наштовхує на думку про інерцію, витворену історією. Проте є група країн, які традиційно вважалися «безнадійно скорумпованими», але в останні роки досягли очевидного покращення ситуації (Індонезія, Камерун, Ніґерія, Танзанія й Вірменія), тобто змогли вирватися за ті межі, які на них наклала історія.

Використавши дані Тransparency International, можемо порівняти Україну з тими країнами, які в минулому входили разом із нею до спільних державних утворень або ділять із нею релігійну спадщину східного християнства (див. таблицю 2).

Таблиця 2. Індекси корупції щодо окремих країн
Рік 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011
Азербайджан         1.7 1.5 2.0 2.0 1.8 1.9 2.2 2.4 2.1 1.9 2.3 2.4 2.4
Вірменія         2.5 2.5       3.1 2.9 2.9 3.0 2.9 2.7 2.6 2.6
Білорусь       3.9 3.4 4.1   4.8 4.2 3.3 2.6 2.1 2.1 2.0 2.4 2.5 2.4
Болгарія       2.9 3.3 3.5 3.9 4.0 3.9 4.1 4.0 4.0 4.1 3.6 3.8 3.6 3.5
Естонія       5.7 5.7 5.7 5.6 5.6 5.5 6.0 6.4 6.7 6.6 6.6 6.6 6.5 6.4
Фінляндія 9.1 9.1 9.5 9.6 9.8 10.0 9.9 9.7 9.7 9.7 9.6 9.6 9.4 9.0 8.9 9.2 9.4
Грузія         2.3     2.4 1.8 2.0 2.3 2.8 3,4 3.9 4.1 3.8 4.1
Греція 4.0 5.0 5.4 4.9 4.9 4.9 4.2 4.5 4.3 4.3 4.3 4.4 4.5 4.7 3.8 3.5 3.4
Литва         3.8 4.1 4.8 4.8 4.7 4.6 4.8 4.8 4.8 4.6 4.9 5.0 4.8
Молдова         2.6 2.6 3.1 2.1 2.4 2.3 2.9 3.2 2.8 2.9 3.3 2.9 2.9
Польща     5.1 4.6 4.2 4.1 4.1 4.0 3.6 3.5 3.4 3.7 4.2 4.6 5.0 5.3 5.5
Румунія     3.4 3.0 3.3 2.9 2.8 2.6 2.8 2.9 3.0 3.1 3.7 3.8 3.8 3.7 3.6
Росія   2.6 2.3 2,4 2.4 2.1 2.3 2.7 2.7 2.8 2,4 2.5 2.3 2.1 2.2 2.1 2.4
Україна       2.8 2.6 1.5 2.1 2.4 2.3 2.2 2.6 2.8 2.7 2.5 2.2 2.4 2.2

 

 

Таблиця підтверджує дві вже відомі тези: 1) історія має значення, бо розташовує різні країни у різних кластерах відповідно до їхньої історичної спадщини, але разом із тим 2) деякі країни спромагаються радикально змінити траєкторію свого розвитку. Щодо першої, то очевидно: більшість країн комуністичної колись Східної Европи розміщені у проміжку від 2.0 до 4.0, тобто на рівні країн, що розвиваються. Щодо другої, то бачимо декілька цікавих прикладів країн, які «подолали» свою історію. Найвиразнішим є приклад Фінляндії: колишня частина Російської імперії, вона незмінно виказує найнижчий рівень корупції. Подібний приклад демонструє «протестантська» Естонія: рівень корупції там набагато нижчий не лише порівняно з колишніми комуністичними країнами (разом із Польщею, Угорщиною і Чехією), але навіть порівняно з Італією.

 

Власне, ті країни, які ми досить загально (і неправильно) називаємо «балтійськими», з їхніми відносно низькими показниками корупції вигідно відрізняються від своїх сусідів як на Сході, так і на Заході та Півдні. Чи це пов’язано зі впливом західного християнства, а чи з досвідом власної державности (формально, на відміну від Білорусі чи України, вони не є молодими державами) – може послужити предметом окремих дискусій. Але, боюся, нам не вдасться знайти одну спільну причину. Та й, гадаю, не варто її шукати: будь-які поспішні узагальнення є небезпечними.

Доказом цього є, зокрема, початкова близькість індексу корупції у Литві й Білорусі наприкінці 1990-х. Від початку 2000-х ці дві країни виразно розходяться. У Білорусі корупція росте, у Литві – падає. Литва відходить від свого південного сусіда й наближається до сусіда західного – Польщі. Польща знала свої кращі (1997–2002) та гірші роки (2003–2006), але на початок 2010-х досягла одного з найнижчих показників корупції у колишньому комуністичному блоці. Зведена статистика чітко показує, що вступ до Европейського Союзу позитивно вплинув на Естонію, Польщу і навіть (певною мірою) Румунію. Але не на Болгарію. Що ще раз доводить: немає правила без винятку.

Взагалі, якщо йдеться про колишній комуністичний табір, можна відзначити два чинники: вступ до ЕС (позитивний) і нещодавня економічна криза (неґативний: майже всі країни, крім Польщі, з початком кризи демонструють тенденцію до посилення корупції). Третім чинником могли би стати «кольорові революції». Могли б, якби не Україна: поразка Помаранчевої революції є тим винятком, який руйнує закономірність. В українському випадку бачимо виразну спробу вирватися з тенет корупції у перші «пореволюційні» (2005–2008) роки. Але від 2009-го справи знову повертаються «на круги своя». Це особливо помітно на тлі Росії та Грузії. Стартові показники всіх трьох країн на межі 1990-х і 2000-х були майже однаковими. Виняток становив 2000 рік в Україні, коли корупція досягла високого рівня (1.5), безпрецедентного навіть для цієї групи. Це ще раз підтверджує виправданість сарказму Джорджа Сороса у 2002 році на адресу Леоніда Кучми: за його урядування Україна зробила майже неможливе – спромоглася погіршити уже й так погану корупційну репутацію. Після перемоги кольорових революцій Грузія й Україна почали демонструвати кращі від Росії показники. З тією однак різницею, що Грузії вдалося втримати цей рух, а Україні – ні. Грузія показує приклад того, де була би тепер Україна, якби «помаранчева еліта» виявилася відповідальнішою і мала волю до реформ. Грузія випередила не лише Росію й Україну, а й Болгарію та Румунію, і поволі наближається до польсько-литовської групи. Це той рівень (4.00), після досягнення якого відчувається справжня різниця в якості життя.

Досягнення Грузії особливо вражають на тлі стрімкого падіння Греції. За останні роки вони мовби помінялися місцями: Греція сьогодні здеґрадувала до того рівня, з якого 2003 року починала свої реформи Грузія. Обидві країни належать до одної історично-культурної зони східного християнства, а тому їхнє порівняння ще раз доводить, що історично-культурні чинники не є непереборними.

З усього сказаного випливає один простий висновок: історія накладає певні обмеження, але вона не є в’язницею, бо завжди залишає місце для вибору. У підсумку важливішими за минуле є воля еліт та згода суспільства на проведення радикальних реформ у теперішньому часі. Хто має бажання, може подолати історію. Хто не має, використовує її як виправдання своєї безпорадности чи бездіяльности.

Або – що гірше – перетворює минуле на поле битв навколо історичної пам’яті, відволікаючи увагу суспільства від нинішнього стану справ. Уже не перший рік Україна є жертвою такої історичної політики – тією мірою, що, як сказав молодий львівський історик Мар'ян Мудрий, українське суспільство отруєне історією. Ця отруєність стосується, хоча й різною мірою, всіх історичних реґіонів. Для своєї оповіді я вибрав Галичину. І то з двох причин. По-перше, це край, який я знаю найкраще, бо, крім того, що в ньому народився і живу, я його ще й вивчаю. А по друге, в Україні, мабуть, важко знайти інший реґіон, так глибоко просякнутий минулим. Він є ідеальним об’єктом для дослідження історичної пам’яті, зокрема – її «димового ефекту».

Теперішня Галичина істотною (якщо не вирішальною) мірою є творивом Габсбурґів[5]. Габсурзька спадщина й надалі проступає у способі думання та поведінці галичан – настільки, що, словами польського дослідника Томаша Зарицького, вона – «одне з небагатьох місць <...>, де хочеться вийти за межі сучасних політичних кордонів <...>, щоб показати живучість кордонів Галичини 19 століття»[6]. Вважається, що живучість габсурзької спадщини пов’язана з успіхом австрійських бюрократів у формуванні політичних інституцій і традицій, які у контексті всієї Східної та Центральної Европи перевершили спадщину Османської та Російської імперій. Ці бюрократи, за словами Тейлора, були «відносно чесними, загалом порядними і тяжко працювали». Це нібито надовго спричинило вищий рівень довіри населення колишніх габсбурзьких територій до місцевої влади та нижчий рівень корупції. Цей висновок підтверджується соціологічним опитуванням, проведеним 2006 року в усіх 17 країнах, які колись повністю чи частково входили до складу Габсбурзької монархії, зокрема порівняно з територіями, які перебували у радіусі 200 кілометрів обабіч колишнього кордону цієї імперії [7].

На перший погляд, такий висновок мав би підтвердити тезу про роль імперського спадку як одного з трьох найважливіших чинників формування цінностей. Однак інші соціологічні дослідження застерігають від поспішних висновків. Справа виглядає набагато складніше й заплутаніше – відповідно до складности й заплутаности самого феномену корупції. Всеукраїнське опитування 2007–2009 років підтверджує «габсбурзький ефект» лише у випадку одного типу корупції – т.зв. «корупції за вимогою» (тобто коли хабара вимагає чиновник): тут Західна Україна справді має кращі показники. Натомість ситуація з т.зв. «добровільною корупцією» та використанням кумівства як прихованої форми корупції є прямо протилежною: рівень цих двох видів корупції зростає зі Сходу на Захід, причому Львівська область – осердя «габсбурзьких територій» – демонструє найвищий рівень кумівства. Окремо слід зауважити, що наступною після Львівської є Хмельницька область, і це підважує тезу про суттєві відмінності між землями по два боки від колишнього габсбурзького кордону (див. схему).

Джерело: Стан корупції в Україні. Порівняльний аналіз загальнонаціональних досліджень: 2007–2009. Для Порогової програми для України Корпорації «Виклики тисячоліття»

 

За браком конкретних досліджень про причини поширености корупції у сучасній Галичині говорити важко. Як історик можу однак упевнено сказати, що впродовж останніх 150 років корупція була нормою для кожного політичного режиму, який владарював у Галичині. Свідчення цього годі шукати в офіційних звітах: жоден із режимів не хотів у цьому добровільно зізнаватися. Проте існує інший тип джерел – спогади, які дають спорадичні ілюстрації щодо поширення корупції. Стосовно габсбурзької доби серед найцікавіших є мемуари Казімєжа Хлєндовського. Він заразом був і чиновником, і письменником, тобто мав як відповідний досвід роботи у державних інституціях, так і вміння його описати. У своїх спогадах Хлєндовський подає приклад, який свідчить, що Гасбурґам удалося поширити правову державу й на Галичину: у певній ситуації з’ясувалося, що галицький намісник Анджей Потоцький не знав, хто є директором поліції у краї, де він правив![8] Однак Хлєндовський наводить і чимало прикладів поширености непотизму та корупції в урядових інституціях[9].

 Треба пам’ятати, що попри габсбурзькі реформи австрійська Галичина залишалася «фільварком польської шляхти», й епітети, за якими її знали у Відні – «галицькі вибори», «тернопільська моральність»[10] – виразно, хоча й непрямо, свідчили про загальний рівень корупції у цьому коронному краї. На такому загальному тлі мало вражає свідчення з інших спогадів, що у св. Юра наприкінці XIX століття призначення новопосвячених священиків відбувалося за корупційною схемою: тільки той кандидат, який міг дати добрий хабар, діставав багату парафію[11].

Що українці легко піддавалися гріху корупції, найкраще свідчать спогади Андрія Чайковського «Чорні рядки» про часи Західноукраїнської Народної Республіки [12], яку за іншими критеріями справді можна вважати зразком організованости й панування права порівняно з іншими революційними режимами, що встановилася на схід від старого австро-російського кордону у 1917–1922 рр.

Ми не знаємо, чи вдалося і якою мірою змінити ситуацію новій польській адміністрації у міжвоєнний період. Припускаю однак, що коли зміни й були, то не на краще. Єжи Ґедройць в автобіографії згадував, що в часи його праці у міжвоєнному польському міністерстві землеробства корупція була універсальною, і хабарів не брали хіба що дурні. Чи зараховував він себе до цього числа, Ґедройць скромно не згадує[13].

 

Ситуація була наскільки поганою, що, здавалося, погіршити її вже неможливо. Але радянська влада могла все. Іґнацій Хіґер – автор відомої епопеї про те, як групі львівських євреїв пощастило пережити Голокост, переховуючись у міській каналізації, – згадує, що під час радянської окупації 1939–1941 років серед службовців було поширене прислів’я: «Блат выше наркома». «Визволителі» говорили як комуністи, але у щоденному житті поводилися як капіталісти. Хіґер знав, про що пише, бо тривалий час працював т.зв. «снабженцем», робота якого полягала у здобуванні відсутніх для загалу товарів, сировини тощо[14].

В уяві багатьох українців і поляків тільки німець із твердою рукою (як говорили в Галичині, «німець з палицею») міг би змінити ситуацію і навести лад. Тим часом Хіґер показує, наскільки продажними у конкретних ситуаціях були майже всі ешелони нацистської влади в окупованому Львові – від поліціянтів до ґестапа та німецького керівництва місцевого ґета. Гірка іронія: в жахливих умовах Голокосту хабар українському поліцаєві чи німецькому ґестапівцю нерідко був єдиною можливістю зберегти своє життя або принаймні віддалити смерть[15].

Про повоєнну радянську владу написано ще порівняно небагато. Але й написане висвітлює одну нову рису повоєнної корупції: оскільки влада в СРСР мала груповий та клановий характер, то боротьба з корупцією стала тут інструментом боротьби за владу, способом дискредитації та усунення супротивників[16]. Це, зокрема, стосувалося кланів усередині Української РСР, серед яких львівський клан, сформований навколо першого секретаря Львівського обкому партії Віктора Добрика, був далеко не останнім[17].

Мораль, яку можна витягнути з «галицького випадку», проста: жодна територія, навіть із «кращою історією», не має імунітету до корупції. Цей висновок не релятивізує боротьбу з корупцією і зовсім не повинен схиляти до думки, ніби ця боротьба заздалегідь приречена на поразку. Навпаки: він вказує на те, що корупція, попри історію, може бути подолана у теперішньому часі. Для цього потрібна лише – політична воля тут і тепер, із думкою про майбутнє і без озирання на минуле.

 

[1] M. Johnston, “The Search for Definitions: the Vitality and Politics and the Issue of Corruption, International Social Science Journal, No 149 (1996), p.322. Цитую за: Manabu Suhra, “Corruption in Russia: A Historical Perspective”, Democracy and Market Economics in Central and Eastern Europe: Are New Institutions Being Consolidated? (Hokkaido: Slavic Research Center, 2004,  p.386 (стаття доступна за адресою: http://src-h.slav.hokudai.ac.jp/sympo/03september/pdf/M_Suhara.pdf)

[2] Manabu Suhra, “Corruption in Russia: A Historical Perspective”, p.389.

[3] Niall Ferguson, Empire: The Rise and Demise of the British World Order and the Lessons for Global Powers (New York: Basic Books, 2003).

[4] Ronald Ingelhart, Wayne E.Bakeer, “Modernization, Cultural Change and the Persistance of Traditional Values”, American Sociological Review, Vol. 65, No 1 (February 2000), p.19-51 (стаття доступна за адресою http://my.fit.edu/~gabrenya/cultural/readings/Inglehart-Baker-2000.pdf).  На цю тему також див. мою книжку: Життя, смерть та інші неприємності (Київ: Грані-Т, 2008), особливо статтю «Цінності».

[5] Larry Wolff. The Idea of Galicia: History and Fantasy in Habsburg Political Culture. Stanford: Stanford University Press, 2010.

[6] Тоmasz Zarycki, The New Electoral Geography of Central Europe. Comparative study of regional political cleavages in Czech Republic, Hungary, Poland, Slovakia and Ukraine. – Lund-Warszawa, 1998, s. 58. Цитую за: Ярослав Грицак, Страсті за націоналізмом. Київ: Критика, 2004, с.268.

[7] Sasha O. Becker, Katrin Boekh, Christa Hainz, Ludger W__mann, «Wie das l_ngst untergegangene Habsburger Reich noch heute in den osteurop_ischen Verwaltung sichstbar ist”, ifo Schnelldieng, 12/2011, p. 20–23.

[8] Kazimierz Chłędowski, Pamiętniki, [т. 1], Galicja 1843–1880, Wrocław: Wyd-wo Zakładu Narodowego im. Ossolińskich, 1951, с. 263.

[9] Там само, с. 135, 140, 161, 167

[10] Див. мою книжку:  Ярослав Грицак, Пророк у своїй батьківщині: Іван Франко і його спільнота. Київ: Критика, 2006.

[11] О. Филимон Тарнавський, Спогади. Родинна хроніка Тарнавських як причинок до історії церковних, священицьких, побутових, економічних і політичних відносин у Галичині в другій половині XIX сторіччя і в першій декаді XX сторіччя. Упоряд. і зредаґували д-р Анатоль Марія Базилевич і Роман Іван Данилевич, Торонто, 1981.

[12] Див.:  Андрій Чайковський, Спогади. Листи. Дослідження, т. 1, Львів: Львівський університет імені Івана Франка; Інститут українознавства імені Івана Крипякевича, 2002, с. 207–273.

[13] Jerzy Giedroyc, Autobiografia na cztery r_ce, т. 2. Opracował i posłowiem opatrzył Krzysztof Pomian, Czytelnik, 1994.

[14] Ignacy Chiger, Świat w mroku. Pamiętnik ojca dziewczynski w zielonym sweterku, Warszawa: Literatura Faktu PWN, 2012, с.42, 52.

[15] Ibidem, Про корупцію нацистського режиму див. Mark Mazower, Hitler's Empire: How the Nazis Ruled Europe. New York: The Penguin Press, 2008.

[16] Гавриил Попов, «О коррупции в постиндустриальном обществе», http://www.nkj.ru/archive/articles/17594/

[17] Про це див. неопубліковану дисертацію: Katerina Smagliy. Patron-Clientelism and Ukrainian Political Elites in the 1960s-2000s. A Dissertation in History. Presented to the Faculties of the Central European University in Partial Fulfillment of the Requirements for the Degree of Doctor of Philosophy (Budapest, 2005).

 

 

Друкувати