Друкувати
Понеділок, 24 вересня 2018 - 12:06

Джерело: Часопис «Критика», Рік XIII, Число 5–6 (139–140), сторінки 5-7

Конституціоналізм по-київському

Червень 2009

На межі березня–квітня 2009 року суспільство таки одержало матеріялізацію політичної філософії президента України Віктора Ющенка: опубліковано проєкт нової Конституції України. Президент презентував у парламенті не абстрактний текст «від імені» чи «за дорученням», а власне політичне кредо, і, як на мене, саме цим насамперед і цікава президентська ініціятива.

Якщо подивитися на запропонований текст під таким кутом зору, добре видно, що він є хоч і опосередкованим, проте вдалим віддзеркаленням людської натури свого деміюрга. Проєкт вочевидь не позбавлений ознак політичного стилю, конкретного способу мислення, думки. Дуже рідко його нормативні вимоги – це «все або нічого», в більшості випадків інтелектуальний тонус проєкту поміркований. Утім, як і сам фатум модерної України. Так чи так, але хвалити новий Основний Закон зарано, бо вдала конституція – це щось суттєво більше від її автора. Органічна конституція – це майже національна істина, а істина, як казали древні – глибока, спокійна та втішна понад усе. Вочевидь не таким є Основний Закон від очільника української держави. Та й чи можна в даному випадку взагалі вимагати чогось граничного?

Щоби надалі не виникало непорозумінь, мушу зробити одне застереження. Писатиму лише про те, що вважаю суттєвим сам, а не з позицій «універсального» підходу. Тобто намагатимусь не зловживати юридичними вимірювальними шаблонами, хоча вони, все-таки, існують. Наприклад, чудово оперує ними дослідник конституціоналізму (й автор «Критики» – див. ч. 1-2 за 2009 рік) Станіслав Шевчук.

Чому не є суттєво важливими в даному випадку кліше европейського конституціоналізму? Думаю, тому, що в глибинному, сутнісному сенсі европейського конституціоналізму не існує. Тобто ліпше сказати, що він існує лише в географічному аспекті. За своєю внутрішньою «правдою» конституціоналізм – це правовий американізм, якщо розуміти його як уособлення девіянтної, щодо традиційних (докапіталістичних) уявлень про соціяльну динаміку, думки. Образно кажучи, конституціоналізм – це захищена законом можливість сісти за гральний столик без шеляга в кишені, а по успішному завершенні гри за правилами встати з-за того столика багатієм. Звісно, що все це – суттєве спрощення. З другого боку, в період після 1787–1791 років найамбітніші й краще освічені переселенці за океан таки вбачали в Америці той гральний столик.

Переможців не судять, але вони закономірно дратують переможених. Якщо сенсом конституціоналізму, як пише Станіслав Шевчук (див. «Юридичний журнал», 2008, №10), є демократія і свобода, то цей тандем в американському виконанні все ще вражає, як і колись. Демократичний европеєць Жан Бодріяр, відвідавши Сполучені Штати, пише про них у наш час майже так само захоплено, як і його аристократичний попередник Алексис де Токвіль у 1835 році. За визнанням наукової зірки, европейці ніколи не будуть сучасними у власному розумінні цього слова. Бо вони ніколи не зможуть втілити у себе тієї свободи, повсюдність якої так легко побачити й відчути в США. На його думку, европейцям і надалі бракуватиме не тієї формальної свободи, яку вони намагаються повсякчас утверджувати, а цілком інакшої – конкретної, гнучкої, функціональної, активної свободи, яку можна спостерігати лише в американському суспільстві й у свідомості кожного з його членів.

Ця невеличка ремарка дозволяє емоційно підкріпити ту річ, що суто европейських конституційних стандартів насправді не існує. Натомість можна побачити й відчути лише европейський рівень конституціоналізму – міру соціяльної динаміки, ступінь ефективности людського капіталу, межу індивідуальних викликів і здійсненности демократизму. Можливо, що саме через всю цю довгу і складну низку обставин Михайло Грушевський свого часу всіляко намагався довести принадність і придатність для молодої України американського конституційного проєкту («Хто такі українці і чого вони хочуть»). Утім, час повернутися до президентського тексту.

Дещо насторожує вже Преамбула проєкту. В чинній Конституції йдеться лише про Верховну Раду, українську націю та Український народ, натомість президентський проєкт чіткіше розрізняє «українську націю» та «Український народ». Якщо наш президент справді щиро прагне досягти «злагоди й соборности України», то довірену йому в оркестрі партію він починає з хибної ноти. Тим більше, що за статтею 14 його ж проєкту на Українську державу покладається обов’язок «сприяти консолідації та розвитку української нації». Хочеться запитати: а чому не консолідації цілого Українського народу? Адже саме етнічно, культурно й за мовною ознакою строкатий народ може з плином часу стати консолідованішим. Із другого боку, якщо Український народ і нація за проєктом – це різне, то чи проголосують за саме такий нюанс президентського світосприйняття українські поляки, вірмени, угорці?

Сумнів виникає також стосовно збереження в проєкті норми про те, що Україна вважає себе соціяльною державою (стаття 1). Папір витримає будь-що, але сучасна Україна – це таки більшою мірою держава-визискувач. Навіть офіційній статистиці відомо, якою мізерною є вартість праці робочої сили у собівартості української промислової продукції. Не менше вражає вилка зарплат у бюджетній сфері: зарплата парламентаря або міністра дорівнює десятьом зарплатам хірурга найвищої категорії, приблизно п’яти-семи зарплатам університетського професора, а витрати 2009 року на добудову лікарні для вищих урядовців перевищують бюджетні кошти, виділені на всю сільську медицину країни.

Своєю чергою, стаття 4 проєкту практично цитує статтю 3 чинного Основного Закону. Йдеться про те, щоби знову визнати в Україні «життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку» людини найвищою цінністю. Як етична максима, моральний імператив, це звучить більш-менш зрозуміло. Але спробуймо-но логічно розгорнути даний припис у вигляді норми прямої дії та найвищої юридичної сили! Як послати солдата в бій, коли все, що він боронитиме, поступається за своєю цінністю його фізичному існуванню? Або чи насправді продасть Кабінет міністрів України свій останній службовий лімузин задля того, щоби вилікувати вихованця сирітського притулку?

Як відомо, Геґель, Кожев і Фукуяма – кожен у свій час – писали про недорозвинену політичну та моральну природу націй, що годні були поступитися своєю свободою заради ідеї фізичного виживання. Зокрема, як стверджує Александер Кожев у «Начерку феноменології права», «людська або історична реальність здійснюється завдяки посередництву активного заперечення природної, тваринної реальности – у здатності ризикувати життям у процесі боротьби за визнання». При цьому Кожев – соціяльний філософ, що є одним із натхненників Европейського Союзу. Життя людини – це найвища цінність, але коли ця теза була переконливою там, де йшлося про національне самовизначення, боротьбу за суверенітет і міжнародне визнання?

Стаття 17 проєкту, як і нині чинний текст (стаття 15), стверджує: «жодна ідеологія не може бути визнана державою як обов’язкова». Кінець ідеології у світі таки не настав, але чи це виправдовує конституційний максималізм? Чи не зобов’язалися европейські держави в Лісабонському договорі та Хартії засадничих прав Союзу ґарантувати вільний рух людей, товарів, послуг та капіталу як пряме втілення ідеології свободи, демократії, прав людини й вільного ринку? Чи не є ідеологічним постулатом також верховенство права й обмежене правління?

 

Відомо, що Польща, ухвалюючи Конституцію 1997 року, вчинила економніше і, водночас, простіше: Основний Закон оголосив поза законом тоталітарну ідеологію фашизму та комунізму. Держава – це ґарант порядку, без ідеології вона ризикує втратити свої орієнтири. Інша річ – громадянське суспільство, для якого навряд чи й справді існує кредо загальної віри.

Черговий привід для критики – положення статті 22 проєкту про державні символи України. Нова версія Конституції стверджує, що Державний Гімн України – це національний гімн «Ще не вмерла України і слава і воля» на музику Михайла Вербицького зі словами Павла Чубинського в редакції, визначеній законом». Але ж Чубинському належать не так слова, як їх поєднання в ориґінальні речення, поетичні рими. Якщо народні депутати міняють граматичні відмінки у строфах вірша, говорити про авторство Чубинського навряд чи коректно.

А от уведення до тексту статті 22 назви Духовного Гімну України переносить інструментарій закону безпосередньо в царину людського серця. Навряд чи така сакралізація конституції є виправданою за сучасних обставин. Норми основного закону є (мають бути) раціональні, прагматичні й не виходити за межі можливостей правового реґулювання. Тим більше, що далі, у статті 40 проєкту Конституція утверджує право кожного «на свободу думки, совісти й віросповідання».

Взагалі, не ясно, як може існувати невідчужувана свобода совісти і думки в умовах офіційного проголошення духовного гімну? Простір прав і основоположних свобод – це простір автономії індивіда, забезпечений проти будь-якого державного чи іншого владно-авторитетного втручання. Права і свободи – це сфера особистої відповідальности індивіда, конкретної людини. Строго кажучи, в царині індивідуального людського духу конституція і демократія не стільки зайві, скільки відносно безсилі.

Розділ II проєкту Основного Закону від Ющенка присвячено правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина. Він мало чим відрізняється від майже аналогічного розділу чинної Конституції України. Практично всі соціяльно-економічні права у проєкті залишено в нині чинній редакції. Відтак вони залишаються непридатними для реалізації та захисту в судовій процедурі. З одного боку, всі без винятку права та свободи викладено в проєкті як непорушні юридичні імперативи, з другого – третину з них не забезпечено юридичними ґарантіями реалізації. Вкотре нездійсненні соціяльно-економічні права компрометують решту конституційного тексту. Починаючи від Конституції СРСР 1936 року, ці «права-утопії» привчають громадян до думки, що Конституція – не так право, як «празнична одежина». Чи багато людей в Україні мають нині «достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї» (стаття 53), ґарантоване «право на працю» (стаття 48), «умови для ефективного і доступного для всіх <...> медичного обслуговування» (стаття 54)? Подібний нормативний стиль уперше дозволив собі сталінський соціялізм, плата за це надто добре відома.

З другого боку, розділ II проєкту від президента не містить у собі навіть натяків на академічну свободу; вільне пересування осіб, товарів, послуг і капіталу; право громадян та інших осіб на доступ до офіційної та іншої суспільно значущої інформації; модернізованих в европейських документах прав дітей і осіб похилого віку. Такий підхід є хибним для країни, яка публічно оголосила про своє прагнення ввійти до европейської спільноти. Звичайно, плануючи інтеґрацію в Евросоюз, не обов’язково ламати національну Конституцію. Але якщо в цій ділянці все-таки розпочато роботу, варто було б узгодити національний проєкт із Хартією засадничих прав Союзу, на яку посилається підписаний у грудні 2007 року Лісабонський договір – de facto юридична конституція об’єднаної Европи.

Якщо ж обмежитися загальним порівнянням реґламентації прав і свобод людини за президентським проєктом із їх реґламентацією в чинному Основному Законі, то президентський проєкт виглядає кращим – менш максималістським, раціональнішим, прагматичнішим, зрозумілішим. Зокрема, там ідеться про заборону не «будь-якого насильства над дитиною» (чинна норма), а про заборону «насильства над дитиною»; не лише про «право на життя» (чинна норма), а й про заборону засудження до смертної кари і страчення (стаття 28). Позитивним є також зменшення терміну можливого затримання особи до 24-х годин (нині – 72 години).

Проте в цілому президентський кодекс прав і свобод людини і громадянина залишився зібранням прав не потенційних співгромадян Европейського Союзу, а втіленням правового статусу особи у посттоталітарній державі. Прикро, але проєктові бракує уваги до освітніх, наукових, інтелектуальних, віртуально-символічних аспектів сучасного життя людини. Зовсім небагато простору виділено у ньому для визначення прав іноземців і апатридів. Як відомо, міжнародні зобов’язання України забороняють їй колективну висилку іноземців. Про це, зокрема, йдеться у статті 4 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року зі змінами, внесеними Протоколом №11. Суттєвими є також ґарантії прав іноземців в Україні й за статтею 1 Протоколу №7 до Конвенції 1950 року. На жаль, ці норми не було піднято до конституційного рівня.

Президентський проєкт не визнає одностатевих шлюбів, не передбачає права громадян на придбання особистої зброї, іґнорує можливість страйків за політичними мотивами. Як і чинна Конституція, він визнає відповідальність лише за віддання й виконання явно злочинних розпоряджень і наказів. Проте очевидно, що віддання й виконання просто злочинних наказів також має протиправний характер. На відміну від Хартії засадничих прав Союзу, президентський проєкт не опікується й дотриманням прав і свобод людини в місцях позбавлення волі.

Крім того, проєкт Конституції України від Віктора Ющенка передбачає можливість обмеження конституційних прав і свобод людини як таких, тоді як Европейська конвенція захисту прав людини та основоположних свобод 1950 року передбачає можливість встановлювати тимчасові обмеження на їх практичне здійснення. Це – важливий правовий нюанс, оскільки українська доктрина суб’єктивних прав і свобод побудована на засадах політичної філософії Джона Лока, у якій права та свободи людини вважаються природними й невідчужуваними.

Ще більшою вадою президентського проєкту в ділянці забезпечення прав і свобод людини є брак чіткого дотримання в ньому вимог так званого трискладового тесту. Зокрема, Европейська конвенція захисту прав людини й основоположних свобод 1950 року дозволяє обмежувати здійснення прав людини й основоположних свобод лише тоді, коли ці обмеження а) необхідні в демократичному суспільстві; б) передбачені на рівні закону; в) точно відповідають цілям, для досягнення яких їх запроваджено. Вказуючи на першу (а) і третю (в) вимоги, проєкт лише натякає на другу (б) вимогу. А чинна Конституція України взагалі не вимагає, щоби передбачені в ній обмеження були необхідними в демократичному суспільстві. Не наполягає вона й на адекватності (пропорційності) обмежень щодо їх законної мети.

Викликає подив те, що Ющенків конституційний проєкт не підняв до конституційного рівня норму частини другої статті 7 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року. В ній ідеться про можливість судового розгляду і покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, які на час їх учинення становили злочин відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями. Якби саме ця норма набула вищої юридичної сили, Україні дозволялося б ставити питання не лише про визнання Голодомору 1933 року актом геноциду українського народу, але й про притягнення винних у Голодоморі осіб до кримінальної відповідальности.

Розділ III проєкту Конституції, присвячений питанням народного волевиявлення, особливих зауважень не викликає. Проблемнішим, однак, є розділ, присвячений законодавчій гілці державної влади. Тут новелою є запровадження двопалатних Національних Зборів. Новим (300 осіб) є кількісний склад їх нижньої палати (Палати депутатів). Проєкт передбачає обмеження депутатської недоторканности, а також можливість поєднувати депутатський мандат із перебуванням на посаді міністра.

Схоже, що ідея двопалатного парламенту для України є наслідком усвідомлення її черговим президентом складности процесів державного врядування на посткомуністичних теренах. З одного боку, президентська «диктатура» в Україні вкотре стикається з феноменом політичної пустки довкола себе. Щойно в країні виникає ускладнена політична ситуація, керівникові держави нема на кого опертися. Звісно, йдеться не про брак політичної експертизи, а про неможливість розділення його відповідальности з відповідальністю політичних важковаговиків нижчого ранґу. З другого боку, тільки сенаторам під силу ефективно протистояти надмірностям президентського авторитаризму.

Отже, можна погодитися з тим, що теперішнього формату Верховної Ради для забезпечення нормального поступу України не вистачає. Чинний український парламент є, за спостереженням Алєксандра Кваснєвського, найбагатшим в Европі за статками своїх членів, проте політично він і досі поводиться цілком по-богемному. Галасливі битви коаліції з опозицією ніколи не вщухають, проте цей поєдинок не має жодних креативних наслідків для країни. Парламентське побутування останніх років – це перманентна, виснажлива, дріб’язкова й самодостатня «хатня колотнеча». Коли ж доходить до справді стратегічних питань, парламентського потенціялу бракує. Ніхто не може взяти відповідальности на себе. При цьому парламент цілком адекватно відображає розкол, який реально існує серед населення України. За даних обставин Україна стоїть на політичному роздоріжжі як буриданів осел: посуватися в бік Европи бракує спокуси, приєднатися до російської геополітики бракує нахабства.

 

Очевидно, що якби в Україні існував двопалатний парламент, це допомагало би розв’язати наявні суперечності Але для цього, на моє переконання, слід було би прив’язати долю уряду не до нижньої, як у президентському проєкті, а до верхньої (як у США) палати. Решту становитимуть, більш-менш, дрібниці. Проте, як уже не раз ставалося, Ющенкові забракло рішучости вчинити «не по-европейському». Національні Збори за президентською моделлю мало що зможуть дати Україні. Якби наш уряд формував президент і затверджували сенатори, це надавало би йому стабільности. При цьому урядову леґітимність забезпечували б народні вибори президента, а стабільність – вибори в Сенат від реґіонів, більшість із яких налаштована на евроінтеґрацію України.

Тактичним програшем Ющенкового проєкту є й те, що передбачені ним сенатори мають обиратися безпосередньо населенням України. За цих обставин український електорат є все ще надто сприйнятливим до популізму. Статус сенатора є високим, проте сісти в його фотель може й базіка. Ліпше було б обирати сенаторів обласними та міськими радами. Для забезпечення ж леґітимації кандидатур варто було би висувати їх із місцевого депутатського складу. Політичний американізм у сучасній Европі є непопулярним, проте українська держава надто довго хворіє. Нова Конституція – це черговий шанс поставити її на тверді ноги. Конституційні піґулки можуть видатися гіркими, проте важливішим є те, чи будуть вони ефективні.

На жаль, у цьому розумінні проєкт Конституції від президента – пересолоджена цукерка. Смак ніби прийнятний, але потім усе одно хочеться напитися з криниці. Свого часу Іван Лисяк-Рудницький хвалив IV універсал Центральної Ради за його «внутрішню чесність». На жаль, цього нюансу помітно бракує в даному випадку. На початку вже була згадка про українське усвідомлення засад конституціоналізму. Попри наявне тут розмаїття поглядів, справа видається не такою вже й складною. Народові краще мати за головну цінність не фізичне виживання, а політичну свободу. Всі суб’єктивні права та свободи належить захищати у звичайній судовій процедурі. Державна влада має бути розділеною на гілки з окремими, по можливості, каналами їх леґітимації. Великий бізнес слід відсторонити від безпосереднього врядування, а місцевим громадам ґарантувати фінансову незалежність.

У президентському проєкті закріплене у статті 7 розділення влад не перешкоджає міністрам залишатися депутатами. Не маючи статусу очільника виконавчої влади, президент усе одно має змогу блокувати урядові постанови практично з будь-якого питання. І навіть Конституційного Суду для цього не потребує. Будь-який акт Кабінету міністрів він може скасувати, якщо він становитиме загрозу національній безпеці. Але ж загрозу національній безпеці можна побачити у чому завгодно.

Невдалою виглядає у президентському проєкті можливість ухвалювати закон про бюджет не лише Палатою депутатів, а й Сенатом. Вирішувати питання бюджету країни мають звичайні представники народу. Нижні палати формуються на засадах здорового глузду, що й дозволяє їм забезпечувати інтереси держави важелями фінансового впливу.

Решта положень розділу принципових зауважень не викликає. Можна, хіба що, відзначити брак узгоджувальних процедур на випадок, якщо палати Національних Зборів розійдуться в оцінках. Проєкт Конституції нічого не каже про погоджувальні комісії тощо. Але ж заведено вважати, що двопалатний парламент – це класичний механізм для досягнення компромісу. Тому парламентський процес має будуватися на засадах толерантности й поваги до опозиційної думки. Якщо ж поглянути на модель Національних Зборів під таким кутом зору, то вона все ще виглядає «антагоністичною». Помітною також є нелогічність у визначенні статусу Сенату. Якщо верхню палату обирають за простою мажоритарною системою, чому її не можна розпустити?

Неузгодженість спостерігається й у питанні дострокового припинення повноважень президента в порядку імпічменту (стаття 124 проєкту). З одного боку, проєкт Конституції стверджує, що підставою для імпічменту є вчинення президентом України «умисного злочину». З другого – не ясно, як саме й звідки Національні Збори України дізнаються, що діяння президента перейшли межу кримінального закону. Адже стаття 66 проєкту стверджує, що будь-яка «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину <...> доки її вину не буде доведено у визначеному законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». Частина третя цієї статті вимагає всі сумніви щодо доведености вини особи тлумачити на її користь. За чинною Конституцією у процедурі імпічменту бере участь Верховний Суд України. А у президентському проєкті про нього не йдеться. Це нелогічно, бо в умовах розділення влад (Сенат не є палатою лордів) без участи суду загальної юрисдикції неможливо дізнатися про вчинення президентом кримінального діяння.

Стаття 125 проєкту каже, що в разі дострокового припинення повноважень президента здійснення їх покладається на Голову Сенату. Такий ланцюжок замін є виправданим, але надто коротким. Наприклад, що робитиме країна в разі одночасної загибелі президента й спікера верхньої палати? Сучасна цивілізація робить лідерів дуже мобільними, але ризики для їх життя при цьому зростають. Отже, на це також слід реаґувати в конституційний спосіб.

Розділи шостий (Кабінет Міністрів України) та сьомий (Суди і правосуддя) у президентському проєкті особливої критики не викликають. Можна лише зазначити, що вказаний у проєкті 27-літній вік для початку роботи особи на посаді судді не є узгодженим з міжнародною практикою. За свідченням фахівців, найприйнятнішим вважається досягнення кандидатом у судді віку 30 років. Навпаки, вдалим у проєкті є запровадження в Україні такого інституту як конституційна скарга. Даний інститут є ефективним засобом захисту прав і свобод людини на найвищому рівні. Кращим від нинішнього слід визнати також пропонований порядок призначення конституційних суддів. Тепер кожен із них завдячуватиме своєю посадою одночасно президентові України й Сенатові.

Щодо територіяльної організації влади за проєктом, то тут ситуація є майже критичною. Бо, на моє переконання, без районних державних адміністрацій (чи їх аналогу) Україна не обійдеться. Як сказано в частині четвертій статті 166 конституційного проєкту, «глави державних адміністрацій для забезпечення здійснення своїх повноважень можуть утворювати представництва в районах та містах». Але як зможуть керівники держадміністрації обласного чи міського рівня утворювати представництва в районах і містах, якщо не передбачити на це коштів у державному бюджеті? В Україні 490 сільських районів, отже зрозуміло, про який масштаб державних витрат ідеться. На кожну область у середньому припадає двадцять районів, отже питання про держадміністрації в районах не є питанням місцевого рівня.

Підсумовуючи даний аналіз, хочеться підкреслити, що Україна одержала черговий шанс зробити крок назустріч власному успіхові. Маючи нагоду змінити Конституцію, український народ і держава повинні використати її найліпшим чином. У новий Основний Закон можна було би ввести розділи про громадянське суспільство, екологічну безпеку, режим воєнного та надзвичайного стану. Розширення потребують інформаційні права громадян, на окрему статтю заслуговує академічна свобода.

Загалом у новій Конституції права людини та основоположні свободи варто би розглядати за мінімальними стандартами Европейського Союзу. Це, своєю чергою, дало б Україні змогу позбутися надокучливого юридичного лицемірства. Проєкт нової Конституції має спиратися на аксіому: конституційне закріплення суб’єктивного права або свободи автоматично означає можливість його (її) захисту в судовій процедурі. У цій сфері слід бути скромним і правдивим.

Загалом же, новітній український конституціоналізм не повинен сліпо копіювати західноевропейський конституційний досвід. Як на мене, европейська конституційна парадигма з її королями, королевами, лордами-суддями й іноді відвертим браком писаних законів є більше цікавою, ніж корисною. Люди живуть так, як уміють – цим нам і треба керуватися.

Ще 1918 року Українська республіка наважилася виробити права та свободи своїх громадян за американською, а не европейською моделлю, закріпивши суб’єктивні права та свободи в так званій «неґативній», американській формі. Суб’єктивні права та свободи було закріплено в Конституції УНР як простір, ґарантований проти державного втручання. Не менш прикметним в Основному Законі УНР був і проєкт «національно-персональної автономії». На жаль, права людини й основоположні свободи в европейських основних законах часто все ще скидаються на державний подарунок.

Що, власне, є привабливішим у сучасному конституціоналізмі? На моє переконання, найголовнішим у ньому є заміна живої влади владою писаного закону. На другому місці стоїть свобода, право особи в межах і під захистом конституційних ґарантій чинити по-своєму. Третім пріоритетом є обмежене правління, демократія, заснована на необмеженій свободі слова. Четверта цінність – це формально рівні стартові можливості, що стимулюють творчість. Інакше кажучи, принцип вільних рук має однаково діяти в бізнесі й освіті, мистецтві й науці. П’ятим конституційним пріоритетом можна вважати розділення влад, систему стримувань і противаг.

Розділення влад – це не лише розділення компетенцій, але й забезпечення прозорих каналів леґітимізації кожної з гілок влади. Під цим кутом зору наші сумнозвісні «закриті списки» й «пакетне голосування» є відвертим посяганням на головні засади та цінності парламентаризму.

Законодавча влада визначає те, що є «добрим» і «поганим» для країни. Виконавча влада дбає про здійснення замірів і наявні ресурси. Судова влада підтримує раціональне начало нашого життя, бо закон, як заведено вважати, це втілений розум. Відтак, українське конституційне завдання є водночас складним і простим. Принаймні, воно вимагає бажання й розуміння...

Друкувати