Друкувати
Середа, 19 вересня 2018 - 15:24

Джерело: Часопис «Критика», Рік XVІ, Число 7–8 (177–178), сторінки 13-16

Хто боїться Вєрки Сердючки?

Серпень 2012
Фемінізація посттоталітарної культури

Посттоталітарна культура, яка приходить на зміну тоталітарній совєтській культурі, має всі ознаки культури транзитної. Її ж прикметами є, зокрема, дестабілізація соціяльних, етнонаціональних, ґендерних ознак і нове символічне впорядкування соціокультурного поля, у якому поважну роль відіграють медії та популярна культура. Варто зауважити, що особливо часто опосередкувальну і водночас трансґресивну роль у процесах соціокультурного перекодування виконує категорія ґендеру. Ґендерні аспекти загалом відіграють значущу роль у культурах посттоталітарного типу. Спробуємо проаналізувати, як зміна ролей, смислів і мітів у посттоталітарній українській культурі початку XXI століття пов’язана з ґендерними питаннями, як ґендер набуває перформативної та імаґологічної форми і як відбувається фемінізація транзитної культури. Для цього зупинюся на двох ґендерних іміджах, які набули популярности в посттоталітарний період в Україні: на попкультурному образі Вєрки Сердючки та політичному іміджі Юлії Тимошенко.

На перший погляд, маємо цілковито протилежні постаті: Юлія Тимошенко – реальна публічна особа, яка належить до вищого світу політичнобізнесової еліти, успішна бізнес-жінка, колишня прем’єр-міністр, майже сакральна особа в нинішній Україні. Вєрка Сердючка натомість – повна протилежність Юлії Тимошенко, а саме: один із найвиразніших продуктів української поп-культури кінця XX століття, вигаданий персонаж, що його грає переодягнений у жіночий одяг чоловік, образ бурлескний і профанний, який хтось сприймає як пародію на українську жінку, а хтось – як східнослов’янський еквівалент «звичайного народу».

Однак, попри цю протилежність, Тимошенко і Сердючка мають чимало спільного. По-перше, безперечно, що і Тимошенко, і Сердючка є символічними ідентичностями, які стали показовими для українського соціюму кінця минулого і початку нинішнього століття. По-друге, обидва образи мають виразну ґендерну, а саме фемінну природу і представляють ґендер як перформенс та фіксують його театралізацію; по-третє, вони у тій чи тій формі є продуктом популярної культури з її наголосом на образності, тобто є продуктом іміджології; почетверте, обидва образи використовують глибинну архетипну символіку, пов’язану із жіночими ролями в традиційному соціюмі, й апелюють до сексуальности; по-п’яте, обидві постаті виконують не лише трансґресивні, але й терапевтичні функції у транзитному посттоталітарному українському соціюмі; і нарешті, по-шосте, обидва образи виразно експлуатують асоціяції, пов’язані з минулими совєтськими часами.

Починаючи від 2001 року, Юлія Тимошенко як лідерка політичного об’єднання БЮТ (Блок Юлії Тимошенко) разом зі своїми іміджмейкерами послідовно культивує власний публічний образ і при цьому активно використовує жіночі ґендерні коди ...

Друкувати