Друкувати
Неділя, 23 вересня 2018 - 22:37

Джерело: Український Гуманітарний Огляд

Історик на позовах із простором, або чи можлива синхронізована історія?

Травень 2012

Писати історикові про простір та просторові уявлення якоїсь групи чи окремого індивіда сьогодні непросто з багатьох причин, і на кількох з-поміж них я далі зупинюся. По-перше, дискусії про простір неодмінно зачіпають низку підтем (як-от: «нація та націоналізм», «ідентичність», «пам’ять», «модерне місто», «геополітика»), вивчення кожної з яких має розпрацьовані методологічні засади та розлогі бібліографії. Це означає, що історик мусить чітко усвідомити напрям свого дослідження та його мікро- чи макрорівні, адаптувавши випрацювану соціологами, філософами, літературознавцями, психологами, урбаністами тощо методологію. По-друге, те, що відомо історикові про організацію простору досліджуваної ним доби, не завжди збігається з тим, як бачили-відчували-переживали цей простір носії уявлень про нього. Відтак, існує черговий ризик – потрапити в пастку теоретичних моделей, слідування яким може викривити інформацію джерел, а отже, призвести до певної «штучності» дослідницького тексту.

Ці суперечності, серед іншого, добре унаочнено в дискусіях істориків дипломатії і теоретиків міжнародних відносин, де історики називали теоретиків ілюзіоністами, що маніпулюють емпіричним матеріалом, а ті, своєю чергою, кваліфікували істориків як хробаків, що вивчають забальзамоване минуле, вишкрябуючи якомога більше даних, але не вміючи їх впорядкувати за браком відповідної методології. Також доброю ілюстрацією до цієї проблеми буде критика підходів Мішеля Фуко. Для прикладу, Жак Леонард, дослідник історії французької медицини ХІХ ст., в есеї «Історик і філософія» (1980 р.) уподібнив Фуко до «варварського рицаря», який «промчав галопом ... через історичні терени, необережно відмовляючись у своїх історіях про в’язниці, медицину, лікарні від уважного та педантичного дослідження»[1]. Обидва наведені приклади яскраво показують, наскільки складно знайти рівновагу між теоретичними конструкціями – неуникненно штучними й накиненими стосовно реальності – та врахуванням специфіки концептуалізованої у такий спосіб дійсності.

Повертаючись до простору, нагадаю, що він є окремою науковою цариною, де за об’єкт вивчення служить саме простір, а не час. Про це у 1970-х рр. писав соціолог та філософ Анрі Лефевр, розмірковуючи про формулювання теорії, котра би поєднала різнорівневі «поля», себто площини дослідження простору: 1) фізичну, де увага має зосереджуватися на природі й космосі; 2) ментальну, де йтиметься про логічні узагальнення (метафізичні репрезентації простору); 3) суспільну – як площину соціальної практики[2] ...

Друкувати