Друкувати
Неділя, 23 вересня 2018 - 01:16

Джерело: Часопис «Критика», Рік XVII, число 3–4 (185–186), сторінки 4-8

Інтелектуал, волоцюга, мандрівник

Квітень 2013

Юрій Андрухович, Лексикон інтимних міст, Чернівці: Meridian Czernowitz, 2011.

Василь Махно, Котилася торба, Київ: Критика, 2011.

Ігор Померанцев, Винарні. Поезії, проза, есеї. Переклад з російської Олександра Бойченка, Діани Клочко, Елеонори Соловей. Київ: Майстер книги, Чернівці: Meridian Czernowitz, 2011.

 

«Серед людей, які пишуть про подорож, порівняно небагато тих, хто справді подорожує, – сказав якось Ришард Капусцінський. – Бо людина за своєю природою, за своєю суттю є такою істотою, яка не любить подорожувати. Люди воліють не подорожувати, їм це не подобається. Якщо мають змогу, то уникають мандрівки».

Чи мав рацію польський віртуоз репортажу і один із найзавзятіших мандрівників своєї епохи? Чи немає в його словах звичайної поблажливости людини, осмаленої небезпеками дороги, до всіх, хто обрав осіліший спосіб життя?

На перший – і наївний – погляд, те, що сказав Капусцінський, геть розминається з реальністю. Про яку нехіть людей до подорожування може йтися, якщо, за статистикою, кількість осіб, які торік здійснили туристичну подорож, наближається до мільярда, а кожен п’ятнадцятий працівник на планеті зайнятий у туристичному бізнесі? Навіть кількість представництв тураґенцій на вулицях наших міст може здатися наочним спростуванням такого твердження.

Але чи варто полемізувати з Капусцінським, махаючи звітами Всесвітньої туристичної організації? Чи про те саме мова? Навіть побіжного погляду досить, щоб зрозуміти: вже саме поняття «подорож» містить багато суперечностей.

Вочевидь, важко назвати «мандрівником», скажімо, нелеґального втікача з Африки, який разом із сотнями таких, як він, на непристосованому човні долає хвилі Середземного моря в бік омріяного европейського берега, наражаючи себе на смертельну небезпеку.

Але чи можна назвати «мандрівником» і того, хто летить на зручний курорт чартерним рейсом, щоб, перебувши відпустку в ареалі пляжу й готелю, безпечно й швидко повернутися додому?

Певна річ, це – крайні приклади, які демонструють граничний ризик і максимально можливу безпеку, глибокий розпач і таку безтурботність, яку лише може дозволити собі людина в сучасному світі; життєвий вибір і коротку перерву в повсякденній рутині. Втім, ці полярно протилежні приклади тотожні в одному: якраз пересування в просторі, себто дорога, є найменш суттєвим і найменш бажаним елементом кожного з цих починань. Дорогу треба якомога безболісніше перебути, аби дістатися мети. В обох випадках, для обох «псевдо-мандрівників» найкраще було б, якби необхідність пересування в просторі взагалі відпала.

Звідси випливає, що подорож, як і підказує етимологія слова, – це дорога par excellence ...

Друкувати