Друкувати
Четвер, 20 вересня 2018 - 09:36

Джерело: Часопис «Критика», Рік XVII, число 9-10 (191-192), сторінки 32-34

Інерційне бачення: читаючи мовою кіна

Жовтень 2014

У фільмі «Магічна скринька», знятому в Англії 1950 року, великий англійський актор Роберт Донат грає Вільяма Фриз-Ґрина – одного з винахідників кінематографа. «Магічну скриньку» наповнили запрошеними зірками. Стрічку зробили до події під назвою «Фестиваль Британії». У ній знялося п’ятдесят-шістдесят найбільших акторів тогочасної Англії, яким здебільшого дісталися епізодичні ролі, зокрема й чоловікові, що грає полісмена, – серові Лоренсові Олів’є.

Вперше я дивився фільм разом зі своїм батьком. Мені тоді було вісім. Я так ніколи й не оговтався від враження, яке він на мене тоді справив. Мабуть, саме це й запалило в мені вогник дива кінематографа, одержимости – переглядом фільмів, процесом їх знімання, вигадування.

Фриз-Ґрин віддає себе всього кінематографові й умирає жебраком. Якщо знаєш історію його життя і те, як воно скінчилося, то рядок у фільмі про винайдення кіна – «Ти маєш бути страшенно щасливим, містере Фриз-Ґрине», – звучатиме, звісно, іронічно, та в певному сенсі й правдиво, адже він пройшов шляхом своєї одержимости до кінця. І це й тривожить, і надихає водночас. Я був дуже молодим. Тоді я не міг передати цього словами, та я відчував усе це й бачив – там, на екрані.

В моїх батьків був чудовий привід постійно брати мене до кіна, адже я з трьох років хворів на астму і напевно не міг займатися жодним спортом (точніше, так вони мені казали). Та мої батько з матір’ю любили фільми. Вони не мали звички до читання – там, звідки я родом, цього не було, – тож ми єдналися через кіно.

Нині я усвідомлюю, що тепло того зв’язку з моєю родиною та образами на екрані давало мені щось дуже цінне. Ми спільно переживали щось найважливіше. Ми проживали емоційні правди на екрані, часто в закодованій формі, правди, які у фільмах 1940–1950-х років часом було виражено через дрібнички: жести, погляди, реакції персонажів одне на одного, світло, тінь. Це були речі, які ми зазвичай не могли обговорювати, не обговорювали, ба й навіть не завжди усвідомлювали в своєму житті.

І це, власне, частина дива. Щоразу, коли чую, як люди відкидають фільми як «фантазію» і проводять чітку межу між кіном і життям, я собі думаю, що це лише спосіб ухилитися від сили кінематографа. Звісно, це не життя. Це звернення до життя, це безперервний діялог із ним.

Френк Капра казав: «Кіно – це хвороба». Я підчепив цю хворобу дуже рано. Я відчував її щоразу, як наближався до каси – з мамою, батьком чи братом. Ти заходиш у двері, ступаєш на товстий килим, проминаєш стійку з попкорном, що неймовірно пахне, – потім рушаєш до білетера ...

Друкувати