Друкувати
Субота, 22 вересня 2018 - 17:38

Джерело: Часопис «Критика», Рік XV, Число 1–2 (159–160), сторінки 38-38

Гукання імені

Лютий 2011

Давня традиція приписує господареві оселі на Святвечір, щойно над горою зійде вечірня зоря, кликати на імена душі своїх предків до столу.

Мій прадід «по мечу» Микола мав хист лікувати людей та свійських тварин і ростити фруктові дерева, тож його сад був найрозкішнішим у Білогірці – степовому селі у межиріччі Калитви та Сіверського Дінця, яке Українська радянська республіка 1926 року «подарувала» Російській радянській федерації. І хоча прадід не був багатієм і ніколи не мав наймитів, комуністичні активісти розкуркулили його та відправили до Західного Сибіру на спецпоселение, а сад вирубали.

Незадовго перед тим донька Миколи та Килини, моя бабуся Марія взяла шлюб із шістнадцятою дитиною Василя та Дар’ї Пономаренків – моїм дідом Олександром. За родинним переказом, молодята оселились у селі на крайньому сході тодішньої Донецької губернії (нинішній крайній схід Луганщини), але там уже бракувало хліба, тож бабуся не раз ходила через новий адміністративний кордон «на Росію» обмінювати хатні речі, тютюн та одяг на продукти.

Із наближенням великого голоду Олександр і Марія спробували перебратися до родичів у містечку Міллеровому (нині це північний захід Ростовської области Росії), проте на кордоні їх завернув загороджувальний загін наркомвнудельцев. Подружжя врятував дідів далекий родич, що працював у сільраді: він виписав їм довідку, яка за тодішньої відсутности паспортів замінювала посвідчення особи, і в ній змінив у дідовому прізвищі чотири останні літери, таким чином перетворивши Пономаренка на Пономарьова. Відтак Олександр і Марія без перешкод перетнули кордон. Бабуся наважилася розповісти про це лише через 56 років. Вона була неписьменна і не знала слова «геноцид».

Мої прадід «по куделі» Микита був друкарем у містечку Балті на межі Єдисанського степу та Південного Поділля. Звідти Микита Іваницький, його дружина Марія та їхня маленька донька Зіновія (моя бабуся) переселилися до Одеси, а невдовзі, на самому початку століття, осіли у місті на чотирьох пагорбах над верхнім порогом Дніпра. Засноване як польський Кодак, воно згодом обросло козацькими Старими та Новими Кайдаками, Мандриківкою та Половицею, а пізніше стало російськими Катеринославом-Кільченським, Новоросійськом і знову Катеринославом.

Зіновія Іваницька навчалася там у нещодавно відкритій Першій міській жіночій гімназії на розі Цегельної та Поліційної вулиць, неподалік будинку польського товариства «Огнисько». Із сусідньої булочної Кунцмана пахло свіжими «французькими» булками, із крамниці Сіммо – помаранчами, з маґазину Кефелі – прянощами, а з кондитерської Руппанера – кавою. Щодня, повертаючись із гімназії додому, бабуся Зіновія проходила Катерининським проспектом (городяни називали його просто Проспектом) із бульваром, обсадженим американськими кленами, пірамідальними тополями, білими акаціями та кущами бузку ...

Друкувати