Друкувати
Четвер, 20 вересня 2018 - 23:54

Джерело: Часопис «Критика», Рік ХХ, Число 1–2 (219–220), сторінки 27-34

Григорій Грабович: біографічний нариc

Червень 2016

Григорій Грабович народився у Кракові 12 жовтня 1943 року.1 За родинними переказами, його батьки мешкали на вулиці Бернардинській, неподалік від Вавельського замку (велична місцина, яка, втім, не має очевидного впливу на подальші події). Утім, найраніші спогади Грабовича походять не з Кракова, а з табору переселенців у Берхтесґадені (Баварія), куди сім’я прибула влітку 1945 року і який він досі чудово пам’ятає. Спогади про школу, яку він відвідував у Мюнхені (Фюрихсшулє у Рамерсдорфі, на околиці Мюнхена, близько 1950-го — до початку 1952 року), не такі яскраві, однак він добре пам’ятає перший випадок свого культурного маскування. Клас повели на екскурсію старою будівлею школи, на горищі якої було декілька офісних приміщень. На дверях одного з них висіла табличка із написом кирилицею, якого, певно, ніхто, окрім Грабовича, не міг прочитати (там було написано щось на кшталт «Редакція» чи «Хорс»). Однак він нікого про це не сповіщав (уже тоді знав, що чужинців не дуже люблять).

Сім’я переїхала до Сполучених Штатів у квітні 1952 року. Серед перших Грабовичевих спогадів — морозиво на паличці у шоколадній глазурі (смакота) і мандрівка автом по Мерит-парквей до Нью-Гейвена, де вони оселилися. Батько записав його до Католицької школи Святого Серця (іти доводилося далеченько, хоча в сусідньому будинку було розташовано школу ім. Гарі Трумена), оскільки там хлопчика погодилися зарахувати до четвертого класу (за умови, що він своєчасно навчиться читати англійською). Грабович і справді досить швидко вивчив англійську: до кінця року він прочитав усі книжки з класної бібліотеки (стелаж із трьома поличками, на яких стояла серія романів Волтера Фарлі про Чорного Скакуна, католицькі переспіви роману Томаса Г’юза «Шкільні роки Тома Бравна» і те, що йому подобалося значно більше, — історичні романи Кенета Робертса «Арундель» та «Озброєна чернь» тощо).

У середній школі Нотр-Дам у Вест-Гейвені (Конектикут), де викладали ченці з конґреґації «Брати християнських шкіл» («єзуїти-лайт», як їх називав Грабович), було трохи краще, однак тут панував радше традиційно католицький, аніж інтелектуальний дух. Грабович швидко навчився отримувати добрі оцінки, не надто напружуючись. Найсильніший спогад — знайомство із Т. С. Еліотом (через лектуру, не особисто). На той час Грабович багато й без розбору читав, переважно наукову фантастику і те, що було проскрибовано в католицькій школі (починаючи від «Коханця леді Чатерлей»), не розуміючи дечого, але проковтуючи полиці книжок у публічній бібліотеці Нью-Гейвена.

Українське оточення, все ще дуже еміґрантське за суттю — це він розумів лише туманно, — було іще менш інтелектуальним, ніж школа, хоча насправді воно вносило певне різноманіття (у молодіжній організації «Пласт», приміром, було більше ориґіналів, ніж у школі, однак усі вони були занадто однакові). Наприкінці випускного класу Грабович не міг дочекатися, щоб залишити все це  позаду.

***

Як стверджує сам Грабович, початок його справдешньої інтелектуальної біографії припадає на роки навчання в Єйлі, до якого він вступив 1961 року, отримавши стипендію, яку іноді дають мешканцям Нью-Гейвена, які на неї заслуговують і її потребують. Його плани щодо фаху були досить туманні (якийсь час він навіть думав про медицину, адже всі знали, що це неодмінно вело до престижної та прибуткової кар’єри). Проте він таки зосередився на англійській літературі, яка йому справді подобалася, особливо поезія. Навчання у професорів Гаролда Блума, Луїса Марца, Ричарда Люїса (R. W. B. Lewis), Алберта Лавелі, а також робота асистентом науковця Мейнарда Мака, дослідника творчости Шекспіра та Поупа, приносили Грабовичу чимраз більше задоволення, а його зацікавленість цими напрямками ставала чимдалі чіткішою. Тоді він також брав уроки російської мови та літератури, а згодом навіть прослухав семінар для докторантів Віктора Ерліха з польської літератури.

У той час у Єйлі не викладали ні української мови, ні літератури, натомість сталася цікава подія. Якось на третьому курсі коледжу Грабовича запросили долучитися до Шевченківських святкувань, які організовувала громада, і виголосити промову про національного поета під час щорічної Академії на його честь. Зазвичай від виступів очікували, що ті будуть короткими й хвалебними, для проформи, найчастіше вони педантично спиралися на праці авторитетних діяспорян на кшталт Павла Зайцева, Володимира Радзикевича, Степана Смаль-Стоцького та Василя Лева. Утім, Грабович підійшов до завдання як до курсової роботи у Єйлі і взявся за дослідження у бібліотеці Стерлінґа, ознайомившись не лише із совєтською ідеологічною позицією, але й із поглядами дисидентів, як, наприклад, зі статтею Михайлини Коцюбинської про Шевченка та романтизм, написаною 1958 року. Його доповідь вийшла довша, ніж того очікували організатори (причому декому не сподобалися його відступ від традиції та незнайома термінологія), проте його вторгнення в українську літературу — до якого він поставився як до наукового, а не громадського проєкту — надовго закарбувалося в пам’яті.

До закінчення бакалаврату Грабович знав, що хоче продовжувати студії в ділянці порівняльного літературознавства, хоча його зміст залишався непевним. Він подався на докторантуру (graduate studies) до Єйля та Гарварда, і його прийняли, але оскільки Єйль надавав щедрішу стипендію, то наприкінці весни 1965 року, перед самим випуском, він вирішив продовжити навчання у своїй альма-матер. Утім, склалося інакше. Іще раніше Мейнард Мак якось запросив його на обід до єйльського клубу «Mory’s» і принагідно дав пораду: хоч би що ти робив, вів він, спробуй здобути стипендію чи ґрант і поїхати за кордон, не переходь одразу з коледжу до докторантури, бо так згаєш можливість, яка більше не повториться. Грабович фактично вже проґавив декілька дедлайнів на престижні стипендії в Оксфорді й Кембриджі (він і справді, можливо, був для них недостатньо конкурентоздатним), але таки подався на стипендію Фулбрайта до Польщі. Сьогодні він уважає, що його проєкт не вирізнявся нічим особливим, то було щось компаративістське про слов’янський романтизм із акцентом на Міцкевічі, Пушкіні й Шевченкові, але він, видно, переконав приймальну комісію у Вашинґтоні, де відбулася досить приємна співбесіда, і на початку липня, коли він працював у піцерії на Кейп-Коді, з офісу Фулбрайта йому повідомили, що він отримав ґрант на навчання в Яґелонському університеті у Кракові — місті, де він народився. (Роблення піци він радо покинув.)

Той рік у Польщі, від жовтня 1965-го до червня 1966-го, став для Грабовича переломним. Польща все ще належала до совєтського блоку, тривала Холодна війна (і розгорталася війна у В’єтнамі), Польща була тією країною і тим суспільством, що безкінечно контрастували з Америкою, де він виріс (його враження з Европи перед переїздом родини до Сполучених Штатів були лише дитячими спогадами, а не предметом аналізу). Парадоксально, але Польща відкрила йому вікно у минуле, а також на власне коріння і подарувала знайомство з далекими родичами, українцями і поляками, але водночас репрезентувала картину космополітичнішого суспільства. Тутешнє академічне середовище було водночас і старомоднішим, і навдивовижу аванґардним — надто у Кракові, який уперто чіплявся за свою довоєнну та досовєтську минувшину і невтомно плекав богемний стиль. Літературознавчій «новій критиці», що її Грабович засвоїв у Єйлі як щось на кшталт догми, тут кидав виклик старіший, однак дуже витончений і влучний історизм. То було передчуття зіткнення методологій, із яким Грабовичеві судилося ще раз зустрітися за декілька років. Загалом краще розуміння академічного та наукового підходів, якого можна було досягти в Польщі, прийшло лише згодом, під час візитів до країни протягом двох наступних десятиліть. Та найгостріші враження залишилися саме від першого фулбрайтівського перебування в Кракові, із нечастими виїздами до Варшави, розмаїтими знайомствами й дружбою, що сформувалися там і справили безпосередній вплив на Грабовичеві інтелектуальні горизонти.

Із Кракова він знову подався на докторантуру в Єйлі та Гарварді, але цього разу пропозиція Гарварду була перспективнішою, і 1966 року Грабович розпочав там навчання на факультеті літературної компаративістики (Comparative Literature) за фахом «польська література» та додатковими спеціялізаціями «російська література» й «англійська література». Він виконав більшу частину своєї роботи із Віктором Вайнтравбом, одночасно навчаючись у різних професорів, серед яких визначними особистостями були Гарі Левін та Роман Якобсон. Грабовичеві також випало працювати з Омеляном Пріцаком у ділянці української літератури. Ситуативне зацікавлення мало далекосяжні наслідки. Продовжуючи дослідження польської та російської (англійська пленталася позаду), Грабович усе сильніше тягнувся до української літератури: усі статті, які він написав у той час, зосереджувалися винятково на ній. Коли у 1972–1973 роках факультет славістики пропонував курс української поезії ХХ століття, офіційним викладачем у каталозі значився Омелян Пріцак, проте реальним був Грабович. Цей досвід електризував його і підкріпив максиму: аби по-справжньому вивчити предмет, слід його викладати.

Після складання загальних іспитів Грабовича за підтримки Віктора Вайнтравба, Гарі Левіна та Омеляна Пріцака було обрано молодшим науковим співробітником престижного Гарвардського Society of Fellows (1971–1974). Із усього досвіду формування особистости цей виявився засадничим. Визначальну роль у подальшому становленні Грабовича відіграло спілкування зі старшими та молодшими визначними науковцями з різних дисциплін, серед яких було декілька нобелівських лавреатів, з різними темпераментами і підходами, проте об’єднаними своїми науковими досягненнями та відданістю науці. Досвід взаємодії з вченими такого рівня і діяпазону, обстоювання своїх позицій у такому контексті вельми розширювали горизонти і перспективи.

Протягом цього часу Грабович завершив англійський переклад праці Романа Інґардена «Літературно-художній твір» (Das literarische Kunstwerk), до якого він також уклав вступ (1973), і написав більшу частину докторської дисертації. Підходи, використані в цих проєктах, доволі відрізнялися. Інґарден — це чиста теорія, не лише феноменологія та естетика, але й онтологія як така. Як пізніше напише Грабович, у вступі до Інґарденової праці він зробив спробу потрактувати цю теорію не тільки в її філософському контексті (зокрема її онтологічний стрижень), але й в історичному (передусім подальший літературно-критичний вплив Інґардена і співвідношення його теорії з формалізмом). Однак у певному сенсі це вже передбачало Грабовичів відхід від чистої теорії.

На початку 1970-х років Грабович активно долучався до ініційованого Омеляном Пріцаком семінару з україністики, що став осердям роботи заснованого у 1973 році Українського наукового інституту Гарвардського університету (HURI). Інститут вирізнявся міждисциплінарним підходом до україністики із наголосом на філології та джерелознавстві, а також на способі, в який дисципліни виникають, функціонують та взаємодіють із ширшими культурно-історичними конструктами на кшталт націй або, у цьому випадку, України. В академічному світі поза межами інституту квітла деконструкція, і багатьом спрямування та порядок денний інституту могли здатися трохи ретро, хоча насправді вони були які завгодно, але не застарілі. Справді, академічну культуру HURI тоді було сповнено ідейного, ба навіть натхненного ревізіонізму. Рушійною силою цього процесу був, звісно, Омелян Пріцак, чия харизма, чітке бачення концепції розвитку HURI та широкого поля україністики, безмежна допитливість (він завжди знаходив час для нових ідей та гіпотез), а також не останньою чергою тонке чуття наукової політики та засадничої ролі людського чинника, оживляли цей проєкт. Завдяки Пріцаковому вмінню залучати науковців до проєкту україністики у Гарварді, починаючи від Ігоря Шевченка, Горація Ланта, Віктора Вайнтравба, Ричарда Пайпса та Адама Улама, які утворили перший склад Постійного комітету україністики, а згодом Едварда Кінана та Рикардо Пікіо з Єйля, інститут та постійний семінар перетворилися на осередок інтелектуального дискурсу, ревізіоністського аналізу та деконструкції найвищого ґатунку. Їхнім центром тяжіння були середньовічний та ранньомодерний періоди, проте відкритість до інших епох та низки всеохопних питань також була частиною його місії, що неабияк відобразилося на учасниках. Усе це справило визначальний вплив на Грабовича.

1975 року Грабович захистив докторську дисертацію, і його було призначено доцентом факультету слов’янських мов і літератур Гарвардського університету. Викладаючи україністику, порівняльну славістику та порівняльне літературознавство, він заходився реґулярно публікувати статті на різноманітні, переважно історичні теми української літератури, проте зосереджувався і на конкретних авторах — приміром, на Павлі Тичині, другому з його найулюбленіших поетів. Інститутський часопис «Harvard Ukrainian Studies», що почав виходити 1977 року, став для нього і для багатьох інших працівників та партнерів інституту однією з головних рушійних сил. Утім, перед Грабовичем постав інший, цілком типовий виклик: як перетворити дисертацію на книжку. Після консультацій зі своїм наставником Омеляном Пріцаком він вирішив, що оскільки в дисертації так ретельно розглянуто відображення України, її історії та мітів у польській та російській літературах, напрошувалося аналогічне потрактування з українського боку, співрозмірне опублікованим творам та реальній важливості чи увазі, на які вони заслуговували. Тож була потрібна друга частина, співмірна першій: праця ще на якихось 500 сторінок. Грабович підготував детально розроблений план, однак упродовж наступних п’яти років проєкт зачах — він став завеликий. Точніше кажучи, інтерес Грабовича змістився (і вдумливе прочитання двох кульмінаційних розділів дисертації про Гоголя та Словацького вже давало це зрозуміти).

 

Цей новий інтерес та спрямування, уже означені в дисертації, тяжіли до символічного, до речей, які можна було розглянути за допомогою структуралістського аналізу та психоаналітичного підходу і які обіцяли низку інсайтів у будь-якій культурній рамці чи ситуації, особливо такій обтяженій, як українська. (Грабовичеві дискусії про структуралізм та психоаналіз із дружиною Оксаною, яка тоді працювала в цих галузях, виявилися, на його думку, дуже продуктивними.) Близько 1980 року, коли Грабовича підвищили до ад’юнкт-професора, йому необхідно було видати книжку (зокрема тому, що йшлося про підвищення, tenure), а розлогий том, який нібито планувався, ніяк не можна було вчасно закінчити. Власне, те, що спершу задумувалося як розділ про Тараса Шевченка, стало природною альтернативою загальному історичному оглядові завдяки центральності національного поета й символічному пласту його поезії, і не останньою чергою тому, що Грабовичева праця в цій царині вже розпочалася наприкінці 1970­х (див. його статтю «До питання глибинних структур у творчості Шевченка» у збірнику «Шевченко і критики» 1980 року, що його упорядкував Юрій Луцький). Три роки по тому з’явилася тендітна книжечка «Поет як мітотворець», яка ознаменувала, як багато хто зазначав уже тоді і згодом, новий напрямок у шевченкознавстві. Стислість і чіткість книжки зробили її доступною — чи принаймні так здавалося.

Полеміка довкола «Поета як мітотворця» — часто хвалебна, однак значно частіше збентежена, підозрілива й ображена нетрадиційним та нежитійним дискурсом про Кобзаря — домінувала в діяспорному сприйнятті Шевченка протягом 1980-х років, а з часом перенеслася в Україну і поновилася ще інтенсивніше після видання українського перекладу книжки, що його здійснила Соломія Павличко (1991). Для Грабовича 1980–1990-ті роки значною мірою були пов’язані з виконанням адміністративних обов’язків. 1983 року його призначили головою факультету славістики (1983–1988 — подекуди ведмежа послуга для його наукових досліджень, яка, втім, виявилася корисною в інших сенсах), а згодом обрали директором HURI. Цю посаду він обіймав у 1989–1996 роках, тоді ж навчився «танцювати під дві мелодії» (тобто «гарвардську» і «українську»). Згодом його зв’язки з Україною напередодні проголошення незалежности лише посилилися. На посаді директора HURI Грабович використовував будь-яку можливість для налагодження тісніших зв’язків із науковими колами України, зокрема гуманітаріями, і проведення давно очікуваних реформ. Однією з таких спроб, яку він ініціював спершу разом із Омеляном Пріцаком, Рикардо Пікіо, Ярославом Ісаєвичем, Віталієм Русанівським та іншими науковцями, було заснування Міжнародної асоціяції україністів в Еркуланумі (Італія) 1989 року, першим президентом якої він був у 1990–1993 роках і результатом діяльности якої стало проведення Другого міжнародного конґресу МАУ у Львові 1993 року. Як показав час, офіційна реакція академічного істеблішменту в Україні на ініціятиву розширення та розвитку україністики в міжнародному контексті була в кращому випадку прохолодна.

Упродовж усього періоду української незалежности Грабович ставив питання про стан української науки. Певна активізація відбулася в середині 1990-х із виходом у часописі «Slavic Review» статті «Україністика: окреслюючи контекст» (1995) та інтерв’ю в паризькому журналі «Культура» (1995, № 77, 79) про україністику в Польщі та польські студії в Україні. Мов у прикладі зі шкільного підручника про Катона Старшого із його рефреном, що Рим має зробити із Картагеном, у багатьох Грабовичевих текстах звучав його рефрен про жалюгідний стан гуманітаристики в Україні, очевидний брак будь-яких перспектив реформування (що було вповні доведено протягом двох з половиною десятиліть) і, попри все це, про нагальну потребу змінити цю ситуацію. Програмною кульмінацією стала його доповідь «Совєтизація гуманітарних наук в Україні: ідеологія і культурний стиль», яку він виголосив на міжнародній конференції «Наука і влада» (15–17 травня 1996 року) у Гале (Німеччина). Матеріялів конференції не було опубліковано (їх вихід обіцяють у 2018 році), і лише частина доповіді пізніше з’явилася англійською («Совєтський і постсовєтський дискурси сучасної України: літературознавство, гуманітаристика та російсько-український інтерфейс» у збірнику «Від совєтології до постколоніялізму: Польща і Україна у постколоніяльній перспективі» 2007 року, що його упорядкував Януш Корек). Проте невдовзі по тому український переклад доповіді було надруковано у двох перших числах часопису «Критика», що його Грабович заснував у Києві 1997 року. Ретельний аналіз совєтського спадку та, зокрема, його сталіністського стрижня, тоталітарної суті та культурного стилю, невигойної, деструктивної присутности в численних українських академічних установах, передусім в Українській академії наук (президентом якої був тоді і дотепер є Борис Патон), став центральним елементом включення Грабовича в академічну ситуацію в Україні і пріоритетом часопису, що його він очолив. Як виявилося, він був єдиним із небагатьох західних україністів, які опікувалися вирішенням цієї проблеми неухильно, безперервно, не піддаючись на улещування українського совєтського/постсовєтського (фактично все ще за природою совєтського) істеблішменту. Після публікації статті про сталінський профіль Академії наук Грабовича не квапилися залучати в її працю. Ба більше, за декілька тижнів після виходу першого числа «Критики» в серпні 1997 року редакцію виселили з тимчасового офісу, який вона співвинаймала (а насправді займала лише один стіл) у щойно заснованому Інституті української археографії Академії наук, попри чималу фінансову підтримку, яку організація — тоді все ще «комісія», а не інститут — отримувала від HURI під керівництвом Грабовича на початку 1990­х. Розірвавши зв’язки з українськими академічними колами, Грабович спрямував усі зусилля на формування альтернативного інтелектуального майданчика — часопису «Критика». Історія, численні досягнення та різні невдачі «Критики» становлять окрему тему для обговорення, однак заслуговують тут на декілька зауваг. «Критика» протрималася вже 19 років і стала комплексним проєктом: не лише інтелектуальним часописом, але й, по-перше, видавництвом, яке впродовж цих років опублікувало майже 150 видань; по-друге, науково­дослідним Інститутом Критики, який не має фізичного приміщення, проте є більш ніж реальним, здатним стати науковою платформою для серйозних міжнародних конференцій і особливо для декількох фундаментальних академічних видавничих проєктів; по-третє, порівняно нещодавно запущено веб­сайт www. krytyka.com, на якому розміщено аналітичні статті, рецензії, дискусії, блоґи, стенограми круглих столів тощо українською та англійською мовами (можливо, в найближчому майбутньому з’явиться версія німецькою), а також академічний інтернет-журнал «Часопис української політики та суспільства», авдиторія яко­го становить 10–12 тисяч читачів на тиждень. Усе це робиться не заради прибутку і вимагає величезних волонтерських зусиль Грабовича та відданої когорти молодших науковців, які поділяють його погляди. Насправді первісної мети, яка передбачала перетворення «Критики» на платформу, плацдарм для майбутньої нормальної Академії наук, зосередженої довкола гуманітарних дисциплін, частково досягнуто. За доказ можуть правити вже здійснені проєкти й публікації, а також проєкти, що перебувають у роботі, як і міжнародна репутація починання. Невдачі, своєю чергою, зводяться до однієї: прірви між необхідним і досягнутим, адже від самого початку «Критика» в усіх своїх формах і попри всі здобутки та міжнародне схвалення перебувала на межі фінансового виживання. Неспроможність довести важливість починання в Україні та спонсорам за кордоном, забезпечити стабільне фінансування «Критики», співрозмірне з її завданнями, стала для Грабовича найбільшим розчаруванням.

Попри це, впродовж двох наступних десятиліть власна наукова діяльність Грабовича була, як він зазначає із притаманною йому скромністю, небезуспішною. Йому вдалося досягнути успіху в деяких напрямках, зокрема досліджуючи Тараса Шевченка. Через 25 років після завершення українського перекладу «Поета як мітотворця» Грабович постійно повертається до цієї теми. 2000 року вийшла книжка «Шевченко, якого не знаємо» — збірка із восьми статтей, написаних переважно в 1990-х роках, за винятком ранньої статті про поему «Тризна», яка вийшла 1980 року і «натиснула на гачок» реакції стривоженої «громади» на «Поета як мітотворця», оскільки в ній було згадано — у примітках, щоб бути точним, — табуйовану тему Шевченкової сексуальної ідентичности. (Книжка і стаття в якийсь спосіб переплелися в громадській думці, тим більше, що ні однієї, ні другої по-справжньому не прочитали.) Друге видання збірки з’явилося 2014 року з нагоди святкування двохсотріччя Шевченка, і його було розширено розлогішою статтею 2012 року про «Шевченкові архетипи». Для Грабовича збірка «Шевченко, якого не знаємо» у багатьох сенсах є такою ж важливою, як і його перша книжка про поета: вона не така концентрована і послідовна, натомість заторкує ширше коло питань і проблем, пов’язаних із дотичними темами символічної автобіографії Шевченка та її (переважно сучасної) рецепції.

В Україні книжку сприйняли здебільшого поверхово, і лише Ярослав Грицак вдався до обговорення Грабовичевого поняття «символічної автобіографії» декілька років по тому на презентації видань «Критики» під час щорічного Форуму видавців у Львові; втім, стенограму презентації не було опубліковано. А оскільки книжку було написано українською, вона поза цим контекстом залишилася непрочитаною.

Окремою ниткою в Грабовичевих працях проходить тема рецепції Шевченка. Вона з’являється в контексті обговорення нинішнього стану шевченкознавства та візуальної Шевченкіяни (від совєтських часів дотепер) у книжці «Шевченко, якого не знаємо» і займає трохи більше ніж третину видання. Але безпосередніше вона зринає в декількох опублікованих статтях та низці ще не опублікованих чи незавершених рукописів, створених протягом минулих 25 років. Хоча деякі з цих положень було озвучено у Москві на спільному американсько-совєтському симпозіюмі (1990), центральним текстом для Грабовича є його стаття про Шевченкову рецепцію Миколи Костомарова, яка з’явилася в томі HUS за 1993 рік (опублікованому у 1996 році), а рік по тому вийшла й українською. Майже від початку Грабович планував перетворити цю працю на ширше дослідження рецепції Шевченка. Із цією метою він написав як майбутні розділи та опублікував як статті аналітичні нариси Шевченкової рецепції Дмитра Донцова та Євгена Маланюка. Вагоміші розділи про Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова та Івана Франка досі в роботі; другий і третій із них уже було запрезентовано як доповіді.

 

Нещодавнім результатом цього проєкту є двотомове видання «Тарас Шевченко в критиці», перший том якого про рецепцію сучасників (1839–1861), що побачив світ 2013 року, є частиною окремого, хоча й дотичного проєкту з нещодавньої наукової діяльности Грабовича: ідеться про його роботу над проєктом Наукового товариства ім. Шевченка у США (НТШ-А) з нагоди вшанування двохсотлітнього ювілею Шевченка. Щоб осягнути його нюанси, а також зрозуміти дещо про Грабовича, слід здійснити короткий екскурс у його взаємини із цією організацією.

Вони тривають ось уже майже сорок років. 1978 року тодішній голова (президент) НТШ-А, Ярослав Падох, запросив Грабовича приєднатися до Товариства й очолити Комісію шевченкознавства. Грабович подав свою кандидатуру, і його прийняли на початку 1979 року. Трохи згодом Падох попросив його очолити об’єднану Комісію шевченкознавства, до якої входили НТШ-А, Українська вільна академія наук (УВАН, до цього часу Грабович був її дійсним членом) та HURI. Її основним завданням мало стати приготування щорічних Шевченкознавчих конференцій за участи трьох установ. У 1981–1983 роках Грабович зорганізував три такі конференції. Утім, 1983 року «гнів» громади за нібито «паплюження» образу Кобзаря досягнув точки кипіння (його старанно підживлювали декілька діяспорних бандерівських газет), і після нападу на Грабовича з боку Наукового товариства ім. Т. Шевченка в Канаді він попросив Падоха зайняти тверду позицію: зрештою, «братнє» Наукове товариство ім. Т. Шевченка ганьбило не просто члена товариства (називаючи його деґенеративним, антиукраїнським, аґентом комуністів тощо), а науковця, якого НТШ-А спеціяльно уповноважило досліджувати творчість Шевченка, тож якась реакція (так думав Грабович) напрошувалася сама собою. Утім, це не мало жодних наслідків, і Грабович урешті склав повноваження голови Комісії, яка продовжила роботу під іншим керівництвом.

Протягом наступних двадцяти років або близько того Грабовичеві взаємини з НТШ-А були дещо прохолодні, хоча й не припинялися: він брав участь у дев’ятій щорічній Шевченкознавчій конференції (1989), де вперше виступали промовці із совєтської України (Іван Дзюба, Ігор Римарук та Микола Жулинський). Він також виголосив вступну промову і перший зачитав доповідь на одинадцятій конференції (1991). Грабович працював іще над багатьма проєктами у Києві й Гарварді. Утім, на початку та в середині 2000-х років, відгукуючись на його дослідження творчости Шевченка, Грабовича почали реґулярно запрошувати на щорічні Шевченкознавчі конференції, і здавалося, що Грабовичеві присутність і внесок викликали цілком позитивну реакцію. Колишню істерію, вочевидь, було забуто (обливання брудом? яке обливання брудом?), відтак Грабович став центральним суб’єктом дослідження Шевченкової творчости в товаристві. 2009 року Грабовичу запропонували посади віце-президента й ученого секретаря, на що він погодився і на які його й було обрано. Через декілька місяців після призначення він запропонував комплексний план, що передбачав низку публікацій, конференцій, презентацій книжок, концерт та інші заходи, які мали на меті вшанувати двохсотлітній ювілей Шевченка 2014 року і познайомити широку авдиторію з патроном товариства. Розмах Шевченкового ювілейного проєкту, що його ініціював Грабович, а потім, протягом наступних років, його успішне втілення спричинилося до того, що 2012 року Грабовича було обрано президентом НТШ-А й переобрано у 2015 році з новою динамічнішою програмою.

Звісно, невдовзі Грабович та його близькі колеґи з товариства зрозуміли, що перед НТШ стояло завдання не лише відсвяткувати двохсотріччя Шевченка чи повернути до життя шевченкознавство в товаристві, яке носить його ім’я, але  й значно масштабніший та складніший виклик: відродити й осучаснити науковий орган зі значним потенціялом та видатними традиціями, але й із багатьма гострими проблемами. Це вимагало не лише індивідуального, але й колективного бачення та волі.

Двохсотріччя поета стало потужною спонукою до наукових занять Грабовича. Найважливішими проєктами були вже згаданий двотомник «Тарас Шевченко в критиці» (другий том невдовзі має вийти друком): Грабович здійснив його загальну редакцію та написав до кожного тому об’ємний вступ; монографія «Шевченкові “Гайдамаки”: Поема і критика» (2013) — частина тритомника, до якого також увійшли факсимільне видання першодруку поеми 1842 року та монографія Олеся Федорука «Перше видання Шевченкових “Гайдамаків”: Історія книжки»; робота куратором виставки й двомовного каталогу (українською та англійською) Українського музею у Нью-Йорку «Тарас Шевченко: поет, художник, ікона (1814–1861)», до якого він також написав розлогий вступ. 2017 року має вийти друком англомовна праця «Тарас Шевченко: портрет у чотири сеанси», яку має опублікувати HURI й розповсюдити «Harvard University Press».

Іще одним із головних складників наукової діяльности Грабовича, також оповитим парадоксами й хибними потрактуваннями, є історія літератури, а саме історія української літератури та дотичні до неї проблеми компаративістики, загальні питання й теоретичні засади. Як засвідчують ранні статті Грабовича, в основі його підходу лежить літературно-історичний фокус чи то для історіографічного (див. нарис «Сергій Єфремов як історик українського письменства» 1976 року, а особливо розлогу рецензію «До історії української літератури» 1977 року, що полемізує з канонічною історією Дмитра Чижевського), чи то для компаративістського фрейму (тобто для польсько-українських, російсько-українських та єврейсько-українських літературних взаємин), чи для будь-якого специфічного українського літературного явища: Нью-Йоркської групи поетів 1950–1960­-х років, ДіПі, Мистецького українського руху («МУР») періоду пізніх 1940-­х чи пізнішої української діяспорної літератури, або ж у рамках українського модернізму. Усі ці дослідження ґрунтуються на історичній чутливості та принципах історіографії. Підтвердженням є два видання збірок статтей Грабовича «До історії української літератури» 1997-го та 2003 років.

Через те що Грабович, услід за Гансом-Робертом Яусом, ставив під сумнів можливість і корисність імовірно «всеосяжного», «повного» та передовсім «авторитетного» історичного наративу (див. вступ у збірнику «До історії української літератури» та численні подальші зауваги, інтерв’ю та дискусії), сформувалася думка, особливо серед запеклих поборників традицій, що Грабович категорично проти історії літератури та її написання. Усе це загострювало Грабовичеві зауваження щодо вкрай проблематичної та вочевидь неефективної практики викладання української літератури під виглядом історії літератури у школах, замість, скажімо, обговорення окремих текстів і способів їх прочитання. Його підсумкова рекомендація не викладати літературу в школі, а залишити її для університетів (зрештою, Шопенгавера не вивчають у третьому класі) очікувано викликала ще більше обурення.

Грабович не шкодує про свої коментарі щодо вилучення історії літератури зі шкільної програми; втім, він шкодує, що не опублікував своєї розлогої статті про теорію горизонту сподівань Яуса та її застосовність до української літератури в її історичному двобої за виживання з російською літературою окремим виданням та англійською мовою. Натомість він вмістив її у книжці «До історії української літератури» — і фактично поховав там. Як можна було передбачити, вплив статті на цільову авдиторію в Україні був нульовий.

Тепер, за іронією долі, Грабович координує колективні міжнародні зусилля для написання нової історії української літератури (роботу над нею підтримує консорціюм німецьких, австрійських та швайцарських фундацій і координує Університет Сент­Ґалена із залученням европейських, північноамериканських та українських науковців). Ця історія, розрахована не на початківців, а на просунутих студентів-філологів та літературознавців, мусить приділяти значну увагу проблемам компаративістики та історіографії, які чудово ілюструє українська література. Попередня дата виходу друком — початок 2018 року.

Грабовича тішить, що бібліографія його праць не включає (як у випадку першого збірника на пошану Омеляна Пріцака) списку неопублікованих рукописів, — це гнітило б його. Але він волів би згадати деякі з них: збірку есеїв «Наука, антинаука та містифікації», яка мала вийти 2010 року, але відійшла на задній план через двохсотріччя Шевченка; уже згадану книжку про рецепцію Шевченка; книжку про Тичину (вона давно планувалася і до неї є безліч напрацювань, однак усе ще не набула чіткої форми); і, не останньою чергою, його докторську дисертацію (класична повчальна історія).

Іще залишається 35-томне повне зібрання творів Пантелеймона Куліша, чотири томи якого вже вийшло, ще три чи чотири з’являться незабаром; термін завершення проєкту поки що невідомий.

У вільний час Грабович найщасливіший, коли перекладає з української на англійську; він зробив чимало перекладів Шевченка, Бажана і Стуса.

Він також погодився відповісти на три традиційних запитання:

Його улюблений колір? Грабович не впевнений, однак, можливо, традиційний синій колір Єйльського університету. (Його колись бентежило, що барву синього кольору в українському прапорі так і не встановлено — кожен варіянт трохи інакший, але це навіть кумедно. Зате в президентському варіянті він майже чорний — так, мабуть, більш авторитетно.)

Улюблений мітологічний герой: Сизиф (приклад для наслідування).

Улюблена цитата: «Хіба самому написать…» (також зі своїми сизифовими обертонами).

  • 1.«George G. Grabowicz: A Biographical Sketch», Harvard Ukrainian Studies, 32–33, 2011–2014. Матеріял підготувала Галина Гринь на основі інтерв’ю з Григорієм Грабовичем; для цієї публікації його було змінено та доповнено. З англійської переклала Людмила Дяченко.
Переклад: 
Друкувати