Друкувати
Неділя, 23 вересня 2018 - 07:18

Джерело: Часопис «Критика», Рік XXI, число 7–8 (237–238), сторінки 2-7

Гібридна дерусифікація

Жовтень 2017
1

Відколи наприкінці 1980-х років у тоді ще підсовєтській Україні відновився плюралістичний громадсько-політичний дискурс, українські націоналісти — і радикальні, і демократичні — пропаґують ідею дерусифікації, тобто подолання руйнівних, на їхнє переконання, наслідків тривалої імперської русифікації. Хоча різні особи й організації мають досить відмінні уявлення про суть і методи пропонованої політики, більшість із них погоджуються щодо необхідности «повернення» російської мови до єдино леґітимної в національній державі — якою націоналісти, звісна річ, хочуть бачити Україну — функції мови російської національної меншини (котру багато з них, утім, теж хотіли би «повернути» до помірних досовєтських розмірів).

Дерусифікувати, отже, належить тих українців та інших неросіян, котрі в різний час із примусу чи стимулу перейшли на російську як головну мову повсякденного спілкування (або ж це зробили ще їхні батьки чи дальші предки), та, відповідно, ті сфери суспільного життя, в яких російська стала панівною мовою (власне, це стосувалося майже всіх сфер, принаймні в містах). Небажання всіх або частини зрусифікованих людей «повертатися» до своєї національної чи, як її зазвичай називають у націоналістичному дискурсі, «рідної» мови націоналісти попервах не припускали, а пізніше цим небажанням дуже обурювалися, пропонуючи різні способи боротися з ним: від медійного переконування до державного примушування.

Проте коли 1991 року здійснилася націоналістична мрія про незалежну українську державу, націоналісти не здобули в ній проводу, а владні утилітаристи виконували націоналістичну програму лише тією мірою, якою це сприяло збереженню їхнього панування і, як швидко з’ясувалося, грабування. Тому держава майже ніяк не примушувала своїх громадян «повертатися» до української мови, а коли переконувала, то зазвичай не дуже вправно й нерідко контрпродуктивно. Попри наданий іще за часів УССР статус єдиної державної, українська мова не стала єдиною мовою спілкування навіть у державному секторі, а в багатьох недержавних практиках залишалася цілком марґінальною, хоч уже начебто й леґітимною — тобто заперечувати можливість її вживання мало хто зважувався, але й забезпечувати реалізацію такої можливости майже ніхто не збирався. За два десятиліття незалежности радикальної зміни позицій української та російської мов не сталося: перша начебто потроху поширювалася, але друга була повсюдною, для більшости людей прийнятною, а для багатьох навіть дуже привабливою ...

Друкувати