Друкувати
Середа, 26 вересня 2018 - 15:16

Джерело: Часопис «Критика», Рік XI, число 4 (114), сторінки 14-19

Фабрикування науки

Квітень 2007

На нещодавній конференції Асоціяції студій національностей (Association for the Study of the Nationalities), проведеній у Нью-Йорку в Колумбійському університеті 12–14 квітня, була секція, присвячена науці у постсовєтському просторі. І там знову довелося говорити про стан української гуманістики – звісно, далеко не відрадний. В обговоренні один канадський колеґа запитав: чи впливають якось на ситуацію такі-от виступи й писання на цю тему? Мусив дати йому також не зовсім відрадну відповідь. Загалом на публіку, на громадську думку, може, і впливають, але не надто помітно: громадськість (і тепер, і завжди) заклопотана іншим. На молодші та середні кадри науковців – напевно так, і це налаштовує оптимістично. На істеблішмент, мабуть, не впливає ніяк, у кожному разі не на чиновниківгуманітарів. Але дарма, нам своє робить, і скоріше чи пізніше зрушення будуть.

Проблем, про які вже говорено й надалі треба говорити – чимало, всі вони системні і глибинні й віддзеркалюють викривлення суспільства та різних іще не зреформованих інституцій. Це передусім корупція, хабарництво і навіть вимагання в освіті, зокрема вищій. Це поширеність наукової нечесности, зокрема плаґіяту. Не останньою чергою це системне порушення стандартів якости. Воно стосується інституцій (сумнівних новоспечених «університетів » і «академій»), просування в чинах у системі Академії наук (про що раніше вже писала «Критика») і самих учених звань. Мусимо тепер писати про ці негаразди у зв’язку з новим доволі цікавим казусом: нещодавнім захистом у Львівському університеті докторської дисертації пана Петра Іванишина. Цей випадок і той стиль мислення, що його він оприявнює, варті певної контекстуалізації, зокрема літературознавчої.

Феномен ідеологічної, «партійної», «викривальної» критики не новий в українській літературі: у минулому столітті він мав низку іпостасей, передусім у совєтській системі, але також (хоч і в набагато меншому масштабі) і в націоналістичному дискурсі. Характерним для совєтського варіянту було змішування стилів, де оця «викривальність » не обмежувалася лише до певних жанрів і авторів (зокрема штатних борців із «західними фальсифікаціями»), але й надихала всіх критиків і велике число (хоч і не всіх) літературознавців. Як видно, наприклад, із різних вправ навколо питання «соціялістичного гуманізму» (про що мені йшлося у минулому числі «Критики»), бувало таке, що майже цілий Інститут літератури, сливе хором, заходжувався виспівувати пеани на задану тему. Ідеологія, одне слово, мала свої прероґативи і своїх парторгів – і її основним завданням було суцільно уніфікувати думку, не допускати ні відхилень, ні скепсису.

У ней анти-совєтському дискурсі (що подекуди збігався з націоналістичним, а подекуди – ні) ситуація була дещо відмінною: хоча контексти, де це відбувалося (скажімо, у міжвоєнній Польщі, потім на еміґрації) були кращі або гірші (але напевно не тоталітарні), науку та партійну критику здебільшого не змішували – хоч ідеології не бракувало. Публіцистика Дмитра Донцова – найбільш «викривальна» і голобельна у тому таборі – ніколи не претендувала на науковість і тяжіла радше до рапсодійного стилю письма; дещо стриманіша й нюансованіша (зокрема у пізнішому періоді) критика Євгена Маланюка також на це не претендувала. Самі ж науковці по тій стороні барикад, чи то зі світовими іменами, як Дмитро Чижевський чи Юрій Шевельов, чи політично заанґажованіші й менш масштабні, як Степан Смаль-Стоцький, Леонід Білецький або Володимир Янів (імен тут багато, й узагальнення дещо хисткі) в принципі не плутали науку з інвективою; хоча виїмки бували, переважно це залишалося прикметою совєтського стилю.

Все ускладнилося після незалежности, коли не стало Совєтського Союзу й усього його апарату, леґітимности, сили залякування тощо, але точно лишився його дистилат – совок, його, умовно кажучи, інтелектуальні навички й інерція ідеології, тобто не формально-концепційна надбудова, але підспудні визначальні її прикмети: антиінтелектуалізм, авторитарність, демагогія тощо, а найважливіше, глибока (власне, самодурська) переконаність, що все можна провадити далі по-старому, народ усе прийме за добру монету. Мовляв, альтернативного способу мислення немає, тобто не повинно бути (хіба що трохи муляли нові гасла відкритости до зовнішнього світу, та ще люди, які вже вільно приїжджали звідтам), а те, що «за бугром», – далеке, і нічого воно не вдіє. Але тепер треба, не знаючи жодної мови, крім двох «вітчизняних», якось розібратися у цілій навалі нових імен і понять – адже доктори й академіки нібито мусять щось про все те знати. А його так багато. І все воно, донедавна невідоме і заборонене, тепер раптом являється (щоправда, здебільшого в російських перекладах) en masse і водоночас: модернізм і пост-модернізм, структуралізм і постструктуралізм, і герменевтика, і фемінізм, а ще й постколоніялізм укупі з деконструктивізмом та екзистенціялізмом, і Фройд із різними його продовженнями й запереченнями... І все це, створюване там десятиліттями, тут треба якось нашвидкоруч збагнути й перетравити. І дати відсіч. Принаймні, вдати засвоєння й обізнаність, показати, що ми теж люди й не пасемо задніх. Так постає суспільне замовлення на «національно-екзистенціяльний» підхід до нашої культури взагалі й до літературознавства зокрема.

Про конкретику цього підходу та його речника можна довідатися з уміщених тут матеріялів. Однак не зайве пунктирно описати загальний контур цього явища. Знаменує воно, як наголошують подані тут відгуки, передусім нову гібридну, совєтськонаціоналістичну ідеологізацію науки (конкретно – літературознавства), нацреалізм замість старого соцреалізму, який тепер має сповідувати монолітичний принцип «українського підходу до української тематики», і що важливіше, дефініювати, що саме є отим «українським підходом» (бо все інше є «фальсифікацією» і навіть «україновбивством»). Це екстремістське зазіхання на монопольність правоти й патріотизму, підігрівання – на шістнадцятому році незалежности – добре знаного принципу партійности не може не бентежити, але й не повинно воно надмірно дивувати, адже існує цей принцип на обидвох політичних марґінесах нашого суспільства. Тепер, шляхом захисту докторської дисертації і за спільного спонсорства наукових діячів академічного Інститу літератури, зокрема новообраного академіка Віталія Дончика, і катедри української літератури Львівського національного університету, зокрема професора Тараса Салиги, оцей марґінес, збагативши істеблішмент іще одним доктором наук, переміщується у сам центр. Тут прикметна саме оця синергія аґресивного нацреалізму (чи пак нац-екзистенціялізму) та офіційної, передусім інститутської «криші»; одне без другого мало потентне. Просуваючи свого борця, його істеблішментові спонсори захищаються перед викликом сучасної науки (того-таки екзистенціялізму і тої ж герменевтики – але вже без усяких «національних», а насправді криптосовєтських доважків і перекручень) і ради цього заплющують очі й на його пересмикування ідей та пустомельство, й на елементарне нерозуміння літературознавчої та філософської справи. А заклик до поновного ідеологізування науки взагалі не турбує: навпаки, як можна без ідеології? Певно, спонсорам з інституту й катедри все це – й ідеологія, й бутафорія – видається наукою. Сумно...

І все це врешті-решт марний клопіт, бо наукове значення такого докторату приблизно таке саме, як мистецьке значення вокальних вправ співучого ректора: це спів для малої та доволі провінційної естради; на світовій сцені його не помітно, він віртуальний. А от шкода, якої він завдає українській науці, продовжуючи її неповноцінність, гальмуючи процес її евентуального відновлення – це вже речі реальні й варті нашої уваги.

Григорій Грабович

1. Додатки

Голові Вищої атестаційної комісії України

професору Мачуліну Володимиру Федоровичу

Звертаюся до Вас як український науковець, якому небайдужа доля української гуманітарної науки. Я – одна з тих, хто підписав листа, направленого до Вас як Голови ВАК України з приводу захисту докторської дисертації Іванишина Петра Васильовича «Національний сенс екзистенціялів у поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко (діяхронія української літературної герменевтики) ».

Як Ви напевне знаєте, незважаючи на протести відомих науковців і цілий ряд несхвальних відгуків, а також численні порушення процедури захисту (такі, як непрочитання усіх надісланих відгуків, коментування відгуків ученим секретарем Ради, недопущення одного з членів Ради до голосування, відсутність обговорення тощо), П. В. Іванишин успішно захистив дисертацію у Львівському університеті і, очевидно, скоро може стати доктором філологічних наук. Зауважу лише, що відгуки таких відомих на сьогодні філософів, як С. Б. Кримський та С. В. Пролеєв, здається, не були повністю зачитані, хоча дисертація Іванишина фактично виконана на перетині філософії та літературознавства.

Цей окремий випадок із дисертацією Іванишина не викликав би такої реакції, коли б не був таким кричущо цинічним. Є й інші причини, щоб сприймати його серйозно. Мене як члена експертної ради ВАК особливо хвилює те, що дисертація Іванишина демонструє деякі тенденції, які сьогодні намітилися в гуманітарних дисциплінах, зокрема в літературознавстві, і які ведуть до розмивання меж між наукою та ідеологією.

Я цілком приймаю заклик американського дослідника Івана Фізера, якого схвально цитує дисертант, про потребу «критичного плюралізму». Я розумію також, що кожна справді вартісна робота так чи інакше виходить поза межі відомого. Я також підтримую пошуки національно значущих ідей та концепцій в сучасному українському літературознавстві. Однак у дисертації Іванишина йдеться про пропозицію нової методології, яка трактується як «методологія (система реґуляторних принципів мислення) філософськонаукового гуманітарного аналізу» (с. 7) і яка постулюється як принцип не лише літературознавчих досліджень, але й самого буття.

Методологічна новизна визначається в дисертації як пошуки «іманентних (власне притаманних) українській літературній культурі методологічних моделей витлумачення художньої (і не тільки) дійсности » (с. 1). Звичайно, можна зрозуміти особливу чутливість української гуманітаристики до національного сенсу буття, національної ідеї, національної ідентичности та її втілення в літературі і через літературу. Однак у дисертації Іванишина йдеться не про це. Стиль дисертаційного дослідження (в даному випадку автореферату) зовсім не спрямований на аналіз цих понять та ідей. Національна ідея трактується в авторефераті і як «засновокпередсудження», і як категоричний імператив, суть якого – зобов’ язати «кожного розглядати націю <...> як визначальну дійсність (ширше – буття), що детермінує й екзистенцію присутности <...> і її герменевтичну здатність» (с. 22).

Хочу зауважити, що автореферат Іванишина – класичний зразок не наукового, а ідеологічного дискурсу. Маємо тут і пряму риторику протиставлення істинного і ворожого, і аґресивно-закличний стиль у вигляді лозунґів типу «все, що йде на користь нації і не суперечить християнству – добро, все те, що шкодить нації і християнству – зло» (с. 21). Під прикриттям літературної герменевтики насправді маємо не що інше, як стиль «літературного фашизму» – саме так називається сьогодні критика такого типу в західному літературознавстві.

Ідеологічний дискурс Іванишина спирається на західну філософію та (частково) є літературознавчим (там, де йдеться про аналіз художніх текстів). Виникає питання про спеціяльність, якій відповідає ця дисертація. На авторефераті значиться: «Українська література». Однак дисертант широко посилається на праці філософів – представників різних типів герменевтики, часто і широко цитує їх. Дисертант підкреслює, що принципова, новаторська ознака його дисертаційного дослідження – те, що в ній «вперше висунуто, окреслено та диференційовано поняття “літературної герменевтики” саме як художньої інтерпретації» (с. 7). Зважаючи на більш ніж столітній досвід розвитку літературної герменевтики, таке перебільшення власних відкриттів виглядає принаймні некоректним. Воно однак цілком закономірне, коли зважити на те, що дисертант фактично не розрізняє у працях, наприклад, Г.-Ґ. Гадамера філософської та літературної герменевтики і взагалі не говорить про літературну герменевтику (праці Г. Р. Яуса, С. Фіша, Е. Д. Гірша), натомість підміняє її філософською герменевтикою М. Гайдеґера. Таким чином, дисертаційна робота Іванишина – це фактично не так філологічне дослідження, яке має стосунок до української літератури, а швидше квазифілософське. «Квазифілософське » означає лише те, що філософія присутня тут у звульґаризованому вигляді і на дилетантському рівні. Ані знання філософських першоджерел, ані коректного використання філософських понять дисертант не демонструє, що підтверджують відгуки професіоналів-філософів С. Кримського та С. Пролеєва.

Дилетантський рівень розуміння філософських ідей приводить до того, що Іванишин викривляє, наприклад, одну з головних ідей Гайдеґера щодо істини буття, яка є для філософа передусім відкритістю самого буття і яка проявляється в мові незалежно від свідомости суб’єкта. Іванишин примітивізує ці поняття і вульґарно переносить їх у план національного буття. Скажімо, «причетність до загального смислу» у Іванишина трактується як «національна сутність “загального смислу”» (с. 9). До речі, переключаючи ідеї Гайдеґера в план «органічної» інтерпретаційної стратегії та практики (с. 7), Іванишин абсолютно іґнорує зовсім не прості стосунки німецького філософа з націонал-соціялізмом.

Фактично, національна методологія подається в Іванишина як телеологія, а сама дисертація набуває квазисакрального змісту, на що вказують і основні «екзистенціяли», які виділяє Іванишин: Бог, Батьківщина, Свобода. Ці «екзистенціяли» нагадують політичні гасла. Ідеологічними гаслами à la Донцов є і заклик «перебувати у світі по-українськи – різними українськими способами» (с. 14) і основна методологічна вимога – «охорона сенсу (істини національного буття) стає імперативом (головною ціллю й основною цінністю) буття національної присутности» (с. 23).

Звертає на себе увагу еклектичність дисертаційного дослідження, коли автор вириває фрази з М. Гайдеґера чи В. Дильтея і прямо ототожнює їх з висловами, скажімо, С. Єфремова чи І. Франка, хоча безсумнівно, що зміст їх абсолютно різний. Прикриваючись широким рядом імен, які займають дві третини сторінки, а потім перераховуючи мало не всі відомі на сьогодні методи дослідження (правда, що таке екзистенціяльний метод у літературознавстві, ніхто, мабуть, не скаже, бо його просто не існує), дисертант приховує неспроможність сформулювати основні методологічні рамки для свого дослідження. Він загалом діє як маг-чарівник, пересипаючи текст чужими іменами і фразами, яких очевидно ж ніхто не буде перевіряти. Зрештою, постійна еквілібристика з підміни понять – наскрізна техніка дисертаційного дослідження Іванишина.

Вдається Іванишин і до маніпулювання словами. Найпоширеніше серед них – «національний». Маємо зразок того, що називається «магічним називанням»: слово «національний» поєднується з різними словами, аби створити ілюзію доказовости й автентичности. При цьому зовсім не зрозуміло, що ж означають ці «голосні» і порожні фрази типу такої: «Очима літературної національної присутности, котра існує способом національного розуміння» (с. 13).

Загалом, автореферат є текстом ідеологічним і публіцистичним та апелює насамперед до ірраціонального. Цьому сприяють численні повторення, слова-лозунґи, категоричні твердження, виділені курсивом, натяки на друзів і ворогів. У цілому, сама дисертація є принципово не герменевтичною, тобто абсолютно закритою для розуміння, вона не запрошує до діялогу та розуміння, а аґресивно нав’язує ідеологічні лозунґи.

Зауважу, що робота П. І. Іванишина зовсім не бездарна, у ній є цікаві спостереження і міркування. Вражає, однак, основний патос та вульґарний ідеологізм роботи. Сьогодні українське літературознавство розвиває різні напрямки досліджень, зокрема і герменевтичні. Доказом може слугувати хоча б нещодавно захищена в Інституті літератури докторська дисертація Зоряни Лановик про біблійну герменевтику. Поява ж робіт типу Іванишина, на моє переконання, шкодить розвиткові літературної герменевтики, а в загальнішому плані – свідчить про небезпеку втрати критеріїв науковости та перетворення гуманітаристики на вкрай зідеологізований дискурс.

Ми не можемо не реаґувати на явища, подібні до дисертації Петра Іванишина. Адже основне призначення і основна ціль Вищої Атестаційної Комісії України – сприяти розвиткові української науки.

Додаю до листа копії відгуків на дисертаційне дослідження П. В. Іванишина, а також інформацію про успішний захист дисертації П. В. Іванишина, опубліковану в газеті «Бандерівець ».

З глибокою повагою

Тамара Гундорова,

доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України,

заступник голови експертної ради ВАК з літературознавства

14 березня 2007 року

  2. Відгуки

на автореферат докторської дисертації Петра Іванишина «Національний сенс екзистенціялів у поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко (діяхронія української літературної герменевтики)»

За станом здоров’я я не можу взяти участи в обговоренні дисертації Іванишина П. В., хоч дуже хотів би особисто це зробити. Тому прошу зачитати, якщо це можливо, мій текст повністю. Розумію, що порушую всі «канони» відгуку на автореферат. Розумію й те, що дехто (можу навіть передбачити, хто саме) звинуватить мене в упередженості, у тому, що я переношу у свій відгук особисті взаємини, дрогобицькі чвари і суперечки. Але це зовсім не так. Мене цікавить не лише і не стільки дана конкретна дисертація, скільки турбота про нашу українську науку, про те, щоб вона залишалася філологією, а не перетворювалася на політичну риторику, далеку від об’єктивности й наукового підходу. Що ж до П. Іванишина, можу сказати, що я вважаю його дуже здібною і талановитою людиною, яка має великі творчі потенції. На жаль, він їх не реалізував. Я довгий час спілкувався з П. Іванишиним, допомагав йому, він прислухався до моїх порад. Але завдяки доброзичливцям (у прямому і переносному значеннях) він відійшов від наукового літературознавства. Вже перша його робота про «неомітологізм» мене дуже засмутила, і я сказав йому про це. Далі той відхід, про який я пишу, давався взнаки все більше.

Судячи з автореферату, в дисертації дуже мало літературознавства, мало філологічного аналізу текстів. Це, на мою думку, найголовніша і фатальна вада дисертації. Літературознавчий підхід вимагає пильної уваги до поетичної мови, до всіх мікроелементів твору, до поетики. Важливо говорити не лише про те, про що говорить письменник, а й про те як він це робить. Нa мою думку, питанням художньої специфіки дисертант приділяє надто мало уваги. Ті екзистенціяли, про які він пише, справді існують і є важливими. Але це лише компоненти системи, лише частини цілісности. По суті, у роботі відсутнє поняття цілісности художнього твору, його системности. Друге, на що я звертаю увагу, – той перелік праць, на які спирається П. Іванишин і які він наводить в авторефераті. Поперше, тут названо авторів, які взаємно виключають один одного. По-друге, деякі з них охарактеризовані однобічно. Хіба можна говорити про І. Франка лише як про компаративіста? Або Олександр Веселовський? Він дійсно був видатним компаративістом, але водночас його праці не вміщуються в рамки компаративістики. Треба брати його спадщину в повному обсязі і враховувати такі роботи, як працю про Бокачо, Петрарку і, особливо, Жуковського, де маємо цікаві інтерпретації художніх творів. По-третє, один і той же ж автор виступає як представник різних наукових шкіл. По-четверте, у вказаному переліку і в самій роботі не названо українських вчених, які розробляли теорію інтерпретації художнього твору, наприклад, О. Білецького. Дивно, коли не сказати інакше, що Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, який рекомендував дисертацію П. Іванишина до захисту, не зауважив відсутности імені одного з фундаторів Інституту в «методологічній базі» дисертації. П. В. Іванишин не згадує класиків світової теорії інтерпретації, таких як Е. Ауербах, Л. Шпіцер, В. Кайзер, Е. Штайгер (їхні праці є класичними), Д. Ліхачов, Г. Гуковський, В. Жирмунський.

Важливим недоліком роботи вважаю певну теоретичну плутанину. Це стосується, зокрема, понять історіографія та діяхронія. Якщо говорити про діяхронію, то не зовсім ясно, історію чого вивчає автор. У всякому разі про історію вивчення творчости Т. Шевченка і Л. Костенко в роботі не йдеться. Виходить, що їхніх творів досі ніхто не досліджував.

Ще один суттєвий момент. Національний фактор, про який слушно говорить дисертант, дійсно має величезне значення. Він пов’язаний із національною ідеєю, яка розглянута в дисертації досить докладно. Але ж в цивілізаційному процесі відіграють роль й інші фактори: антропологічний, фактор людської спільности, фактор загальнолюдських цінностей. А їх дисертант, по суті, не враховує. Таким чином, іґноруються постійні творчі контакти між народами, взаємний обмін духовними цінностями, постійна взаємодія в літературі. Українська література постає ізольованою, виступає поза світовим історико-літературним процесом. Гадаю, що кожна національна культура визначається трьома моментами. По-перше, тим, що вона вносить в скарбницю світової культури, тобто своєю неповторністю, самобутністю, своєю національною картиною світу (до речі, поняття «національна картина світу », розроблене Ґ. Ґачевим, у роботі, по суті, відсутнє). Українська література є важливою, неповторною, самобутньою частиною світової літератури, культури. По-друге, йдеться про те, що може дана національна література сприйняти у інших літератур і культур. По-третє, як вона все сприйняте трансформує у зв’язку зі своїми потребами, робить «чуже» своїм. Це дуже важливий момент. Нагадаю про трактування так званих світових образів Т. Шевченком, Є. Маланюком, Л. Костенко. Тут треба говорити і про те, що існують загальнолюдські універсалії, які в кожній національній літературі набувають своєрідного звучання. Нагадаю Шевченків «Кавказ» або «Баладу моїх ночей» Л. Костенко, у якій є такі рядки:

У полі між козацькими могилами

Мій Дон Кіхот шукає вітряка.

Українських поетів, про яких говорить дисертант, читали в багатьох країнах свiту, сприймали як близьких, як великих носіїв і української, і загальнолюдської правди.

До речі, до універсалій належить і свобода. Згадаймо хоча б твори болгарина Х. Ботєва, угорця Ш. Петефі, англійців Д. Байрона і француза В. Гюґо. Разом із тим, твори українських митців про свободу залишаються актуальними скрізь, де народи ведуть визвольну боротьбу. Задумаймося хоча б над тим, як сьогодні читає «Кавказ» чеченець, який веде боротьбу за свою свободу і незалежність.

Одна із серйозних вад дисертації полягає у відсутності широкого світового історико-літературного контексту. Так, Т. Шевченко був речником української національної ідеї, формував її, створював українську націю. Але він ставив і розв’язував питання, які робили його близьким всім народам світу, які борються за свою свободу і незалежність. Я не буду багато говорити про це, нагадаю лише праці Д. Наливайка, І. Дзюби, В. Злиднєва та інших дослідників. Українська література є великим надбанням нашого народу, але вона має і світове, вселюдське значення. Про це не слід забувати.

Спинюся ще на одному моменті. Не все гаразд у дисертанта з розумінням самої герменевтики. На с. 9 автореферату читаємо: «...герменевтика розглядається як філологічна дисципліна, котра займається “мистецтвом розуміння текстів”, загальногуманітарна теорія та методологія інтерпретації і як практика тлумачення». А далі П. Іванишин обґрунтовує поняття художньої герменевтики. Чи немає тут нелогічности, ототожнення мистецтва з наукою? Безумовно, дисертант має слушність, коли говорить про тлумачення літературою буття і його сутности. Але, по-перше, тут це тлумачення має свою специфіку. По-друге, мистецтво слова має й інші функції: креативну, комунікативну, прогностичну та ін. Крім того, воно не лише тлумачить буття, а й створює новий художній світ. Крім того, в мистецтві живе дуx протесту проти всього, що суперечить справжній людяності. І ще одне. Герменевтика діє за законами логіки. У мистецтва інші закони.

Методологія П. Іванишина дивує. Його робота рясніє цитатами з Гайдеґера та Г.-Ґ. Гадамера. Зауважу, що при цьому він звертається не до ориґіналів, а до здебільшого тих російських перекладів, які були розкритиковані свого часу (згадаймо блискучу статтю проф. В. Соболєвої про російські переклади Гайдеґера). При цьому цитати даються в урізаному вигляді: дисертант бере те, що йому вигідно, а решту відсікає. Читаючи автореферат і праці П. Іванишина, я так і не зрозумів, чи то Гайдеґер і Гадамер підтверджують те, що писали українські автори, чи, навпаки, українські автори підтверджують правоту німецьких філософів. До речі, я можу стверджувати, що названих німецьких авторів П. Іванишин зрозумів досить поверхнево. Він дуже рідко посилається на такого герменевта, як П. Рикер, який висунув тезу про конфлікт інтерпретацій. Можна зазначити, що поряд із конфліктом інтерпретації існує доповнюваність. Тут варто згадати ту заповідь інтерпретатора, про яку так добре сказав Р. Гром’як: «Інтерпретуй і дай інтерпретувати іншим». Мені здається, що П. Іванишин, нетерпимий до дуже багатьох дослідників, не враховує багатозначности твору. Звідси – те, що в багатьох своїх публікаціях він навішує налички на чесних дослідників і діячів культури. Свого часу я вже писав, як мене болюче вразила його книжка про Є. Сверстюка і М. Мариновича. Взагалі мені вже двічі доводилося висловлювати свої думки про праці П. Іванишина: одного разу на засіданні Вченої ради нашого університету, вдруге – на шпальтах часопису «Критика». Я не буду продовжувати цю тему, хоча можна написати про це ще дуже й дуже багато. Скажу одне: перед нами не філологічна робота, і на це треба зважити.

П. Іванишин не враховує того, що було вже зроблено попередніми дослідниками. Скажімо, у списку літератури названо лише одну роботу Ю. Івакіна, а праць Є. Кирилюка зовсім немає. При всіх недоліках того, що писав Є. Кирилюк, його праці не можна іґнорувати. З ними можна і треба полемізувати, але не враховувати їх просто смішно. Так само можна було б полемізувати і з моєю статтею про Л. Костенко, яка, втім, була однією з перших, написаних після тoгo, як поетку не друкували. П. Іванишин не згадує про мою роботу. І тут справа не в моєму авторському самолюбстві – наука потребує точности і бібліографічної повноти.

І останнє. Мені щиро жаль молодого автора. Цей відгук я пишу, як сказав на початку, з думкою про те, що наша наука не повинна бути заанґажованою, що філологія не повинна забувати про свою специфіку. Так, я пишу щиро. Я не в тому віці, коли можна фальшувати і лицемірити, бо стою віч-на-віч із неминучістю. Мені зовсім не байдуже, яким шляхом піде наша українська наука. Міг би сказати більше й докладніше. Але, мабуть, досить і цього.

М. Я. Гольберґ

14 лютого 2007 року

 

Професійне ставлення до справи вимагає від науковця уникати висловлювань з приводу того, що виходить за межі його фахової компетенції. Міркувати можна про будь-що, але тільки твоя фахова компетентність окреслює предметні межі, в яких ти можеш аналізувати та стверджувати як спеціяліст. Цей принцип є для мене безумовним й у зверненні до автореферату п. Іванишина, який привернув мою увагу доволі незвичною назвою. Оскільки я не літературознавець, не вважаю коректним висловлюватися щодо літературознавчих положень даного дослідження; торкнуся лише сенсу застосованих (та сконструйованих) у дисертації філософських понять, і передусім чільного, вочевидь, для всього дослідження поняття «національний сенс екзистенціялів» (винесеного у назву роботи).

Саме некритичне сполучання у даному понятті концептуальних протилежностей «національного» та «екзистенції » змусило мене відгукнутися на автореферат п. Іванишина. Можна лише вітати звернення літературознавців та представників інших гуманітарних наук до теоретичного інструментарію сучасної філософії. Але таке звернення вимагає коректного використання сенсу філософських понять. Добре відомо, що фундатор поняття екзистенції в модерній традиції С. Кіркеґор уводить його для заперечення геґелівської «всезагальности» у розумінні людини. Коротко кажучи, концепт екзистенції покликаний оприявнити принципову неможливість редукції визначень власного, конкретного людського існування («фактичности» буття, вже за гайдеґерівським виразом) до всезагальних визначень «людської сутности». Натомість національне, як його тлумачить дисертант, є цілковито родовим поняттям, тобто всезагальним за своїм змістом визначенням. Тому вираз «національна екзистенція», до якого повсякчас вдається автор, зокрема при формулюванні завдань дослідження (с. 5 автореферату), є так само безглуздим, як «круглий квадрат».

Поняття екзистенції містить теоретичну вимогу розуміти людину з неї самої, з тієї безпосередньої «фактичности» її існування, яка робить її дійсним буттям і унеможливлює її редукцію до інших сущих. Обстоюючи та обґрунтовуючи цю онтологічну нередукованість людини, Гайдеґер виробляє відомий концепт Dasein, покликаний подолати будьякі антропологічні редукції чи алюзії. П. В. Іванишин перекреслює все це одним махом. В результаті народжується таке дивовижне завдання дослідження: 4: «окреслити структуру екзистенціялів тутбуття персонажа як національної людини» (с. 5). Важко припуститися в одній фразі кількох теоретичних помилок, але тут маємо саме такий приклад. Гайдеґерівське поняття Dasein (передане автором як «тутбуття») передбачає не «структуру екзистенціялів », а «екзистенціяльну аналітику Dasein», структуру якого і оприявнюють екзистенціяли. Другий момент: Dasein чогось – річ немислима за самим сенсом Dasein, яке є в собі визначеним буттям. Тим більш кричуще виглядає «тут-буття персонажа»! Але навіть сам персонаж не є останнім словом у цьому логічному ланцюжку: йдеться про «персонаж як національну людину»; в результаті тутбуття не тільки не є відправним пунктом й осердям розуміння, а є атрибутом обумовленого й штучно/мистецьки створеного («персонаж»), й до того ж узятого у певній проєкції («як національна людина»). Уявити щось віддаленіше й чуже думці Гайдеґера і питомому сенсу «тут-буття», мабуть, неможливо.

Це не єдиний випадок сенсово неможливих чи просто незрозумілих виразів у тексті автореферату. На тій же сторінці 5 (свідомо обмежуюсь лише однією сторінкою) читаємо завдання 8: «з’ясувати специфіку <...> витлумачення істини як істоти [? – С.П.] буття» чи завдання 9: «виявити наявність <...> типів національно-екзистенціяльного [!? – С.П.] тезаурусу як перед-структури розуміння». Знов бачимо цілком некритичне «круглоквадратне» визначення. Невже дисертант, який має схвальну схильність звертатися до надбань сучасної філософської думки, який посилається на В. Дильтея, М. Гайдеґера, Г.-Ґ. Гадамера, П. Рикера та інших видатних мислителів, не усвідомлює, що будь-які всезагальні визначення людини (соціяльні, культурні, національні, статеві, загалом кажучи «родові») є протилежністю людині в її «власножиттєвій», екзистенційній визначеності? Коли йдеться про «національну (соціяльну, ґендерну тощо) людину», маємо проєкцію на особу всезагальної, родової сутности, в якій, як у загальній субстанції, окремі індивіди присутні лише як «модуси» (у спінозівському сенсі). Натомість екзистенційний аналіз вимагає зрозуміти людину з неї самої, поза опосередкуванням будь-якою «сутністю», тим більш усезагального характеру.

Сказане не означає, що відчуття себе робітником або вченим, українцем або німцем, чоловіком або жінкою не може бути змістом екзистенційного переживання. Але витоки й зміст такого переживання слід відшукувати в самій людині, в її життєсвіті, а не виводити з соціяльної, національної або ґендерної тотальности. Зазначу, що таке виведення теж теоретично можливе. Але воно торує шлях зовсім іншому теоретичному мисленню, яке не має нічого спільного з екзистенційно орієнтованою думкою. Сполучання ж «національноекзистенціяльного» і, головне, теоретично не обґрунтоване і не прояснене використання подібного поняття, лише творить незрозумілого, химеричного і цілковито нежиттєздатного концептуального кентавра.

Взагалі автореферат вирізняє неперебірливість та неадекватність використання філософської термінології. Прикладами цього рясніє чи не кожна сторінка. Так, апелюючи до герменевтики («онтологічної герменевтики», с. 8) як «методологічної домінанти» (с. 6) власного дослідження, автор використовує означення герменевтики (с. 9) цілком методологічного ґатунку; цю обставину не змінює й уточнення означення на с. 11. В результаті незрозумілі численні апелювання дисертанта саме до герменевтичної концепції Г.-Ґ. Гадамера, патос якої якраз у запереченні суто методологічного («інтерпретаційнопотлумачувального ») розуміння герменевтики.

Відтак виникає справжня «гримуча суміш» методів, які практично неможливо сполучити в єдиному дослідженні через глибоку відмінність їхніх відправних теоретичних настанов. Це методи «екзистенціяльний » (?) та «структуральний» (структурний?), «герменевтичний» і «постколоніяльний», «феноменологічний» і «системний», і ще низка інших (с. 7). Залишається незрозумілим, в чому полягає «екзистенціяльний метод» та його застосування автором, окрім використання (власне, створення) ніяк не обґрунтованих і змістовно не розкритих новоутворень на кшталт «національної екзистенції» та «національного сенсу екзистенціялів»; і як його можна сполучити з принципово іншою методологічною настановою структуралізму – збентежені питання без відповіді можна множити й множити.

Врешті-решт, усі непорозуміння, можливі огріхи чи неточності висловлювань повинна природним чином зняти наукова новизна дослідження – те головне, що в ньому досягнуто й покликано збагатити науку. Але звернення до цієї ключової частини автореферату (с. 7) лише помножує запитання і надає їм ще більшої гостроти. Передусім, вся новизна докторської дисертації (!) вміщується в одному абзаці – 17 рядках (менш як пів сторінки) з 32 сторінок автореферату. Пункти новизни не виділені, співвіднести їх із завданнями і довідатися, чи вирішені поставлені завдання в результаті дослідження, практично неможливо. Незрозуміло, чи автор приховує свої досягнення, чи навмисно формулює їх так лапідарно, що важко зрозуміти, в чому конкретно вони полягають (це я констатую не як філософ і тим більше не як літературознавець, а просто як освічений читач, який хоче дізнатися про головні результати дисертаційного дослідження). Не кажу вже про те, що подібний формат викладення новизни вочевидь не відповідає вимогам ВАК до даної частини автореферату.

Змістовний аналіз новизни навіює ще більший сум. Здається, автор претендує на внесок не лише у літературознавство, а й у філософську науку. Про що інше може свідчити така ключова формула новизни: «Уперше у вітчизняному метадискурсі [що мається на увазі? що таке «вітчизняний метадискурс»? – С.П.] діяхронно виявлено у межах літературних досвідів іманентний українській традиції герменевтичний тезаурус (перед-структуру розуміння), котрий може становити основу органічної інтерпретаційної стратегії та практики або утворювати питому методологію (систему реґулятивних принципів мислення) філософсько-наукового гуманітарного аналізу» (с. 7). Не більше, не менше: результат має й філософське, й загально гуманітарне значення. От тільки як передсуди (Vorurteile) будь-якого ґатунку, які автор весь час воліє називати винятково «перед-судженнями», можуть стати «методологією філософсько-наукового гуманітарного аналізу », залишається таїною. Можна погодитися з дисертантом хіба в тому, що від такої «наукової» методології матимемо такі ж «наукові» результати. От тільки чи захочуть представники «філософсько-наукового аналізу» їй слідувати?

С. В. Пролеєв,

старший науковий співробітник відділу філософії культури,

етики і естетики Інституту філософії НАН України,

доктор філософських наук

 

Я уважно прочитав автореферат Петра Васильовича Іванишина «Національний сенс екзистенціялів у поезі Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко (діяхронія української літературної герменевтики)» на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук.

Якщо відкинути нагромадження здебільшо зайвої термінології, про яку нижче, Іванишин у дисертації намагаться довести, що, по-перше, українська література зосереджена на зображенні національно свідомого українця, по-друге, вона зображує Україну, по-третє, вона осмислює зв’язок українця з Україною як головну свою тему, по-четверте, всі ті, хто не погоджується з такою «вишуканою» інтерпретацією Шевченка або Костенко, є ворогами України й українськости. Полемізувати з такою логікою неможливо, бо вона не передбачає наукової полеміки. Вона вимагає, навпаки, щоб із нею ідеологічно солідаризувалися.

Щоб довести свою точку зору, дисертант використовує квазинаукову термінологію, («метакритичні роботи», «мегаобрази», «екзистенціял»), яка жодного разу в авторефераті не витлумачується, використовується як потік одному авторові зрозумілих індивідуально-авторських метафор, які, підкреслю, не мають сенсу за межами автореферату, а в самому авторефераті вражають своєю безглуздістю. Проте псевдонаукова термінологічна еквілібристика Іванишина не приховує головного: відсутности глибокого філологічного аналізу текстів трьох українських поетів, нехтування елементарними традиціями української наукової полеміки, поверхневим, а подекуди і відверто безграмотним використанням концепцій західної герменевтики.

Як у найгидотніші сталінсько-щербицькі часи, Іванишин пропонує для захисту примітивний ідеологічний дискурс, що не має нічого спільного з наукою, як наукоподібний дисертаційний текст. Іванишин демонструє совєтських часів логіку, неприпустимий рівень полеміки і примітивне мислення, що, на мою думку, ніяк не задовільняють вимог до докторської дисертації, тим більш високих критеріїв якости Львівського університету.

Професор Йоханан Петровський-Штерн

Північно-західний університет Історичний факультет

Чикаґо, 18 лютого 2007 року

 

Діяльність Петра Іванишина як одного з ідеологів праворадикальної організації «Тризуб» і автора закамуфльованих під наукові дослідження публіцистичних книжок, у яких паплюжаться імена справжніх учених і авторитетних громадських діячів (академіка НАН України Юрія Шевельова, академіка НАН України Мирослава Поповича, члена-кореспондента НАН України Тамари Гундорової, голови Українського ПЕН-Клубу Євгена Сверстюка, а також Юрія Івакіна, Григорія Грабовича, Мирослава Мариновича, Соломії Павличко та багатьох інших), добре відома і дістала заслужену оцінку в пресі (зокрема, «Дзеркалі тижня» та «Критиці»). Проте власне науковий внесок к.філол.н. П. Іванишина залишався настільки скромним, що його несподіване претендентство на докторський ступінь виглядає, делікатно висловлюючись, невмотивованим і безпідставним – і знайомство з авторефератом дисертанта це лише підтверджує.

Дисертація П. Іванишина, судячи з автореферату, не є самостійним науковим дослідженням, яке має підстави претендувати на актуальність і новизну – а отже, й на здобуття докторського ступеня.

Про брак наукової коректности свідчить уже те, що автореферат П. Іванишина, як і його численні публікації, просякнуто ксенофобією, есенціялізмом і примордіялізмом, несумісними з вимогами ВАК до дисертацій, зокрема вимогою об’єктивности. Автор не лише серйозно вважає, буцімто існують (чи можуть існувати) якісь «іманентні (власне притаманні) українській літературній культурі методологічні моделі витлумачення художньої (і не тільки) дійсности » (с. 1), «органічні для української культури методологічні моделі розуміння» (с. 3), «іманентний українській традиції герменевтичний тезаурус» (с. 7), «органічна інтерпретаційна стратегія» (там само) тощо – він має необережність закладати подібні ненаукові уявлення в підвалини дисертації та обґрунтовувати за їх допомогою її актуальність (с. 3).

«Ориґінальність» і «новизна» дисертації П. Іванишина в авторефераті зводяться до механічного накладання на літературний матеріял погано засвоєних (часто-густо з неавторитетних джерел) і хибно витлумачених ідей іншої наукової дисципліни – філософської герменевтики (в особі її теоретиків М. Гайдеґера і Г.-Ґ. Гадамера). Цілком очевидно, що така методика роботи спричинює суцільні викривлення й натяжки, а незрідка виглядає просто кумедною. Це стосується, наприклад, безплідних намагань автора застосувати до поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка та Л. Костенко ідею гайдеґерівського онтологічного чотирикутника (с. 18, 19 та ін.). З таким самим успіхом він міг би випробувати на творчості названих поетів постулати неевклідової геометрії або теорію великих чисел – це було б не менш ориґінально і ще більш кумедно.

Про тенденційне спотворення ідей М. Гайдеґера і Г.-Ґ. Гадамера в дисертації П. Іванишина свідчить такий приклад. Навівши максиму «фундаментальної онтологі .» М. Гайдеґера про батьківщину як «коріння людини», дисертант робить «ідеологічно правильний», але цілком нелогічний висновок: «Бути людиною, звідси, означає бути людиною національною» (с. 15). При цьому він не враховує неспіввідносність етнічного розуміння нації з поняттям батьківщини (в людей, що належать до різних етнічних націй, батьківщина може бути спільною) – а що йому йдеться саме про етнічне, а не політичне тлумачення нації, випливає з контексту роботи (див., приміром, ненаукове протиставлення «справжніх українців » і «малоросів» та кваліфікацію останніх як «типу антинаціональної присутности» на с. 12; аналогічно – с. 16). В інших місцях роботи, хибно інтерпретуючи метафору Гайдеґера про поезію як «встановлення істини» (с. 2), П. Іванишин цілком у дусі лєнінської теорії відображення розглядає творчість «великих поетів» як відображення «істини національного/українського буття» (с. 9, 22).

Не випадково праця П. Іванишина має не історико-літературний (індуктивний), а теоретичний (дедуктивний) характер: матеріял української літератури не є в ній об’єктом самостійного аналізу, а лише покликаний ілюструвати ту чи ту теоретичну тезу. Творчість Т. Шевченка, Є. Маланюка та Л. Костенко дисертант відверто використовує для «поетичного вивіряння » якоїсь наперед заданої «герменевтики сенсу націнального буття» (с. 9). Так, виклавши погляд «сучасної герменевтичної теорії» на найзагальніші бінарні опозиції («воля/неволя», «життя/ смерть» тощо), він ілюструє його... цитатою зі щоденника Т. Шевченка, не помічаючи комізму такої екстраполяції (с. 16). Виявляється, український поет за сто років до Г.-Ґ. Гадамера згадував про сім’ю, батьківщину та свободу – перефразовуючи жарт академіка О. Білецького, Гадамер іще не народився, а Шевченко вже був його послідовником. Можна не сумніватися, що, розвиваючи такий (у суті – позаісторичний) підхід до історико-літературних явищ, П. Іванишин знайде у Шевченка чимало інших «концептів», які дадуть йому змогу пов’язати поета з усіма можливими течіями і напрямками західної філософії XX сторіччя – от тільки до фахової філології це не матиме жодного стосунку.

З усього виглядає, що новизну дисертаційної праці П. Іванишин хибно вбачає в її формі, а не в змісті – в жонґлюванні неадаптованою до іншої науки філософською термінологією та авторськими термінами (що їх ніде чітко не обґрунтовано), а не в одержанні нового наукового знання. Про це переконливо свідчить зміст підсумкових підрозділів, зокрема загальні та часткові висновки дисертанта, що складаються з банальностей і не містять нічого такого, чого б не було відомо науці до появи в ній П. Іванишина. Ось як П. Іванишин на рівні шкільного підручника обґрунтовує, підсумовуючи перший підрозділ роботи, репрезентативність об’єкта дисертаційного дослідження щодо обраної проблематики: «Т. Шевченко поетично творив націю з “рабів німих” в умовах уже здавалося б повністю денаціоналізованої російським царизмом Малоросії, започатковуючи новітній тип світогляду і мислення українця. Є. Маланюк продовжує боротьбу художнім словом (“стилосом”) за українську ідентичність в еміґрації після двох катастрофічних поразок української справи під час Визвольних Змагань та другої світової» і т. д. В іншому місці (перший абзац на с. 15) дисертант вдається до словесної еквілібристики й нанизування цитат, щоб висловити трюїзм: Україна посідає важливе місце в художньому світі Т. Шевченка, Є. Маланюка та Л. Костенко. Пишучи про тлумачення ідеї Бога у творчості трьох поетів, дисертант констатує, що воно здійснюється «переважно в екзистенціяльному, а не трансцендентному плані» (с. 17), вбачаючи в цьому ознаку національної своєрідности й арґумент на потвердження своєї «національно-екзистенційної інтерпретації». Він замовчує ту обставину, що саме так – з акцентом на екзистенційному – осмислювали ідею Бога безліч европейських літераторів і митців незалежно від національности, починаючи від доби Ренесансу. Якщо все це – дослідницькі висновки, то для чого були потрібні засновки?

Далеким від наукового дискурсу є постійне звертання П. Іванишина до ненаукових метафор сумнівної пізнавальної цінности й з обмеженими інструментальними можливостями: «національна людина» (с. 12), «український тип» (там само), «людина шевченківського зразка» (там само), «козацька людина» (там само), «український світ» (с. 14), «національні речі» (там само) і ще багато в такому дусі. Аналогічний характер мають і численні (як на автореферат) цитати із вторинних джерел на кшталт цілком зайвого «ліричного відступу» на с. 13, виписаного з М. Гайдеґера. Ця термінологічна гра, позбавлена жодного наукового сенсу, це постійне переливання з національного в екзистенційне і є головним риторичним прийомом П. Іванишина і водночас єдиною справжньою суттю його праці.

Т. зв. теоретико-методологічна база дисертації П. Іванишина, викладена на с. 6, насправді є безконтрольним нанизуванням імен філологів, філософів і богословів різних епох і народів, за яким ховається не «критичний плюралізм», як здається дисертантові (с. 6), а бажання П. Іванишина видатися освіченішим, ніж він є, та елементарна еклектика. Авжеж, наука (надто гуманітарна) не вільна від еклектики, проте свідома й цілеспрямована еклектизація методологічної бази дослідження свідчить про необізнаність дисертанта з основами наукових досліджень. По суті, з усіх методологій, перелічених у цій частині автореферату, в ньому використовується лише одна: вже згадана філософська герменевтика.

Обставивши свою роботу псевдофілософським антуражем та ідеологічною риторикою, П. Іванишин настільки ретельно приховує власний філологічний потенціял (зокрема підставове для літературознавця вміння аналізувати художній текст), що виникає сумнів, чи може він вважатися філологом і чи має право претендувати на науковий ступінь у філології (а не філософії чи політичних науках). Характерно, що в переліку імен, чиї праці використовує дисертант, зовсім мало літературознавців (хоча П. Іванишин зараховує до класики літературознавства Платона, Аврелія Авґустина і навіть св. Тому Аквінського), а серед тих, що є – справжніх науковців. У П. Іванишина є проблеми навіть із базовою філологічною термінологією; так, він пише «ідеостиль» замість правильного «ідіостиль» (с. 26). Там, де дисертант в авторефераті побіжно вдається до текстуального аналізу, він здійснює насильство над аналізованим твором. Так сталося на с. 21, де дисертант цитує Шевченкові рядки «Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю» і робить нелогічний (хоча, знову-таки, «ідеологічно правильний») висновок, згідно з яким для Т. Шевченка «все, що йде на користь нації і не суперечить християнству – добро, все те, що шкодить нації і християнству – зло».

Переконаний, що науково некоректна, неориґінальна, внутрішньо суперечлива дисертація П. Іванишина не відповідає вимогам ВАК України до докторських дисертацій, а її автор не заслуговує на присудження йому ступеня доктора філологічних наук.

Степан Захаркін,

кандидат філологічних наук,

науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка

 

Заголовок дисертації: «Національний сенс екзистенціялів у поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко (діяхронія української літературної герменевтики)» видається поганим перекладом чи радше калькою з якоїсь іноземної мови. Читач, може, запідозрить, що дисертант, заглибившись у німецьку феноменологію, намагається донести глибинні лексичні нюанси, скажімо, словогри Гайдеґера, систем понять Гадамера або Касирера. Читача, однак, чекає розчарування – літературознавчоподібний жарґон п. Іванишина цілком саморобний, оскільки автор ніде не виявляє знання жодної мови, крім української та російської.

Оскільки п. Іванишин ніде не прояснює, що таке «національний сенс» та «екзистенціяли», дозволимо собі припустити, що «Національний сенс екзистенціялів» можна без великої втрати «сенсу» перекласти як «Національні мотиви в поезії Шевченка, Маланюка та Костенко». Що ж, така тема заслуговує дослідження, але може бути висловлена без бундючних фраз. Що ж означає підзаголовок «діяхронія української літературної герменевтики»? Оскільки термін діяхронія передбачає простеження історичної тяглости, запропонуємо такий переклад: «традиції тлумачення». Отже, в перекладі українською мовою заголовок дисертації п. Іванишина міг би звучати: «Національні мотиви в поезії Шевченка, Маланюка та Костенко (традиції тлумачення)». Уже без надмірних претензій. На жаль, такого «перекладу» потребує чи не весь текст даного автореферату. Мій відгук, очевидно, не може цього запропонувати.

Важливіше питання: для чого автору витворювати такий жарґон, які ж наукові його відкриття щодо творчости Шевченка, Маланюка та Костенко вимагають такого рівня термінологічних складнощів? Чи не можна було б ці відкриття висловити дещо природніше, перекласти рідною українською мовою для ширшого кола читачів? Адже ж сам дисертант, перефразовуючи Фіхте, називає справжніми національними мислителями тих, котрі «просто говорили про українців і для українців»! (с. 11). Цього завдання дисертант не виконує. Отже, мусимо розглянути найважливіші відкриття та досягнення п. Іванишина і сказати їх «просто» для українців (і не тільки) – а для цього слід перекласти ці здобутки українською мовою.

Мета дисертації, цитую: «полягає в когерентно-смисловому вивченні поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко крізь призму виявлення сутнісних рис та діяхронії української літературної герменевтики з погляду практик витлумачення національного сенсу модусів людського існування» (с. 5). Намагаюся перекласти: дисертант намагається пов’язати трьох поетів шляхом виявлення тяглого національного виміру як рушія їхньої творчости і як основи тлумачення літературних текстів. У такому формулюванні мета дисертації може видатися дещо скромнішою, дещо натягненою, але ще може заслуговувати на певну увагу. Але в чому ж полягає конкретний зміст дисертації?

Автор обіцяє підтвердити свій герменевтичний підхід до літератури, вмотивувати вибір матеріялу дослідження. Головне його досягнення: це так званий тезаурус так званих екзистенціялів. У перекладі на українську мову: словник головних мотивів поезії обраних авторів, таких як (цитую): розуміння, туга, жах, радість, турбота, співбуття, самість, історичність, доля, смерть. Цей еклектичний список, який змішує докупи емоції, абстрактні поняття та філософські терміни, дисертант оголошує істиною в останній інстанції або ж (цитую) «істотою буття і сутністю мистецтва» (с. 5). Цей же список дисертант пропонує засвоїти на рівні «передструктури розуміння» (там само). Висловлюючись просто, слід так проникнутися істиною п. Іванишина, щоб ця істина передувала розумінню літературного тексту, інакше читачам ніколи не пізнати істини та сутности мистецтва. Такою методологією користувався товариш Жданов, хоча список його «екзистенціялів» був дещо іншим.

Всі подальші так звані відкриття та висновки п. Іванишина не вирізняються ориґінальністю, а радше туманністю висловлювання. Його глибинне відкриття можна узагальнити так: оскільки у зразкових творах української літератури зображається українське життя та українські персонажі, ці твори допомагають творити націю (с. 10). З другого боку, цитую: «проведений розгляд дозволяє помітити наявність творів, котрі фальшують національну дійсність в інтересах колоніялістичної антинаціональної ідеології» (с. 10). Серед основних критеріїв істинности дисертант висуває українського зразкового персонажа (козака або лицаря), якій протистоять імперська людина-пан та людина-раб. Висновок дисертанта: «протагоністи та позитивні персонажі Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко існують (перебувають) у світі по-українськи – різними українськими способами » (с. 14). А як це? – може поцікавитися невтаємничений читач, – а саме «радіючи, тужачи, жахаючись» (с. 14) за українську націю. Для пов’ язання Шевченка, Маланюка та Костенко дисертант не потребує історичнокультурних контекстів. І не сподівайтеся від дисертанта ґрунтовного осягнення доробків хоч одного із обраних ним авторів – адже він заповзявся зруба творити синтез і рецепти для подальших тлумачень! Не сподівайтеся від нього також знання національних процесів – адже його мета, цитую: «окреслити герменевтичне коло, по якому рухається національно-екзистенціяльне розуміння» (с. 22).

Тут уже час робити висновки. Оголошення дисертанта про актуальність і новизну його дослідження, його заяви про розв’язання спірних інтерпретаційних питань, про пророблений ним синтез підходів та інтерпретацій, який має стати наріжним каменем для українських літературознавців, не відповідає дійсності і не має сенсу ні національного, ні екзистенціяльного, ні просто елементарного. Автореферат є заплутаним голослів’ям, в якому п. Іванишин намагається рядом герменевтичних штампів прикрити своє поверхове і вибіркове знання української літератури і своє довільне притягання окремих творів трьох шанованих поетів для роздмухування примітивної, вторинної і бездоказової тези.

Досить лише порівняти, наприклад, монографію Тетяни Бовсунівської «Феномен українського романтизму» (1997), щоб наочно пересвідчитися, як можна продуктивно застосовувати герменевтичний підхід до явищ української літератури. Можна не погоджуватися з деякими висновками авторки, але не можна не віддати належне її ґрунтовній і новаторській спробі визначити й охарактеризувати ідейно-теоретичні рушії, ключові теми й мотиви української ранньоромантичної літератури, критики й естетики.

Продукт п. Іванишина не витримує такого порівняння. Соромно, що це ненаукове, беззмістовне і бундючне творіння з’являється у 21-му столітті під егідою Львівського університету. Адже ж ця так звана дисертація не тільки не сприяє творчому вивченню української літератури, а нав’язує їй ще один комплекс неповноцінности, намагається загнати українське літературознавство в інтелектуальний тупик і саморобне ґето. Від таких підходів і методів слід відмежуватися.

Тарас Кознарський

професор україністики Університет Торонто,

Канада Відділення слов’янських мов і літератур

P.S. Як стало відомо редакції, Вища атестаційна комісія, з огляду на реакцію наукової громадськости й наявність неґативних відгуків, не затвердила результати захисту і спрямувала дисертацію Петра Іванишина до Інституту літератури на рецензування, що фактично означатиме своєрідний «скорочений перезахист». Чи матиме це рішення якісь наслідки для тих, хто лобіював дисертацію та забезпечив її захист у Львівському університеті, наразі не знаємо.

 

Друкувати