Друкувати
Середа, 14 листопада 2018 - 00:26

Джерело: Часопис «Критика», Рік XVIII, число 7-8 (201-202), сторінки 12-17

Дорогою ціною: приватна історія «поетичного кіна»

Січень 2015

Деякі ювілеї гірші за смерть. Бо смерть іще залишає шанс на пам’ять, на розуміння, на вдячність і живу цікавість. На співпереживання та наслідування, на вплив і продовження. Ювілеї часто все це перекреслюють. І, покликані бути втіленням пам’яті й визнання, вони стають подіями забуття і зневаги. Хоча й дуже гучними подіями. Потрібними не мертвим, а деяким вельми спритним живим.

Цього року сповнюється 120 років від дня народження Олександра Довженка. Досить миттєвої паузи, яку читачева підсвідомість послужливо продовжить словами: «геніяльного режисера», «винахідника поетичного кіна», «гордости української культури», «втілення національного духу», «одного з найвидатніших творців кінематографа» тощо.

Наважуся стверджувати, що така пам’ять є досконалою формою забуття. Бо вона створює ім’я, яке всі знають, але ніхто не цікавиться, до якого зручно бути байдужим. Прикро. Справжній митець, яким був Довженко, на це не заслуговує. Хотілося б відновити живий зв’язок — бодай тоненьку ниточку —людини роздраєного, непевного, перевантаженого безглуздям та симуляціями ХХІ століття з трагічною постаттю століття минулого.

Спробуємо пригадати і зрозуміти, навіть якщо у цей час упаде фантом поетичного кіна і естетична ідентичність Довженка виявиться зовсім іншою; якщо на місці «творчого спадку» залишаться невеличкі фраґменти здійсненого поруч із величезним — розміром у все життя — масивом незреалізованого; якщо справжнім творцем того, що поєднується з іменем Довженка, виявиться не митець, а час — лихий і нещадний; і якщо те, в чому ми звикли бачити творчість, постане лише суперечливим досвідом болю.

Звертаючись до митцевої творчости, ми сприймаємо його твори як художні висловлювання. Але прикметою Довженкового кінематографа є наявність у ньому величезного шару невисловленого, мовчання, а також висловленого примусово. Без цього масиву невисловленого і табуйованого неможливо зрозуміти ані Довженкову творчість, ані взагалі естетичний феномен, який отримав назву «поетичного кіна».

Термін «поетичне кіно» править за головний визначник ориґінальної естетики, властивої українському кінематографу протягом усієї його історії у ХХ столітті. Природно, що започаткування цієї особливої художньої стилістики пов’язують із найвидатнішою постаттю українського кінематографа — Олександром Довженком (його фільм «Звенигора», 1928 рік), а її розквіт припадає на 1960-ті роки (класичний і неперевершений зразок — «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, 1964 рік).

Поняття «поетичне кіно» перегукується з характеристикою самого Довженка як «першого поета кіна» (так його назвав Левіс Джекоб в «Історії американського фільму» (1939)) ...

Друкувати