Друкувати
Вівторок, 18 вересня 2018 - 22:16

Джерело: Часопис «Критика», Рік XVI, Число 4 (174), сторінки 10-12

Добираючи мови

Квітень 2012

Наша дискусія з Володимиром Куликом спочатку була непублічна. Я написала на стіні у «Фейсбуку» коментар щодо виходу української версії журналу «Esquire» російською мовою, Володимира мій коментар здивував як надто поблажливий; здивував такою мірою, що він запропонував обговорити «довколаесквайрову» дискусію у «Критиці».

Моя перша репліка була дуже коротка: я прочитала одну з публікацій – есей Сергія Жадана – і написала, що він вартий грошей, витрачених на журнал (ціна якого, до слова, еквівалентна середній ціні книжки того ж таки Жадана й більшости сучасних українських авторів), а в подальших репліках обстоювала думку, що Жаданова присутність компенсує російську мову українського видання.

Ця ситуація дивна з декількох оглядів. Володимир очікував від мене радикальнішої позиції, припускаю, тому, що я львів’янка. Я сама від себе очікувала радикальнішої позиції, бо зазвичай у мовному питанні таки радикальніша, і справді через походження, тільки не через львівське, а через російськомовне. Як притаманно неофітам, ми, колишні російськомовні, у мовних питаннях непримиренніші за наших «справжніх україномовних» співвітчизників. І то не так на рівні декларацій, як на рівні практики.

Мене ж це наштовхнуло на думку, що сама механіка того, як українці стають україномовними, як надалі послуговуються українською й що вона для них означає, вся ця наша історія вростання, є, перепрошую за неоковирність, неомовленою. Принаймні мені не траплялися тексти, де про нас, новоукраїномовних, писали би чесно й відверто. Маю на увазі не аналітику на основі великих масивів даних – власне, сам Володимир Кулик є автором фахових і ґрунтовних досліджень, – а саме історії.

Із чесністю взагалі складно, особливо коли йдеться про практику. І раніше, коли я приїжджала до Києва зі Львова на коротко, і тепер, коли я переїхала остаточно, незмінною залишається кумедна сцена: я, колись російськомовна, з вивченою українською, сиджу з моєю колеґою львівського походження в ресторані чи кав’ярні. Лунають жалі за Львовом, українською мовою, нормальною кавою тощо. Надходить час замовляти. Я роблю замовлення українською. Що дорожчий заклад, то більше до мене зневаги в очах персоналу: «понаехали провинциалы!». Колеґа замовляє російською.

У Львові я закінчила російську школу, яка мала славу «обкомівської» і де викладання російської мови та літератури зберігало цей «обкомівський» стандарт, попри всі виклики початку 1990-х. Потім у мене був курс російської в університеті. Через це я щонайменше здатна почути неповторне відлуння Боярки в тому, що київські офіціянти вважають за російську мову. Питання: навіщо вони – молоді україномовні уродженці Київської области й софістиковані україномовні галичани – розігрують цю виставу? Ким вони хочуть здаватися? Чому їм не подобається їхня українська? Ось мені вона ж подобається.. ...

Друкувати