Друкувати
Четвер, 20 вересня 2018 - 19:01

Джерело: Часопис «Критика», Рік XXII, число 1–2 (243–244), сторінки 9-11

Чи можлива українізація? Міркуючи про кейс Донбасу

Лютий 2018

Коли міністр культури Євген Нищук назвав південно-східні міста України, зокрема Донбасу, «завезеними», він у певному сенсі мав рацію. Донбас і справді можна вважати «завезеним» реґіоном, щоправда, завозили туди переважно українців. У ХХ столітті це були трудові переселенці, яких радянська влада залучала спочатку для сталінської індустріялізації, а потім – для відбудови після Другої світової війни. Переселення було різною мірою примусовим: навіть тих, хто зголошувався добровольцем, із рідних місць витискали штучні, створені владою, обставини: колгоспне кріпацтво, Голодомор, потреба сховатись у мурашниках великих будівництв від недоброго ока режиму тощо. Але переселенці, які були переважно етнічними українцями, не змогли відтворити на Донбасі звичне для себе мовне середовище: вже у другому-третьому поколінні вони повністю розчинялися у русифікованій масі «радянських людей». Чим довше думаєш про механізми зросійщення, тим краще розумієш, чому державна політика українізації дає такі скромні результати.

У жорнах системи

Потрапляючи на Донбас, переселенці стикалися з необхідністю вчити російську мову вже на робочому місці. У другій половині ХІХ століття, коли формувалася вугільно-металургійна специфіка Донбасу, індустрія «говорила» англійською та німецькою, позаяк локомотивом розвитку реґіону був західний капітал і західні технології. Потім статус мови виробництва підхопила російська мова, абсорбувавши у майже незмінному вигляді всю необхідну термінологію. Чекати чогось іншого від Російської імперії було марно, але все залишилося без змін і в радянські часи. Можливо, якби коренізація тривала довше і була реальною стратегією, а не політичною тактикою, ситуація була б інша, але сталося так, як сталося: мільйони українців були змушені якнайшвидше опанувати російську в обсязі, необхідному для роботи.

Поглиблювати знання чужої мови змушувало її панування в усіх сферах. Російськомовними були преса, радіо, кіно, театр, російською спілкувалися чиновники у держустановах, а головне – російськомовною була система виховання та освіти, починаючи від ясел і закінчуючи інститутом. Фактично російська мова була безальтернативною: її незнання створювало силу-силенну труднощів. А от вчити українську було не обов’язково навіть у школі. Зі зрозумілих причин культурно-просвітницькі організації теж не могли підтримувати мову. Через усе це вже для першого покоління переселенців українська ставала мовою для хатнього вжитку, а для їхніх дітей та онуків – «мовою бабусі й дідуся», зрозумілою, але невживаною у повсякденному спілкуванні.

Україномовне середовище непогано збереглося у сільській місцевості Донбасу. Проте через дискримінаційну радянську політику щодо села вона стала маркером нижчого соціяльного статусу ...

Друкувати