Друкувати
Вівторок, 25 вересня 2018 - 01:54

Джерело: Часопис «Критика», Рік VI, Число 6 (56), сторінки 33-34

Чай без цукру

Червень 2002

Костянтин Москалець, Келія чайної троянди. 1989–1999, Львів: Кальварія, 2001.

 

Він увесь час описує один нескладний механізм, постійно його повторює, наділяючи всіма ознаками ритуальности. Але цей механізм, до якого він знову й знову повертається, насправді не має наслідків, окрім, власне, самого повторення. Його книжка позбавлена внутрішнього руху, вона прогальмовує саме через вмонтованість у текст цієї зумисної церемонії, що мала б нести в собі якесь додаткове, особливе звучання, проте через безконечне озвучення втрачає свою вагу, дезорієнтуючи тебе в цих записах. Загалом зміст усієї книжки можна звести до однієї фрази, котру автор час від часу вимовляє, ніби нагадуючи самому собі про необхідність повторення як такого: «Сиджу сам на кухні, п’ю чай і курю сиґарети». Детальна фіксація кожної випитої кружки чаю і кожної випаленої дози нікотину обертається врешті проти самого автора, перетворюючи важливі, мабуть, для нього речі на обтяжливі деталі побуту, а сам щоденник – на таку собі амбарну книгу, до якої сумлінно вписується кожна нова пачка «Принцеси Нурі» з точною датою і повним прізвищем того, хто її переслав. Ця книжка позбавлена м’яса, вона складається з порожнин – порожнин між датами і порожнин у самому тексті. Вони нічим не заповнені й кожен новий допис до щоденника є мовби поверненням на те саме місце, з якого і мали би початися події, але так і не почалися.

Справді – за всіма авторськими перманентними рефлексіями це його керолівське чаювання може видатись єдиним, вартим опису й осмислення, якщо такі речі можна ще й осмислювати. Взагалі, доволі характерно, що автор «Келії чайної троянди» уникає називати речі своїми іменами, вдаючися до побутової героїки та кухонної містики. Адже, якщо визнати, що чай – це просто чай, а «прима» – це таки дешевий тютюн, але аж ніяк не «коштовні трави», то від книжки не лишається взагалі нічого, крім особистих подяк і списку використаної літератури. Крім того в ній, цій книжці, так багато посилань на інші друковані видання, що в якийсь момент здається, ніби саме ці посилання і складають основу десяти років авторового життя, це наче ще один варіянт прочитання щоденника – через прочитані й густо зацитовані в ньому книжки.

Здається все-таки, що автор «Келії» сильно програв, видрукувавши свій щоденник, оскільки небагато можна знайти в нашій з вами літературі творів, написаних із такою нелюбов’ю до життя. Ці, подекуди наївні, подекуди (точніше – переважно) занудні інтеліґентські бздури врешті-решт набирають критичної ваги і критичних знову ж таки розмірів, і з усього авторського рефлексування в очі кидається саме це: «Спілкування можна було б дозволити зі святим, якби він десь тут і тепер жив»; або ж: «Скільки різної потолочі пройшло і продовжує йти перед моїми очима» – суттєвий висновок десяти років екзистенції ...

Друкувати