Друкувати
Неділя, 23 вересня 2018 - 08:14

Джерело: Часопис «Критика», Рік VI, Число 6 (56), сторінки 24-25

Без святкової вдяганки

Червень 2002

«Щоденник» Аркадія Любченка, упорядкування Юрія Луцького, Львів: Видавництво М. П. Коць, 1999.

 

Що спонукає індивіда зосередитися на власній осібності, на своїй самоті, зрештою, на самому собі? Чим є фіксація цього зосередження – нагальною потребою в певному діялозі з самим собою (попри монолог, що невідомо коли почався і невідомо коли закінчиться, який людина веде впродовж усього свого життя, іншими словами – монолог внутрішній), а чи потребою залучити до цього діялогу стороннього – того, хто згодом, можливо, навіть тоді, коли індивід загасить своє життя, піде шляхами цього життя і замислиться над ним? Чи, можливо, це лише усвідомлення своєї конечности і, як наслідок, страх, що по тобі нічого не залишиться? І ще: цей індивід, слідами якого ми йдемо, – чи був він здатен у власних записах на стовідсоткову відвертість, чесність із собою, а чи це фальш, майстерно створена ілюзія? Виокремлені питання – це лише мала частка спектра питань, що їх актуалізує сприйняття слова щоденник.

Здавалося б, усе просто: людина задокументовує свої думки, враження, події, робить це з певною періодичністю, робить для себе. Однак це, так би мовити, вершина айсберґа, а глибинна його частина криється десь у нетрях душі, яка й провокує вихід внутрішнього переживання назовні, прагне скинути тягар страждання бодай на папір. Такі письмові фіксації зазвичай не містять філософських підтекстів, не прикрашені словесними візерунками. Натомість вони можуть вражати своєю відвертістю, оголеністю й найчастіше необхідні авторові, наче клапан, що випускає надмір пари і знижує тиск. Щоденник, здається, покликаний стати сповідальнею, в якій можна залишити те, що мучить, і нібито звільнитися від душевного бруду.

1

Прочитання «Щоденника» Аркадія Любченка залишає по собі оскому. Він просякнутий ненавистю до євреїв (яких Любченкові більше до вподоби називати жидами) такою мірою, що часом видається, ніби автор залюблений у свою роль антисеміта. Втім, ориґінальністю його позиція не вирізняється. Помічено: чим гірше становище в суспільстві, тим нагальнішою стає потреба відшукати ворога, винного в усіх бідах. Так було й під час Другої світової. Оминаючи проблему винищення євреїв фашистами, зупинімося на тому, як ставилися тоді до євреїв українці. Можна виокремити три типи поведінки тогочасного українця: співчуття євреям (часто рятування їх від смерти), відверта ненависть (і сприяння винищенню), нарешті, ненависть прихована. «Щоденник» Любченка ілюструє саме третій тип поведінки. Любченків антисемітизм не переходить у якісь конкретні дії, проте один із дослідників цієї проблеми, Марко Царинник, цілком категоричний у своєму діягнозі: «патологічний і такий одвертий антисемітизм» («Сучасність», 1984, ч. 10) ...

Друкувати