Культурно-цивілізаційний розкол в українському суспільстві пройшов і через Майдан. Конфлікт між опозиційними партіями та громадським сектором Майдану показав, що всі старі парламентські партії, незалежно від їхнього перебування у владі, є частиною зужитої політичної системи, продуктом розкладу УРСР, а партійні лідери – все тими ж добре знайомими нам з останніх десятиліть перестаркуватими комсомольцями, але ніяк не політиками, скажімо, европейського типу. Кажучи про перезавантаження системи, вони мають на увазі перевибори, повернення до парламентсько-президентської республіки – що завгодно, але не новий державний проєкт, не створення громадянського суспільства.
Харків у квітні 2014 року. Разом зі своєю перекладачкою Нелею Ваховською я приїхав до другого за величиною українського міста, розташованого за тридцять кілометрів від кордону з Росією, щоб презентувати українське видання «Мерця у бункері». До того ми були на книжковому ярмарку в Києві. Дискусія про минуле, про провину батьків – актуальна тема для України. «Час уже зайнятися цим, ми надто довго відклaдали цю розмову, а тепер маємо наслідки», – каже Неля. Вона дуже стурбована процесами на Сході. Із її слів, там діють банди, яких скеровує і підтримує сусідня Росія, кримінальні елементи, але автентичне обурення також є – люди, які відчувають, що Київ їх занедбав, а тому вони відкриті до російської пропаґанди про «фашистів», які нібито захопили владу в Україні.
Розуміння України вимагає парадигмальної зміни – перефокусування з питання ідентичностей на питання про цінності. Події на Евромайдані неможливо вповні зрозуміти, якщо не брати до уваги їх ціннісний аспект. Гірка іронія ситуації полягає у тому, що Европа – в особі й бюрократів ЕС, і багатьох европейських аналітиків – цього ціннісного виміру української революції, здається, не помічає. Вона й надалі звертає увагу передусім на ідентичності – тобто стурбовано обговорює активну роль на Евромайдані українських правих націоналістів або ту ж таки стару тезу про можливий розкол України. Й у цьому вона, припускаю, несвідомо, підіграє пропаґанді Кремля.
Чиновники постійно наголошували потребу в «російському елементі» (тобто етнічних росіянах) під час колонізації прикордонних земель. Найзгубнішим наслідком цієї націоналістичної переорієнтації в бік того, що можна назвати раннім різновидом російської демографічної політики, став дозвіл чиновникам відбирати «зайву землю» в неросійських, кочових чи напівкочових народів, яку раніше було надано для випасу худоби. Понад усе було поставлено сільськогосподарські потреби Росії. Нерівність народів у багатоетнічній імперії стала ще суворіша, ніж досі. Втім, історія колонізації, як її викладено в сучасних колоніяльних студіях, – це щось більше, ніж державна політика і рух поселенців. На російських рівнинах були зони етнічної взаємодії, що перебували під інтенсивним впливом процесу масового заселення.
Російська мова як засіб спілкування (онлайн і офлайн), виявляється, актуальна не лише для культурних росіян або постійної російськомовної популяції, але й для всіх людей, які бодай зрідка спілкуються російською або споживають російські культурні та комерційні пропозиції. (На відміну від того, як «Русский мир» трактує поняття «соотечественники», віртуальні росіяни, в моєму уявленні, не мусять жодною мірою підтримувати РФ або режим Путіна. Русофонія також може бути відкрито русофобською.) Я запропонував називати їх віртуальними росіянами, віддаючи перевагу цьому термінові над «кіберросіянами» [киберрусскими], бо поняття «віртуальні звички» краще відображає потенціял співіснування з іншими ситуативними ідентичностями.
Уявлення, що українська ідентичність обтяжена за своєю природою, дуже вигідне, адже виправдовує нічого-не-роблення: німці можуть переконати себе, що українці, котрі розмовляють українською, – націоналісти, які не заслуговують на жодну підтримку, натомість ті, що розмовляють російською, є чистісінькими росіянами, якими мають керувати з Москви. Фактично ж українці є двомовними европейцями, котрі назагал ліпше володіють своєю другою мовою, аніж німці англійською. В їхньої країни величезні проблеми, які можна вирішити лише з німецькою допомогою. Применшення України до статусу колонії – це компіляція історії на догоду російській політиці. Можливо б це було лише в тому випадку, якби німці нерефлексивно поводилися з власною історією.
Цей мітичний час, ця простота, цей чіткий кордон між добром і злом, ця концентрація шляхетности, відданости й відчайдушности з одного боку та злоби й невігластва з другого, рано чи пізно закінчаться, хай іще невідомо як. Після цього залишаться нові сенси, які вже наповнили форми, які до цього були для багатьох віддаленими – гімн, слова якого тепер добре знають сотні тисяч, обличчя та імена героїв, яких тепер мають на увазі відповідаючи «Героям слава!» і «Ґєроям слава!», прапор, який тепер не офіціозний, владний, а прапор гіпстерів та лікарів, менеджерів та студентів. І навіть за найоптимістичнішого розвитку подій, цей досвід уже додав років, навіть тим, хто уникнув шрамів і каліцтв.
Для лузера двотисячних розчарування в Майдані і недовіра до матері-Батьківщини зовсім не мають катастрофічного відтінку. Адже, одягаючи маску лузера, молоді лише відходять убік, поза світ дорослого соціюму, щоб знову повернутися до нього.

Сторінки5