Статті

Завдяки титанічній перекладацькій праці Бараньчака англійські поети-метафізики і канон американської поезії польською мовою стали живою точкою відліку для інтеліґенції Центральної Европи. Його поезія була голосом демократичної опозиції в Польщі. Часом звучали побоювання, що з огляду на свою політичну заанґажованість вона промине разом із комуністичним режимом. Однак ні — вона промовляє з такою ж силою у світі ліберальної демократії, і не лише тому, що містить живе метафізичне зерно, а й тому, що, попри всі ілюзії, ми не живемо в епоху кінця історії, а свобода й надалі неможлива без солідарности. Ми повертаємося до Бараньчака і задля його проникливих есеїв, що оголюють поневоленість мови владою і достовірно поєднують етику з поетикою.
Консервативність у сприйнятті культури, її одночасна героїзація та омертвіння — такий собі мавзолей — дістались нам у спадок від радянської моделі, самовідтворюючись в освітній системі і на рівні державного дискурсу. Оскільки в Радянському Союзі єдиним призначенням і дозволеною формою існування культури було обслуговування панівної ідеології, включення, вмонтовування цієї ідеології в усі рівні людського життя, вона просто не могла бути живою. Вона транслювала готові смисли, що їх спродукували партійні ідеологи, звеличувала, монументалізувала, оберігала. Сьогоднішня система освіти фактично репродукує цю культурну модель через викладання гуманітарних дисциплін: літератури, художньої культури, музики, — як набору фактів, персоналій і дат, які треба поважати й завчити напам’ять.
Дейвід Марплз, знаний канадський дослідник сучасних України та Білорусі, і його молодший колеґа з Албертського університету Фредерик Мілз уклали книжку з дванадцяти нарисів, присвячених різним аспектам недавніх українських подій, під назвою «Український Евромайдан. Аналіз громадянської революції». Тематику нарисів визначали, судячи з усього, не упорядники, а самі автори, тож збірка не відзначається монографічною цілісністю ані не претендує на синтетичне осмислення описуваних подій. Хоча деякі тексти, насамперед «Бойовики, організована злочинність та російський і евразійський націоналізми: випадок України» Тараса Кузя та «Медійне рамкування, репрезентації і вплив на громадську думку» Марти Дичок мають виразний монографічний потенціял.
Заснований на правилах підхід Східного партнерства ґрунтується на фундаментальному нерозумінні того, як функціонують постсовєтські суспільства. В основі ЕС лежить Веберове припущення, що раціональні й доброякісні бюрократії застосовують правила і що ці правила є кантіянськими — у тому сенсі, що вони універсальні і застосовуються неупереджено. Утім, у постсовєтських суспільствах «правила» є навмисно вибірковими. Закон навмисно непередбачуваний — це засіб покарати ворогів і винагородити друзів. Бюрократія — це синекура, спосіб стягувати ренту із беззахисної пастви. Коли урядові посади пропонуються з цінником, стає зрозуміло, що тут щось не так. Тож пропозиція ЕС запровадити «більше правил» у рамках Східного партнерства не матиме сенсу, якщо не змінити політику на місцях, політичну культуру.
Фраза «українська криза», яку найчастіше вживають на позначення сучасного конфлікту в Східній Европі, вводить у подвійну оману. Вона не лише відволікає від головного підбурювача і рушійної сили ескалації конфліктів у Криму та на Східній Україні, тобто Кремля, але й може спричинити хибне враження про «українську кризу» як суто місцеву й тимчасову проблему. «Українська криза» матиме різні наслідки для міжнародних відносин поза межами Східної Европи. У зв’язку з тим, що Будапештський меморандум про ґарантії безпеки 1994 року щодо України знецінився, ця криза підриває всесвітні зусилля, спрямовані проти поширення зброї масового знищення. Вона здійснює дедалі помітніший неґативний вплив на економіку Росії та її становище у світі.
У літературному та політичному контекстах 1920–1930-х років Микола Хвильовий постає доволі парадоксальною фігурою. Його літературний доробок, невеликий порівняно з творчістю інших тодішніх «класиків», мав надзвичайний резонанс. Хвильовий ніколи не займав якихось офіційних посад, але, як згадував Юрій Смолич, йому дарували свої підписані книжки і друзі, і недруги. Не він формально очолював створену у листопаді 1925 року на противагу офіціозним літературним структурам Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), але фактично вона постала завдяки зусиллям Хвильового і саме він був її душею. Не Хвильовий розпочав знамениту літературну дискусію 1925–1928 років в Україні, але саме він опинився в центрі уваги й найгостріших, сказати б, мейнстримових публічних полемік.

Сторінки97