Статті

Російська імперська уява створила собі українців як «малоросів» декілька століть тому — разом із привласненням української території та історії і перетворенням завдяки цьому середньовічної Московії на Російську імперію. Всупереч популярним уявленням про українців і росіян як про «кровно споріднені», історично та культурно близькі народи, їхні реальні контакти і взаємопізнання починаються допіру від XVIII століття — з поступового поглинання українських і білоруських («руських») земель Речі Посполитої, яке здійснювала новонароджена імперія. До середини XVII століття — часу так званого «возз’єднання» — українці посідали у свідомості московитів цілком марґінальне місце, що підтверджує, зокрема, і відносно невелика кількість згадок про них у російському фольклорі, зібраному й опублікованому...
Міжнародний фестиваль електроакустичної музики, який відбувся в першій декаді червня 2014 року у Нью-Йорку, становив надзвичайно репрезентативну картину нинішнього стану розвитку цього породженого новими технологіями жанру, розпливчасті й пістряві уявлення про який снувалися в головах найрадикальніших новаторів-мрійників іще 100 років тому. Тодішня молодь прагнула більшого, попри вже освоєні за 150 років ресурси великого симфонічного оркестру — величезного багатства й потуги інструментальних барв і їх сполучень у творчості таких композиторів, як Ґустав Малєр, Рихард Штравс, Клод Дебюсі, Морис Равель, Ніколай Римський-Корсаков, Іґор Стравінський. Щоправда, мейнстрим уважав їх за марґіналів, позаяк тодішні відчайдухи-бунтівники висували ідеї відмови від усього попереднього мистецтва...
Один за одним вони залишили нас. Борис Черняков (2010), Василь Бородін і Микола Павлюк (2011), Володимир Яцюк (2012), Веніамін Еппель (2013), Ростислав Пилипчук (2014). І тепер от — Віктор Дудко. Люди різних поколінь і подекуди навіть різних професій, які не завжди були знайомі між собою, але яких об’єднав у собі — чи радше для мене символізував у собі таке об’єднання — Віктор Дудко. Це — середовище, без якого — і тих, хто відійшов, і тих, хто з тобою ще залишається, — ти ніхто, без нього твоя праця ніщо, без нього і ти ніколи не станеш собою і не зможеш зреалізувати себе. Це було середовище джерелознавців і текстологів, справжніх лицарів української науки, які високо піднесли її знамено, піднесли на недосяжну для більшости з нас височінь. Які з особливою відповідальністю і ретельністю...
Найбільша таємниця вічного міста — це його дух і запах. Запах білого хліба з пекарень, цинамонових тістечок, солодощів, посипаних прянощами оселедців, ринків. А дух його — в словах про староі новозавітних царів, пророків, кабалістів, апостолів — усе, що перед твоїми очима, і все, що закрито для твоїх очей. Коли сонце в Єрусалимі доходить зеніту, будь-яка тінь стає рятунком від спеки. Прогріте повітря розпікає каміння. У крамничках можна замовити свіжий помаранчевий сік, який витискують на металевому пристрої, розчавлюючи помаранчі під пресом. Пережовані м’якуші продавець викидає у пластикове відро. Спека, якої ще о десятій ранку зовсім не відчутно, заповнює все твоє тіло, від неї пересихає в роті, спрага поселяється в горлі і лоскоче його гіркотою. На Храмовій горі, перед брамою...
Звуження багатогранного поетичного світу і образности Стуса до української національної теми, притаманне більшості стусознавчих робіт, є чітким маркером незрілости й невідповідности чинного критичного підходу, не кажучи вже про ті доробки, в яких Стусову поезію вважають за корисний інструмент (sic!) для патріотичного виховання української молоді. Через тридцять років після смерти Стуса ми зіткнулися з фактом, що його питомо европейська, модерністська, інтелектуальна поезія все ще чекає і на заслужене визнання міжнародних науковців, і на конче необхідний перегляд наукових методологій в Україні загалом. Слід рішуче відмовитися від обмеження Стусового мистецтва єдиним, здебільшого націоналістично упередженим наративом як від прояву повної зневаги до складности й багатогранности поета.
Українські еміґранти ХХ століття раптом виявляються «людьми нізвідки»; обриси їхньої батьківщини не проступають навіть на тих картах, які зображають минуле... Якщо доля всіх еміґрантів — живити уявлення про батьківщину своєю ностальгією, то для еміґрантів-українців батьківщина також була утопією; зокрема, після Другої світової війни вони змушені були покидати держави, у яких і до того не цілком почувалися вдома. Із іншого боку, ці еміґранти з відсутньої батьківщини складно знаходили собі відповідне місце в дослідженнях і класифікаціях глобального міґраційного руху. Слід визнати, що протягом ХХ століття еміґрували багато, а писали про ці переміщення ще більше. Однак українські вигнанці, попри неабиякі їхні здобутки, так і не стали у цих писаннях «гедлайнерами».
Завдяки титанічній перекладацькій праці Бараньчака англійські поети-метафізики і канон американської поезії польською мовою стали живою точкою відліку для інтеліґенції Центральної Европи. Його поезія була голосом демократичної опозиції в Польщі. Часом звучали побоювання, що з огляду на свою політичну заанґажованість вона промине разом із комуністичним режимом. Однак ні — вона промовляє з такою ж силою у світі ліберальної демократії, і не лише тому, що містить живе метафізичне зерно, а й тому, що, попри всі ілюзії, ми не живемо в епоху кінця історії, а свобода й надалі неможлива без солідарности. Ми повертаємося до Бараньчака і задля його проникливих есеїв, що оголюють поневоленість мови владою і достовірно поєднують етику з поетикою.
Консервативність у сприйнятті культури, її одночасна героїзація та омертвіння — такий собі мавзолей — дістались нам у спадок від радянської моделі, самовідтворюючись в освітній системі і на рівні державного дискурсу. Оскільки в Радянському Союзі єдиним призначенням і дозволеною формою існування культури було обслуговування панівної ідеології, включення, вмонтовування цієї ідеології в усі рівні людського життя, вона просто не могла бути живою. Вона транслювала готові смисли, що їх спродукували партійні ідеологи, звеличувала, монументалізувала, оберігала. Сьогоднішня система освіти фактично репродукує цю культурну модель через викладання гуманітарних дисциплін: літератури, художньої культури, музики, — як набору фактів, персоналій і дат, які треба поважати й завчити напам’ять.

Сторінки92