Статті

Люди вирушають у подорож через різні причини: з власного бажання (відпочити, помилуватися краєви­дами, збагатитися грошима чи до­свідом) або зі службової потреби. Мандрівник — чи не найпомітніша постать на географічних і культур­них ландшафтах нашої планети. Мандрівники відкривали континен­ти, торговельні маршрути, народи та країни, а також шпигували, грабу­вали, досліджували, класифікували тощо, а ще — описували свої подо­рожі. Часом описували те, що бачи­ли, іноді — те, чого не бачили ніколи (як у випадку фіктивних «літера­турних мандрівок»). Саме завдяки мандрам — пережитим особисто чи прочитаним — починає увиразню­ватись образ батьківщини — «своєї» спільноти та території, уявленої (за Бенедиктом Андерсоном) на проти­вагу всім іншим.
Навіть не надто детальний розгляд природи національних містифікацій доволі виразно показує їхні культурно-історичні спонуки, а точніше, соціо-психологічну матрицю: в різних суспільствах і в різних епохах потреба самоствердження вимагає відкриття своїх коренів. Автентичність тих коренів — тобто тексту/нарації, що їх висловлює, — стає другорядною супроти основної міфотворчої функції: потреби переказати глибший сенс, резон існування колективу. Але раціоналістські закони гри вимагають наукової, текстуальної видимості — тобто об’єктивної пам’ятки. Відтак вони урухомлюють процес витворювання, а потому ревного захищання специфічного науково-міфічного гібриду, який стає сакральним об’єктом чи пак талісманом колективної автентичності й стародавності.

Сторінки98