Українська культурна іден¬тичність у діаспорі — це стан гібрид¬ний, що, зрештою, характерно, до певної міри, для всіх культурних ідентичностей. Вона зі своєї природи гетерогенна, скомпонована з елемен¬тів і взаємодоповнювальних, і не¬сумісних. Не існує якоїсь однієї ста¬лої української культурної ідентич¬ності або ідеалу, а є натомість роз¬маїття життєвих досвідів. Життєвий досвід, а отже, й особиста ідентич¬ність канадського українця, що виріс у котромусь із поселень у преріях Альберти, зовсім інакші, ніж в укра¬їнця, чиї батьки прибули в Канаду після Другої світової війни. Безліч відмінностей, пов’язаних із родиною, регіоном, релігією, професією, не ка¬жучи вже про особисту психологію, створюють безліч форм ідентичності.

Навіть не надто детальний розгляд природи національних містифікацій доволі виразно показує їхні культурно-історичні спонуки, а точніше, соціо-психологічну матрицю: в різних суспільствах і в різних епохах потреба самоствердження вимагає відкриття своїх коренів. Автентичність тих коренів — тобто тексту/нарації, що їх висловлює, — стає другорядною супроти основної міфотворчої функції: потреби переказати глибший сенс, резон існування колективу. Але раціоналістські закони гри вимагають наукової, текстуальної видимості — тобто об’єктивної пам’ятки. Відтак вони урухомлюють процес витворювання, а потому ревного захищання специфічного науково-міфічного гібриду, який стає сакральним об’єктом чи пак талісманом колективної автентичності й стародавності.

Читачеві, який цікавиться долею лівої ідеї в Україні, можна рекомендувати цю монографію як вичерпну енциклопедію тутешнього лівого руху. Автори залучають надзвичайно широке коло джерел: від партійної преси найвпливовіших лівих партій (КПУ, СПУ, СелПУ та ПСПУ) до розвідок західних політологів (самий перелік наведених у монографії кар г, схем і таблиць займає майже п’ять сторінок). Щоправда, деякі розділи монографії занадто докладні: обізнаний із політичним розвитком України читач не потребує аж такого детального, часто коштом відмови від теоретичних узагальнень, опису відомих подій. З іншого боку, це збільшить майбутню цінність дослідження: те, що становить частину повсякденного знання наших сучасників, згодом забудеться

Як функціонувала Західна Європа від закінчення війни дотепер, коли я це пишу, залишається для мене найбільшою загадкою, хоча я жив там, у Франції, впродовж десяти років (1950–1960). Позаяк європейський дух ненавидів сам себе, повертався супроти себе, насміхався над інституціями, які сам же й витворив, то таким чином він маскував, мабуть, виснажливе усвідомлення власної ганьби. Була це оргія, пандемія всіх тих несмаків, гіркот, печій, які я знав із моєї ранньої молодості і які, здається, лише тепер стали повністю визнаними, поверненими, виправданими за допомогою модних розваг над la nausée — мерзенністю, абсурдом, відчуженням.

Проте, маючи стійкий імунітет на нещирість, яка прикриває непрофесіоналізм, діти легко засвоюють уроки іншування та ксенофобії. Адже відомо, що у власних проблемах простіше звинуватити інших, ніж зрозуміти причину в собі. Отож, хоч і кепкуючи з очевидного невігластва та фальші, учні переймають з підручників і від викладачів іншувальні стереотипи й самі відучуються думати. І це куди страшніше, ніж такі безпосередні наслідки ксенофобії, як аґресивність чи дратування національних почуттів, адже неосвіченість перешкоджає їх подолати.

Сіра блюзова птаха летіла над містом і впустила молочне яєчко. Яєчко впало, обтраскавши добру половину вулиці протеїном, білками та іншими поживними. Рудо-сірий блюзовий кіт, що проходив мимо, зупинився облизати деякі деталі. «Пхе», – сказав він, бо на язик разом із протеїном начіплялося бите шкло, зіпсуті ґальванічні елементи.

Бо як ми читаємо Іздрика? (Направду, його романи – це своєрідний тест на те, як ми читаємо взагалі, такий собі полігон читацьких практик.) Так, ми помічаємо частину алюзій одразу: від деяких нам стає смішно, а від деяких (який іще Боббі Вотсон?) просто пересмикує через їхню тривіальність та недоречність. Можливо, серед нас є й геніальні читачі, що весь гіпертекстуальний простір бачать одразу: від «пізніх розенкрейцерів» і до «Лукача і Кундери, Адорно і Блоха, Бурд’є і Машере». Та це – щасливі вийнятки, справжні ігрові читачі.