Історія культурного песимізму, така популярна в двох останніх сторіч­чях, сягає доби Просвітництва. Тоді, у XVIII сторіччі, мислителі Європи дійшли висновку, що існує прогрес і що Європа заклала в собі підвалини civil society (громадянського сус­пільства), які треба обстоювати й бо­ронити. Назва наших «Просвіт» (але не наша «просвітянщина») також перегукується із Просвітництвом: їхні засновники вірили в прогрес і мали деяке, хоч неясне, уявлення про «громадянське суспільство». Та в нас у XIX сторіччі не було пророків культурного песимізму, хіба тільки ті, що зневірювалися у власних просвітницьких зусиллях. У Західній Європі довга черга мисли­телів, починаючи від Руссо, пропові­дували занепад культури.

Романтизм об’єктивно є явищем складним, багатогранним, широким. Тому як теоретична і як історико-літературна проблема він завжди привертав пильну увагу, спокушав уми сильні й блискучі. Радянському літературознавству він завдав великого клопоту: в намаганні приборкати, «приручити» цю напрочуд непокірну стихію то умовлялися, що соцреалізм — це синтез реалізму та романтизму, то доходили висновку, що реалізм і романтизм є два різні типи творчості, які, проте, взаємодіють між собою як перетворювальне й відтворювальне начала. В кожного визначного поета-романтика належало шукати й підкреслювати тенденції переборювання романтизму на користь реалізму, — аж поки виявлялося, що, звичайно ж, він прямував саме в цей бік, і навіть вельми успішно.

Серпень в Україні почався й закінчився двома святами: 9-го числа виповнилося 60 років Президентові Леоніду Кучмі, а 24-го молода держава відсвяткувала сьомі роковини своєї незалежності. З нагоди першої події в столичному «Українському домі» відкрилася помпезна фотовиставка (Президент із дітьми, Президент із робітниками, Президент із колгоспниками — як у старі добрі совєтські часи). А з нагоди другої — на щойно відремонтованому Хрещатику влаштували другий за всю новітню історію незалежної України військовий парад, причому вперше — з бойовою технікою.

Сьогодні поява нової книжки української поезії чи прози вже нікого не дивує (а ще років чотири тому, коли плачі за українським книговиданням сягнули апогею, кожна книжкова новинка здавалася майже неймовірною Подією). Навіть більше, погано зброшуровані зшиточки на кепському газетному папері заступила цілком презентабельна з поліграфічного погляду продукція, яку іноді буває приємно потримати в руках.

Одного разу мені запропонували дивну гру – на папері, змережаному безладним орнаментом, побачити якийсь напрочуд гарний малюнок. Для цього треба було по-особливому скосити очі. За кілька хвилин, якщо вистачало терпіння, кольоровий хаос перетворювався на ошатний замок – із баштами, мостами, смолоскипами та іншими атрибутами мультиплікаційного середньовіччя. Коли я вперше прочитав уривки повісті Степана Процюка ще у «Текстах», мені закортіло побачити щось більше, аніж безладдя й навмисну фрагментарність. На жаль, навіть повний текст у «Сучасності» не наблизив до розуміння задуму й не заповнив утворювані прогалини. Але твір «тримав» чимось іншим: у вимірах саме «живої, психологічно-емоційної прози, що ставить питання», повість-мозаїка «Імени твого ради...» варта уваги.

Спочатку трохи рефлексій, сумнівів і комплексів, тією чи іншою мірою властивих чи не кожному українському прозаїкові насхилку цього століття. Добре знаємо, як мало успіху перепадає сьогодні українській художній прозі, що зусебіч зазнає безперервного тиску популярніших конкурентів. Що очікує цю прозу завтра, зважаючи на те, скажімо, що в розвиненій Німеччині художню літературу кілька разів на тиждень читає тільки кожний п’ятий німець (20,7%, за даними Media-Analyse, 1994)?

«Упродовж тридцятьох повоєнних років у культурному та літературному обміні між Польщею та Україною зроблено більше, ніж за всі попередні періоди», – стверджує виданий 1985 року у Варшаві довідник із польської літератури. «Загалом повоєнні переклади з української літератури представляють цілком повновартісний доробок. ... Період 1945–1985 років безсумнівно свідчить про сталий поступ, який відбувся у сприйнятті української літератури в Польщі», – авторитетно додає дослідник літературних зв’язків (J. Hryckowian), автор оглядової статті про українську літературу в повоєнній Польщі.