Звичайно, протягом останніх шести років «радикальних реформ» російські компанії, особливо промислові виробничі об’єкти, трохи змінили підходи до управління. Однак підприємства та фірми вдалися до таких кроків задля того, щоб захистити себе від ринку, а не ввійти в нього. Ситуацію, що виникла в Росії, можна розглядати як новий тин економічної системи зі своїми власними правилами поведінки та критеріями успішності й поразки.

Питання Адама Сміта про джерела багатства націй залишається в силі. Два роки тому у Сполучених Штатах з’явилася книжка одного з найкращих сучасних істориків економіки Дейвіда Лендса під прикметною назвою «Добробут і злидні націй: чому одні багатіють, інші занепадають?». Протягом кількох місяців ця книжка мала кілька перевидань і численні передруки та переклали в інших країнах.

Марксистсько-ленінські ідеологи передбачали, що національні відмінності і, зрештою, самі нації поступово зникнуть на вищій стадії соціополітичного розвитку – в так званому «комунізмі». З різними народами це мало статися в різний час, залежно від їхнього історичного розвитку. Але поки тієї історичної стадії не досягнуто, національним культурам великодушно дозволили розвиватися.

Ми досить швидко погодилися з побутовими відмінностями, проте справа виглядає інакше, коли йдеться про вартості: тут надто легко з’являються численні загальники – загальні судження про ідеї, котрі цінуємо як нація; нахили, що їх проявляємо як суспільство; те, чого всі – і як нація, і як суспільство – потребуємо, прагнемо, домагаємося.

То чи має Україна сьогодні власну еліту? Згідно з наведеними вище означеннями, безумовно, має. Навіть більше: наша еліта має значно чіткішу формальну окресленість, аніж еліта будь-якої з держав західної демократії.

Невдовзі після розвалу Радянського Союзу Клеренс Браун висловив сподівання, що «отримавши власну державу, мову та літературу, українці, можливо, відчують себе достатньо впевнено, щоб не претендувати більше на Миколу Гоголя як на оздобу своєї національної культури». Вже самий фейлетонний стиль цих зауважень мав указувати на нібито незначущість проблеми. Тимчасом приблизно тоді ж відомий україніст Григорій Грабович твердив, що Гоголя необхідно розглядати і як українського письменника.

В мовознавстві дедалі гостріше відчувається методологічна криза. Оперуючи замкнутою й самодостатньою мовною системою та структурою, ця наука почасти звужує «людський» вимір знань. Мовознавча думка майже не резонує в культурі народу – самих носіїв мови.