Статті

Перше, що впадає до ока при уважному вчитуванні в «Осінні пси Карпат» – це якась несамовита вразливість Герасим’юкового ліричного «я». Зайве було би шукати і, як роблять це останнім часом більшість представників постмодерної або феміністичної дискурсії, – знаходити – перверсійну патологію в цій надчутливості. З тим самим успіхом можна виявляти перверсію у квітки, яка гине від людського доторку. У цій вразливості криється зовсім інша передумова, давно і, здається, навіки забута новочасною людиною – гідність і неприступність автономії, вірне слідування законові своєї самості (або, в інших поняттях, Дао), переступ та відступництво від якого призводять до невідворотної розплати – екологічної катастрофи, індивідуального божевілля або третьої світової війни.
І не варто побоюватися дискусійності, невивіреності, суперечливості ідей новітніх історій-палімпсестів. Їхній дискусійний характер не на шкоду, а на користь, він виявляє потенціал майбутнього розвитку, невичерпаних можливостей, тоді як, скажімо, парадигма ліквідації «білих плям» означує конкретну характеристику заповнення інформацією, вичерпання через поінформування. Здається, тут набуває ваги той процес, про який ще кілька років тому мріяв Григорій Грабович: «У процесі такого нібито “похорону” історії літератури насправді витворюється важлива дискусія, в якій ця дисципліна, її розмаїті засновки й неминучі проблеми постійно переосмислюються, а підхід до них витончується та вдосконалюється». Щойно тепер, із появою згаданих праць, твориться продуктивний континуум для такої дискусії.

Сторінки92