Статті

Хаотичність і амбівалентність, властиві всім соціяльним революціям, зокрема й українській, роблять їх наукове дослідження нелегким. Навіть суспільствознавцям, добре обізнаним із пострадянською історією України, від початку 2014 року стало все складніше адекватно відстежувати, викладати й оцінювати сукупність явищ, тенденцій та перспектив приголомшливого розвитку в багатьох сферах українського соціюму. Проблему недостатнього розуміння новітніх українських змін поглиблює загальна недорозвиненість соціяльного моніторинґу та суспільних наук усіх пострадянських країн, зокрема й України. Суспільствознавчу інтерпретацію різних інновацій ускладнює й те, що вони відбуваються в умовах так званої «інформаційної війни».
У всьому розмаїтті українських літературних антологій ХХ століття Олена Галета виокремлює декілька смислових груп. Окремо прописано історію перекладних антологій та низку радянських антологій-хрестоматій із їхнім класицистичним розподілом за «родами та жанрами», із дидактичними статтями та «відображеним каноном» (постійним озиранням на російські «зразки»). Однак у чотиритомній «Антології української поезії» (1957), яку упорядкував Максим Рильський разом із Миколою Нагнибідою, була суттєва новація, яку Олена Галета цілком справедливо вважає за надзвичайно важливу для концептуальної історії літератури: вперше «лінійку поетів» відкриває Григорій Сковорода і українське бароко стає одним із базових елементів у новій моделі літератури та культури.
Що не так із економіками Заходу і з економічною наукою? Відповідь залежить від того, про яку економіку йдеться — хорошу чи справедливу. Багато хто у Західній Европі й США відчуває, що нашим економікам бракує справедливости, хоча погляди на справедливість дещо різняться. Одна група економістів, яку впродовж десятиліть очолював британський економіст Ентоні Аткінсон, уважає, що на Заході триває чергове Позолочене століття нерівности у рівнях доходів і добробуту. Послугуючись утилітаристськими поглядами Джеремі Бентама, вони пропонують розподіляти дохід від високозабезпечених до малозабезпечених, аж поки буде досягнуто максимальної «суми корисностей». Утім, питання в тому, чи враховує ця доктрина інтуїтивне відчуття того, що є справедливим.
Російська імперська уява створила собі українців як «малоросів» декілька століть тому — разом із привласненням української території та історії і перетворенням завдяки цьому середньовічної Московії на Російську імперію. Всупереч популярним уявленням про українців і росіян як про «кровно споріднені», історично та культурно близькі народи, їхні реальні контакти і взаємопізнання починаються допіру від XVIII століття — з поступового поглинання українських і білоруських («руських») земель Речі Посполитої, яке здійснювала новонароджена імперія. До середини XVII століття — часу так званого «возз’єднання» — українці посідали у свідомості московитів цілком марґінальне місце, що підтверджує, зокрема, і відносно невелика кількість згадок про них у російському фольклорі, зібраному й опублікованому...
Міжнародний фестиваль електроакустичної музики, який відбувся в першій декаді червня 2014 року у Нью-Йорку, становив надзвичайно репрезентативну картину нинішнього стану розвитку цього породженого новими технологіями жанру, розпливчасті й пістряві уявлення про який снувалися в головах найрадикальніших новаторів-мрійників іще 100 років тому. Тодішня молодь прагнула більшого, попри вже освоєні за 150 років ресурси великого симфонічного оркестру — величезного багатства й потуги інструментальних барв і їх сполучень у творчості таких композиторів, як Ґустав Малєр, Рихард Штравс, Клод Дебюсі, Морис Равель, Ніколай Римський-Корсаков, Іґор Стравінський. Щоправда, мейнстрим уважав їх за марґіналів, позаяк тодішні відчайдухи-бунтівники висували ідеї відмови від усього попереднього мистецтва...
Один за одним вони залишили нас. Борис Черняков (2010), Василь Бородін і Микола Павлюк (2011), Володимир Яцюк (2012), Веніамін Еппель (2013), Ростислав Пилипчук (2014). І тепер от — Віктор Дудко. Люди різних поколінь і подекуди навіть різних професій, які не завжди були знайомі між собою, але яких об’єднав у собі — чи радше для мене символізував у собі таке об’єднання — Віктор Дудко. Це — середовище, без якого — і тих, хто відійшов, і тих, хто з тобою ще залишається, — ти ніхто, без нього твоя праця ніщо, без нього і ти ніколи не станеш собою і не зможеш зреалізувати себе. Це було середовище джерелознавців і текстологів, справжніх лицарів української науки, які високо піднесли її знамено, піднесли на недосяжну для більшости з нас височінь. Які з особливою відповідальністю і ретельністю...

Сторінки84