Статті

Одного серпневого вечора 2014 року в містечку поблизу Донецька Вероніка забирала свого сина з дитсадка, як і будь-якого іншого дня. Обіцяли режим припинення вогню, думала вона, а ще — за минулі тиждень чи два не було чути обстрілів. Вероніка посадила на мопед сина та сусідчину доньку і рушила додому. Син був чимось стривожений, попросив на хвильку зупинитися. А довкола було тихо. Вона вказала малому на людей, які ходили вулицями, засмагали на пляжі, відпочивали. Довкола було гарно і спокійно. Вони постояли так зо три хвилини, і раптом — небо розлетілося на шматки. Перед очима у Вероніки — міни, що пролітали над головою; величезні, вони падали одночасно, по п’ять за вистріл. У вухах лунав вибух п’яти мін водночас. Їй до голови докотилася їхня ударна хвиля. Ноги підкосилися.
Водночас із процесом творення нового канону тривав перегляд і давнього, і нового канону, спрямований передусім на модерністську творчість, для якої в традиційному совєтському каноні не було місця. До такої справи доклали зусиль дослідниці, яких асоціювали з феміністичною течією: Соломія Павличко («Дискурс модернізму в українській літературі», 1997), Оксана Забужко («Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», 2007), Тамара Гундорова («ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму», 1997; «Femina melancholica. Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської», 2002), Ніла Зборовська («Код української літератури», 2006) та Віра Агеєва («Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму», 2003). Дослідниці зосередили увагу на ранньому модернізмі...
Від моменту початку захоплення Криму в березні 2014 року, а то й раніше, від часу Евромайдану, Україна стала заручницею глобальної інформаційної війни. Поети чи не найгостріше артикулюють відчуття, які супроводжують суспільну трагедію і кризу дипломатичних зв’язків і пропонують читачам рефлексивні та нараційні, а іноді й цілком документальні вірші. У добу інформації (термін, що його активно застосовував канадський соціолог Маршал Маклюен), найяскравіше вираженій у явищі соціяльних мереж та мас-медій, вірші українських і російських авторів є незалежними від аґітації окремими голосами, що рефлектують традиції та історію, а також свою роль у ситуації неоголошеної війни.
Творчість Олександра Потебні вже не раз було розглянуто в контексті української інтелектуальної традиції (починаючи від статтей Ієремії Айзенштока, Леоніда Білецького першої половини 1920-х років та монографії Костянтина Чеховича початку 1930-х років); особливо цікавими і важливими серед опублікованих в минулі десятиліття здаються праці Юрія Шевельова, Андрія Даниленка, Сергія Вакуленка. Специфіку ідей Потебні, які з’явилися на стику романтичного та позитивістського етапів розвитку гуманітарного знання, пов’язаних зі змінами у контексті культурного та наукового розвитку 1860–1880-х років, можна повно та адекватно реконструювати лише з урахуванням цього відкладеного визнання реінтерпретації його ідей у новому, післяреволюційному соціюмі 1920–1930-х років.
Мій інтерес до творчости Патриції Килини зумовлено тим, що вона є частиною українського еміґраційного поетичного явища, відомого як Нью-Йоркська група, про яке я нещодавно опублікувала книжку «Literature, Exile, Alterity» (2014). Це поетичне коло об’єдналося в середині 1950-х років у Нью-Йорку, ввібравши в себе — попри назву групи — українських поетів із трьох континентів (насамперед із Північної Америки, а також із Південної Америки та Европи). Утім, Нью-Йорк завжди був визначальним орієнтиром, і сама назва позначала для української поезії інноваційний підхід. Але Нью-Йорк важливий не лише символічно; це й справді було місце, звідки група починалася, насичуючи повоєнне українське літературне еміґраційне середовище духом аванґарду та свіжими задумами.

Сторінки92