Статті

Уряд полює на ґюленістів — послідовників та прибічників релігійного лідера Фетхулаха Ґюлена, якому приписують організацію спроби путчу. Заодно із тими, хто справді є лояльним до Ґюленового руху, влада Туреччини спрямовує репресії на опозиційних інтелектуалів, на тих, хто підіймає незручні теми минулого чи сьогодення, як-от геноцид вірмен чи конфлікт із курдами. Тож переслідування зачепили критичних до влади шкільних учителів і журналістів, письменників і науковців, університетських працівників та лікарів. І хоча спроба ґюленістів захопити владу влітку 2016 року була невдала, її наслідки дуже виразні. Тисячі ув’язнених і звільнених із роботи — результат кампанії пошуку зрадників, що відбувається за умов надзвичайного стану по всій країні.
До «Критики» у нас не було трибуни, яка уможливлювала би солідну інтелектуальну дискусію. Те, що «Критика» і сьогодні наголошує: потребу критичного мислення, переосмислення, — то вона якраз реалізувалася. Видань такого штибу не було і, на жаль, досі немає (сумно, але це факт). Великою таємницею є те, як в Україні пробитися до читача. Яка повинна бути ринкова модель? Це мене непокоїло ще до створення «Критики» і було однією з причин, чому я довго відмовлявся від цієї ідеї. Українське суспільство занадто атомізоване, і навіть якщо є достатня кількість читачів, які потребують такого видання, то вони занадто розсіяні, країна величезна. У нас освічених споживачів української літератури не менше, ніж у Словенії, Словаччині чи Естонії споживачів їхніх літератур...
У статті «Переродження у Тибеті» Єлєна Блаватська описує випадок із 1860‑х років, коли дванадцятеро ченців-капуцинів заснували місію в Лхасі зі своїм очільником отцем дела Пеною. Вони ж залишили спомини про перебування на Тибеті, знайомство з буддизмом та особливостями реґіону. Історія свідчить, що дев’ятеро з них померло, а трьом усе-таки вдалося вижити. І трійця щасливців, повернувшись додому, розповіла і записала розмаїті пригоди свого тамтешнього життя. Зокрема, в одному з епізодів цих споминів згадано жовтошапочних та червоношапочних буддійських монахів, із якими до Монголії прийшов буддизм, а з ним, очевидно, писемна культура і культ Будди. У Монголії перемогла, не те що перемогла, просто прижилася течія жовтошапочних монахів, тобто течія телуґпа...
Історія ХХ століття справляє враження, що світ перебуває у стані перманентної революції в усіх її можливих версіях: індустріяльної, робітничої, інформаційної, кібернетичної, сексуальної, ринкової, не згадуючи вже про серію «кольорових революцій» минулих двадцяти років, — тим самим демонструючи потяг до перманентного оновлення у дедалі більше прискореному темпі. Заручники акселерації, ми часто вживаємо терміни «постіндустріяльне», «постмодерне», «пострадянське», «постколоніяльне», «постгуманістичне» на позначення радикальних змін в ім’я уявного проґресу. Однак префікс «пост-» виявляє симптоматичність наших спроб щоразу видавати бажане за дійсне, вказуючи не на розрив із минулим, як нам того хотілося б, а радше на неперервну тяглість епох, що їх ми прагнeмо залишити в минулому...

Сторінки92