Статті

Існує величезна різниця між тим, щоб писати історію зі свідчень очевидців, які досі живі, і тим, щоб черпати її з писемних джерел. У минуле десятиліття або два Перша світова війна перейшла від першого до другого. Лише декілька довгожителів пам’ятають, як солдати крокували вулицями, вирушаючи на фронт, чи поверталися з парадами, святкуючи перемогу, що виявилася оманливою. Натомість писемне слово в меморандумах, листах, щоденниках, депешах і спогадах є основою нашого розуміння періоду, разом із вичерпними свідченнями старих солдатів, матросів та авіяторів, записаними з 1950-х років.Звертаючись до британської історіографії про Першу світову війну, ми починаємо з творів сучасників і завершуємо текстами, що виникли в епоху, коли живої пам’яті більше не було.
Расизм у моєму університеті звичний, він як повітря — розлитий всюди. Ніхто не переймається ані пошуком коректніших назв (Африканці? Чорні? Неґри? Блек? Люди кольору?), ані іншими видимими й прихованими формами зневаги до нових студентів, хоч вони й «несуть нам золоті яйця». Расизмом пронизано все університетське повсякдення, і навіть проректор якось на великих зборах просив професорсько-викладацький склад: «І не називайте іноземців мавпами. Хоч ми з вами і так знаємо, що насправді вони мавпи». Мій університет лиш нещодавно почав навчати іноземне студентство, в радянські часи воно сюди не потрапляло, на відміну від природничих факультетів класичного університету чи медичного інституту. Появу людей з інших континентів у моєму виші пов’язано з розгортанням ринкової економіки.
Український політичний режим є переважно неопатримоніяльним: йому притаманні відсутність чіткого розподілу соціюму на публічну та приватну царини і схильність управляти державою як приватним володінням керівних груп, які у цій системі приватизують різні суспільні функції та державні інститути (Олександр Фісун). Ознаки політичного режиму стають ознаками української науки, і так постає неопатримоніяльна наука. Голови ОДА й облрад — це соціяльна група, на підставі вивчення якої, точніше вивчення практик, як її представники отримують наукові ступені протягом 1992–2013 років, можна скласти попереднє уявлення про неопатримоніяльну науку в Україні. Приміром, науковий ступінь мають 45,9% голів ОДА, із них 32,27% (71 особа) є кандидатами і 13,64% (30 осіб) — докторами наук.
За дев’яності роки історичні романи, написані на вітчизняному матеріялі, посіли одне з найчільніших місць на книжкових полицях, у кіосках і на розкладках великих міст Росії, в колі масового читва росіян. Певна частина цього літературного масиву склалася з дореволюційної історичної романістики й еміґрантської словесности минулих років, перевиданої, а частіше — вперше опублікованої в СССР у період «гласности» і пізніше (крім не раз публікованих у совєтські часи Міхаіла Заґоскіна, Івана Лажечнікова, Ґріґорія Данілєвського, це дореволюційні романи Даніїла Мордовцева, Ніколая Ґейнце, еміґрантська проза Марка Алданова, Петра Краснова, Івана Лукаша та інших. Інша частина - досить постійні у той же період перевидання вже власне совєтської історичної прози 1920-1970-х років, про які йтиметься далі
Уперше я зустрів Івана Лисяка-Рудницького 1977 року, але знав про нього принаймні від 1970 року. Двоє людей звернули мою увагу на його статті. Першим був друг моєї молодости і ментор, Роман Сольчаник. Він відкрив мені часопис «Сучасність» і вказав на одного автора (ним був Іван Лисяк-Рудницький), чиї есеї час від часу з’являлися у виданні. Ми обоє вважали, що це були першокласні тексти, і навіть тепер пам’ятаю, з яким захопленням я отримав його першу збірку есеїв, яку надрукувало те ж видавництво, що випускало «Сучасність». Щоправда, деякі з уміщених у збірці есеїв я вже читав раніше, бо це були передруки з часопису. Хоч би скільки Іван Лисяк-Рудницький написав, мені завжди хотілося прочитати іще щось від нього: його тексти мали талант збуджувати інтелектуальну жагу.
Коли почалася Велика війна, брат мого прадіда втік від неї на дзвіницю. «Все одно ліпше, як під спідницю», — повторювала Мар’яна, вічна подруга родини, явно маючи на увазі когось конкретного і лише їй відомого. Тому я завжди уявляв собі, що війна починається так, як річка виливається, — від неї можна врятуватися на дереві або високому даху. Але оскільки вважається, що дітям не треба знати подробиць ні про що, то подробиць я й не знав. Коли в серпні 1914 року Львовом почали ширитися чутки, що російські війська наближаються до міста і треба пакувати манатки, він довго думав, куди податися, в ньому змагалися страх і лінощі, аж урешті він вдався до чогось, що сьогодні називають «нестандартним рішенням»: вирушив пішки до підміського Скнилова і попросився в монастир.
Френк Капра казав: «Кіно – це хвороба». Я підчепив цю хворобу дуже рано. Я відчував її щоразу, як наближався до каси – з мамою, батьком чи братом. Ти заходиш у двері, ступаєш на товстий килим, проминаєш стійку з попкорном, що неймовірно пахне, – потім рушаєш до білетера. А далі в деяких старих кінотеатрах були ще одні двері з невеликими віконцями, й ти краєм ока бачиш, що там, на екрані, діється щось дивовижне, щось незвичайне. І коли ми входили, для мене це було наче потрапляння в сакральний простір, у якесь святе місце, де світ довкола мене, здавалося, поставав пересотвореним і зіграним. Що такого було в кінематографі? Чим він був такий особливий? Думаю, за всі ці роки я знайшов для себе декілька часткових відповідей на це запитання. Насамперед, це – світло.

Сторінки92