Статті

Уперше я зустрів Івана Лисяка-Рудницького 1977 року, але знав про нього принаймні від 1970 року. Двоє людей звернули мою увагу на його статті. Першим був друг моєї молодости і ментор, Роман Сольчаник. Він відкрив мені часопис «Сучасність» і вказав на одного автора (ним був Іван Лисяк-Рудницький), чиї есеї час від часу з’являлися у виданні. Ми обоє вважали, що це були першокласні тексти, і навіть тепер пам’ятаю, з яким захопленням я отримав його першу збірку есеїв, яку надрукувало те ж видавництво, що випускало «Сучасність». Щоправда, деякі з уміщених у збірці есеїв я вже читав раніше, бо це були передруки з часопису. Хоч би скільки Іван Лисяк-Рудницький написав, мені завжди хотілося прочитати іще щось від нього: його тексти мали талант збуджувати інтелектуальну жагу.
Коли почалася Велика війна, брат мого прадіда втік від неї на дзвіницю. «Все одно ліпше, як під спідницю», — повторювала Мар’яна, вічна подруга родини, явно маючи на увазі когось конкретного і лише їй відомого. Тому я завжди уявляв собі, що війна починається так, як річка виливається, — від неї можна врятуватися на дереві або високому даху. Але оскільки вважається, що дітям не треба знати подробиць ні про що, то подробиць я й не знав. Коли в серпні 1914 року Львовом почали ширитися чутки, що російські війська наближаються до міста і треба пакувати манатки, він довго думав, куди податися, в ньому змагалися страх і лінощі, аж урешті він вдався до чогось, що сьогодні називають «нестандартним рішенням»: вирушив пішки до підміського Скнилова і попросився в монастир.
Френк Капра казав: «Кіно – це хвороба». Я підчепив цю хворобу дуже рано. Я відчував її щоразу, як наближався до каси – з мамою, батьком чи братом. Ти заходиш у двері, ступаєш на товстий килим, проминаєш стійку з попкорном, що неймовірно пахне, – потім рушаєш до білетера. А далі в деяких старих кінотеатрах були ще одні двері з невеликими віконцями, й ти краєм ока бачиш, що там, на екрані, діється щось дивовижне, щось незвичайне. І коли ми входили, для мене це було наче потрапляння в сакральний простір, у якесь святе місце, де світ довкола мене, здавалося, поставав пересотвореним і зіграним. Що такого було в кінематографі? Чим він був такий особливий? Думаю, за всі ці роки я знайшов для себе декілька часткових відповідей на це запитання. Насамперед, це – світло.
Мстивий авторитаризм полонив Туреччину. Для прихильників прем’єр-міністра це річ прикра, але необхідна. Багато з тих, із ким я спілкувався, вважають, що протест на площі Ґезі зорганізували іноземні аґітатори і що його слід було розгромити жорсткіше. За демократії, кажуть вони, воля більшости засвідчує себе на виборчих дільницях і потім здійснюється. Це, мовляв, і відбувалося досить успішно, поки ліберали, розуміючи, що їх замало для перемоги на виборах, замість цього вдалися до підбурювань. Ідеї про те, що переконання ліберальних меншин має бути леґально захищено і що вони справді можуть впливати на творення політики, уряд не приймає, заявляючи, що говорить від імені більшости. Але архітектором поляризації Туреччини є не ліберали, а Ердоґан.
«Навздогінна революція» є нічим іншим, як одним із описів навздогінної модернізації – великого західного проєкту, який, із огляду на певні історичні та соціяльно-політичні обставини, не повністю вдався в цій частині Европи, що вимагає виправити ситуацію. Тож «оксамитові» революції, «кольорові» революції, український Евромайдан у цьому дискурсі сприймаються як події, що мають скориґувати фундамент суспільства, відповідно до ліберально-демократичних ідеалів. Здавалося б,так і є. Адже гаслами цих революцій є свобода й утвердження демократичної політичної культури. Але проблема в тому,що під маскою того, кого слід «наздогнати»,ховається неоліберальна глобальна логіка, яка претендує на універсальність своїх цінностей і тим самим відмовляє учасникам цих революцій у тому,що вони свідомі своїх дій
Усталеним є цілковите нерозуміння верховенства права як ідеї передовсім про розумність правового реґулювання, втілення в ньому здорового глузду як такого, забезпечення ліберальної проґресивности норми права порівняно з деякими умовиводами, що панують у суспільстві. Саме тому судді мають бути не лише «навчені»; вони мають бути одними з найрозумніших людей, водночас здатних опанувати складні юридичні конструкції, із живим і проґресивним мисленням, спроможним осягнути навіть первинно цілком особисто несприйнятну ідею. Під час звершення правосуддя суддя має перетворюватися на мислячу машину найвищого класу, здатну в інтересах справи на певний час забути про власні уявлення й особливості сприйняття,аби предмет дослідження підкорився йому повною мірою із найоб’єктивнішим,справедливим результатом

Сторінки83