Статті

Цього року сповнюється 120 років від дня народження Олександра Довженка. Досить миттєвої паузи, яку читачева підсвідомість послужливо продовжить словами: «геніяльного режисера», «винахідника поетичного кіна», «гордости української культури», «втілення національного духу», «одного з найвидатніших творців кінематографа» тощо. Наважуся стверджувати, що така пам’ять є досконалою формою забуття. Бо вона створює ім’я, яке всі знають, але ніхто не цікавиться, до якого зручно бути байдужим. Прикро. Справжній митець, яким був Довженко, на це не заслуговує. Хотілося б відновити живий зв’язок — бодай тоненьку ниточку —людини роздраєного, непевного, перевантаженого безглуздям та симуляціями ХХІ століття з трагічною постаттю століття минулого.
«Ми заспівали всі свої найкращі пісні, залишилися тільки погані, а погані нехай співають “Любэ”», — цими словами завершив останній концерт перед розпадом групи «Ляпис Трубецкой» її лідер Сяргей Міхалок. Остаточний розпад відбувався на стадіоні «Динамо», зовсім поруч із місцем січневих протистоянь на Грушевського і, скажемо чесно, багато в чому через них. Звісно, нічого такого Міхалок того вечора не озвучив зі сцени, бо справжні рокери не хнюпають. Він читав вірші, знімав із себе рок-корону і «важкий камінь, що тягнув на дно геронтократії», скидав «мантію найвидатнішого рок-кловна в історії» та запевняв, що найдурніше, що тільки може відбутися з рок-гуртом, — це його 25-річний ювілей. Бо групи, які себе поважають, не можуть так довго жити.
Однією з багатьох прогалин україністики, що їх наочно продемонстрували надзвичайні події минулого року, є неадекватне концептуальне й аналітичне ставлення до сучасного українського націоналізму. Моє припущення полягає в тому, що нові теми, гасла, символи й моделі поведінки, в яких виявляється сучасний український націоналізм, виникли з політичної активности в Києві та інших великих містах, а потім поширилися на більші маси людей, на яких вплинули дискурси груп активістів і ті інституції, в яких вони діяли. Це поширення, якому дуже посприяли масові протести й російська аґресія, демонструє вплив ідеологій і дій невеликих груп на настрої та ідентичності широких мас, а отже, виявляє міцний зв’язок між двома рівнями націоналізму.
Існує величезна різниця між тим, щоб писати історію зі свідчень очевидців, які досі живі, і тим, щоб черпати її з писемних джерел. У минуле десятиліття або два Перша світова війна перейшла від першого до другого. Лише декілька довгожителів пам’ятають, як солдати крокували вулицями, вирушаючи на фронт, чи поверталися з парадами, святкуючи перемогу, що виявилася оманливою. Натомість писемне слово в меморандумах, листах, щоденниках, депешах і спогадах є основою нашого розуміння періоду, разом із вичерпними свідченнями старих солдатів, матросів та авіяторів, записаними з 1950-х років.Звертаючись до британської історіографії про Першу світову війну, ми починаємо з творів сучасників і завершуємо текстами, що виникли в епоху, коли живої пам’яті більше не було.
Расизм у моєму університеті звичний, він як повітря — розлитий всюди. Ніхто не переймається ані пошуком коректніших назв (Африканці? Чорні? Неґри? Блек? Люди кольору?), ані іншими видимими й прихованими формами зневаги до нових студентів, хоч вони й «несуть нам золоті яйця». Расизмом пронизано все університетське повсякдення, і навіть проректор якось на великих зборах просив професорсько-викладацький склад: «І не називайте іноземців мавпами. Хоч ми з вами і так знаємо, що насправді вони мавпи». Мій університет лиш нещодавно почав навчати іноземне студентство, в радянські часи воно сюди не потрапляло, на відміну від природничих факультетів класичного університету чи медичного інституту. Появу людей з інших континентів у моєму виші пов’язано з розгортанням ринкової економіки.
Український політичний режим є переважно неопатримоніяльним: йому притаманні відсутність чіткого розподілу соціюму на публічну та приватну царини і схильність управляти державою як приватним володінням керівних груп, які у цій системі приватизують різні суспільні функції та державні інститути (Олександр Фісун). Ознаки політичного режиму стають ознаками української науки, і так постає неопатримоніяльна наука. Голови ОДА й облрад — це соціяльна група, на підставі вивчення якої, точніше вивчення практик, як її представники отримують наукові ступені протягом 1992–2013 років, можна скласти попереднє уявлення про неопатримоніяльну науку в Україні. Приміром, науковий ступінь мають 45,9% голів ОДА, із них 32,27% (71 особа) є кандидатами і 13,64% (30 осіб) — докторами наук.
За дев’яності роки історичні романи, написані на вітчизняному матеріялі, посіли одне з найчільніших місць на книжкових полицях, у кіосках і на розкладках великих міст Росії, в колі масового читва росіян. Певна частина цього літературного масиву склалася з дореволюційної історичної романістики й еміґрантської словесности минулих років, перевиданої, а частіше — вперше опублікованої в СССР у період «гласности» і пізніше (крім не раз публікованих у совєтські часи Міхаіла Заґоскіна, Івана Лажечнікова, Ґріґорія Данілєвського, це дореволюційні романи Даніїла Мордовцева, Ніколая Ґейнце, еміґрантська проза Марка Алданова, Петра Краснова, Івана Лукаша та інших. Інша частина - досить постійні у той же період перевидання вже власне совєтської історичної прози 1920-1970-х років, про які йтиметься далі

Сторінки83