Статті

Багато західних коментаторів здавалися здивованими сміливістю, дехто навіть сказав би — відчайдушністю російського президента Владіміра Путіна. Насправді не було підстав для анінайменшого здивування. Він діяв — і доволі успішно — у спосіб, що його давно усталила довга низка правителів, що простягається від часів середньовічної Московії через Російську імперію, Совєтський Союз, а тепер Російську Федерацію. Цей спосіб визначають історичні московитсько-російські геополітичні цілі й глибоко засілі культурні погляди. Від початку ХХІ століття — тобто вже понад десять років — Путін штрикав у те, що він уважає за слабкі місця України: Донбас, Крим і Закарпаття. Ми всі знаємо, що відбулося у Криму та на Донбасі. Але що із Закарпаттям?
Будь непередбачуваним. Будь вільним і щасливим. Не переживай за майбутнє. Живи, ніби це твій останній день на світі. Такі собі сучасні заповіді вдалого життя. Виглядає, всім байдуже, що хтось, хто живе за цією ідеологією, може бути таким собі соціопатом. Насправді життя однією миттю і в повній безпосередності може призвести, скажімо, до неспроможности давати й виконувати обіцянки або сформувати план допомоги собі чи іншим.Чому ж тоді ідея спонтанности здається нам такою привабливою? Можливо, тому, що життя багатьох із нас неймовірно загнане й кероване розкладом, а робочі дні щоразу більше підпорядковано мовчазному автоматичному моніторинґу робочого часу задля того, що описують евфемізмом «управління людськими ресурсами», тож ми мріємо могти бути непередбачуваними бодай у свій вільний час.
Цього року сповнюється 120 років від дня народження Олександра Довженка. Досить миттєвої паузи, яку читачева підсвідомість послужливо продовжить словами: «геніяльного режисера», «винахідника поетичного кіна», «гордости української культури», «втілення національного духу», «одного з найвидатніших творців кінематографа» тощо. Наважуся стверджувати, що така пам’ять є досконалою формою забуття. Бо вона створює ім’я, яке всі знають, але ніхто не цікавиться, до якого зручно бути байдужим. Прикро. Справжній митець, яким був Довженко, на це не заслуговує. Хотілося б відновити живий зв’язок — бодай тоненьку ниточку —людини роздраєного, непевного, перевантаженого безглуздям та симуляціями ХХІ століття з трагічною постаттю століття минулого.
«Ми заспівали всі свої найкращі пісні, залишилися тільки погані, а погані нехай співають “Любэ”», — цими словами завершив останній концерт перед розпадом групи «Ляпис Трубецкой» її лідер Сяргей Міхалок. Остаточний розпад відбувався на стадіоні «Динамо», зовсім поруч із місцем січневих протистоянь на Грушевського і, скажемо чесно, багато в чому через них. Звісно, нічого такого Міхалок того вечора не озвучив зі сцени, бо справжні рокери не хнюпають. Він читав вірші, знімав із себе рок-корону і «важкий камінь, що тягнув на дно геронтократії», скидав «мантію найвидатнішого рок-кловна в історії» та запевняв, що найдурніше, що тільки може відбутися з рок-гуртом, — це його 25-річний ювілей. Бо групи, які себе поважають, не можуть так довго жити.
Однією з багатьох прогалин україністики, що їх наочно продемонстрували надзвичайні події минулого року, є неадекватне концептуальне й аналітичне ставлення до сучасного українського націоналізму. Моє припущення полягає в тому, що нові теми, гасла, символи й моделі поведінки, в яких виявляється сучасний український націоналізм, виникли з політичної активности в Києві та інших великих містах, а потім поширилися на більші маси людей, на яких вплинули дискурси груп активістів і ті інституції, в яких вони діяли. Це поширення, якому дуже посприяли масові протести й російська аґресія, демонструє вплив ідеологій і дій невеликих груп на настрої та ідентичності широких мас, а отже, виявляє міцний зв’язок між двома рівнями націоналізму.
Існує величезна різниця між тим, щоб писати історію зі свідчень очевидців, які досі живі, і тим, щоб черпати її з писемних джерел. У минуле десятиліття або два Перша світова війна перейшла від першого до другого. Лише декілька довгожителів пам’ятають, як солдати крокували вулицями, вирушаючи на фронт, чи поверталися з парадами, святкуючи перемогу, що виявилася оманливою. Натомість писемне слово в меморандумах, листах, щоденниках, депешах і спогадах є основою нашого розуміння періоду, разом із вичерпними свідченнями старих солдатів, матросів та авіяторів, записаними з 1950-х років.Звертаючись до британської історіографії про Першу світову війну, ми починаємо з творів сучасників і завершуємо текстами, що виникли в епоху, коли живої пам’яті більше не було.

Сторінки92