Статті

Уявлення про Україну як про країну поділену чи навіть розколену стало банальним штампом у міжнародних медіях, попри обережні зусилля компетентніших науковців вказати на поверховість і спрощеність такого погляду. Газетні статті й телевізійні програми досить часто змальовують Україну як дихотомічно розділену на «націоналістичний Захід» та «проросійський Схід», не утруднюючи себе поясненнями, що означають у цій формулі слова «націоналістичний» та «проросійський» і в який спосіб прикметники із цілком різних семантичних полів можуть бути антонімами у фальшивій бінарній опозиції. Російсько-українська війна, евфемістично звана «українською кризою», лише посилила популярне уявлення про Україну як про країну розколену, із наочним відбиттям цього розколу у вигляді фронтової лінії на Донбасі.
Населення України постійно виступає за збереження одноосібної влади президента, якого обирає народ. Ця ситуація відповідає українському нормативному кодові як сукупності засадничих принципів і норм, що пронизують активність вітчизняної політичної цивілізації як її органічний зліпок, повторюваний дизайн. Схильність українців до гетьманату простежується у «Конституції» Пилипа Орлика 1710 року, змаганнях Павла Скоропадського на початку ХХ століття. Навпаки, малопридатність парламентської республіки для України можна спостерігати на прикладах Центральної Ради під проводом Михайла Грушевського, Директорії під головуванням Симона Петлюри, а також у часи правління президента Віктора Ющенка. Українська парламентська республіка дотепер усе ще є ситуативною, нетривкою.
Знищені у полум’ї Евромайдану партії ще не скоро постануть і почнуть конкурувати з олігархічними групами. Списки, що привели до Ради випадкових попутників, підмінили інституційну логіку партійного розвитку України і посилили залежність депутатів від лідерів парламентських списків. Визначальною рисою парламентської кампанії 2014 року була повна відсутність суперечки між основними політичними партіями і водночас яскрава медійна олігархічна війна. Партії не ризикували серйозно суперечити одна одній, розраховуючи на голоси тих самих виборців. Олігархи вийшли з інформаційної тіні і почали залучати у своє протистояння масове суспільство. Водночас кредит довіри між виборцями та новим відверто олігархічним політичним режимом надзвичайно крихкий.
Вивчення історії української культури завжди буде неповним і викривленим, якщо поза увагою дослідника залишатимуться питання цензури — і царської, і совєтської. Кубометри документів до цієї теми зберігаються в архівних сховищах Петербурга, Москви, Києва, і до них здебільшого ще не торкалася рука дослідника. «Найрозкрученіша» в науковому плані постать — Шевченко — при ближчому зануренні в конкретику, як з’ясовується, ще має чимало дослідницьких «білих» плям. Серед них і питання цензури, попри те, що такий авторитетний науковець минулого, як Василь Бородін, доклав значних зусиль до з’ясування обставин цензурування та проходження творів поета через цензурне відомство. Ще досі історія видання та поширення шевченківської літератури має чимало істотних дослідницьких лакун.
Свобода слова і свобода інформації є священними для західної культури. Вони є основою ідеї глобалізації, що ґрунтується на ліберальній демократії. Чим більше свободи інформації, тим ширша громадська дискусія і тим краще для всезагального блага. Але що, як один із гравців використовує свободу інформації, аби спотворити її засадничі принципи? Для того, щоб унеможливити будь-які дискусії і нівелювати критичне мислення? Не для того, щоб інформувати чи переконувати людей, а для того, щоб перетворити інформацію на зброю? Цитуючи російського медія-аналітика Васілія Ґатова: «Якщо ХХ століття ознаменувалося боротьбою за свободу інформації та з цензурою, то ХХІ століття характеризуватиме зловживання недоброзичливих діячів, держав чи корпорацій правом на свободу інформації».
«Уліс» і «Доктор Живаґо» належать до однієї швидкоплинної епохи, коли книжка могла зазнати переслідувань через те, що загрожувала буржуазним ідеалам або, навпаки, прославляла їх. Та епоха закінчилася у 1980-х роках. Гласність уможливила те, що хрущовська відлига лише пообіцяла. Російські читачі змогли прочитати Пастернакову книжку лише 1988 року, коли уривки з роману почали виходити в літературному журналі «Новый мир». Наступного року газета «Известия» почала друкувати частинами російський переклад «Уліса», який в Англії та Америці можна було законно придбати від середини 1930-х років. Аж раптом у лютому 1989 року іранський аятола Хомейні засудив Салмана Рушді до смертної кари за образу Аллаха в «Сатанинських віршах», розв’язавши чергову цензурну «битву».
Коли Владімір Путін не зміг досягти своїх цілей в Україні у політичний і економічний спосіб, він вдався до застосування сили, бо вирішив, що може це зробити. Він застосовуватиме силу, допоки, в його розумінні, результат буде вартий втрат. У цьому сенсі він не унікальний. Що міг би зробити Китай, якби його не оточувало кільце сильних держав, що їх підтримують США? Що зробила б Японія, якби вона була сильнішою і менш залежною від Сполучених Штатів у питаннях власної державної безпеки? Нам іще не випадало шукати відповіді на ці запитання, принаймні поки що, оскільки американська перевага й система альянсів, а також економічні, політичні й організаційні аспекти чинного світового ладу, які всі, зрештою, залежать від сили, тримають зачиненою цю скриньку Пандори.
Імперія підтримувала російську оперу фінансово. Київські антрепренери отримували з міської казни щорічну цільову субсидію у 3000 рублів на постановку російських опер. Особливо відчутною ця підтримка стала після того, як Алєксандр ІІІ провів театральну реформу, відколи театр почали розглядати не як розважальний заклад, а як державну педагогічну установу, що відповідає виховним завданням уряду. Суттєві кошти йшли на постановки «Життя за Царя».Від 1939 року опера повертається до репертуарних списків, що не останньою чергою було зумовлено смаковими преференціями Сталіна. Отже, офіційно-патріотична опера, один із музичних знаків Російської імперії ХІХ століття і «головний оперний твір» сталінської радянської імперії. Як твір Ґлінки міг стати символом двох таких відмінних державних утворень?
Спираючись на ідеї переважно західноевропейського між- і повоєнного інтелектуального правого екстремізму, не останньою чергою – німецької «консервативної революції» Ваймарських часів, Дуґін мріє здійснити на постсовєтському просторі специфічно російську фашистську революцію та створити нову фашистську, цього разу «евразійську», людину. Собі у цьому процесі він відводить роль не публічного політика, а радше такого собі сірого кардинала, який хай і не керує державою особисто, проте скеровує мислення еліт – тобто займається не політикою, а метаполітикою. За цією схемою, Дуґін як теоретик ґенерує ідеї, що їх політичні лідери та політтехнологи відтак свідомо чи несвідомо втілюють у життя. Стратегію цю зіперто на відомій теорії італійського мислителя-неомарксиста міжвоєнної доби Антоніо Ґрамші.

Сторінки92