Статті

Кожному, хто хоч поверхово знайомий із життям і творчістю Хвильового, парадигма символічної автобіографії здасться особливо доречною. Власне, одним із головних завдань у перечитанні Хвильового, до якого я закликаю, є відрізняти поверхневі (функціонально біографічні, ідеологічні тощо) моменти від глибших психологічних структур, які через посередництво наративу реґулюють взаємодію між життям і творчістю Хвильового, фактично модулюють одне через інше. Без жодного сумніву, найразючішим і найдраматичнішим із цих моментів є кінець Хвильового, його самогубство. Судячи з різноманітних оповідей і документальних свідчень, це була кульмінація його всеохопної та глибоко вкоріненої віри у свою призначеність зіграти роль, виконати – і ще важливіше, виписати – певне покликання, місію.
Його улюблений колір синій. Він пише про сині грози боїв громадянської війни і голубі диліжанси, що мчать у синю далечінь. Одну з новел він називає «Синій листопад», першу збірку оповідань — «Сині етюди». Його перша дружина — синьоока білявка. Він одержимий числом тринадцять, у яке, його словами, він закоханий. Знає, що воно приносить нещастя. Чортова дюжина, кажуть українці. Але він народився 13 грудня 1893 року. Йому було тринадцять, коли батько брав його на полювання. Коли він воював на боці більшовиків і ледве уникнув страти за «порушення дисципліни», він служив у 13-й армії. Його донька Іраїда з’явилася на світ 13 січня 1920 року, коли йому було 26. Політичні памфлети він ділить на тринадцять частин. Він часто каже, що помре 13-го.
Їм двадцять, сорок, шістдесят. Вони — жінки, і вони — чоловіки. У цьому злиплому «ми» є плач за справедливістю, за нездійсненим, за неможливістю жити так. І з незнання є плач: як це — жити? Як це — бути? Як це — собою? Їм потрібен головний. Вождь чи лідер — несуттєво. СССР — їхня країна «золотої доби». Захід не знав такого гострого бажання іти «назад». Останню картинку «назад» намалював Гесіод, і з часом її почали сприймати як казку. А казки жорстокі. Вони є оберегами для голів, які намагаються вивернути заради минулого свої кволі шиї. Минуле небезпечне, дорогі малята. У минулому гірше, ніж у сьогоденні. І хай навіть у вас було би Кресало, не факт, що ви перемогли б. СССР — вічна казка. Приманка. Пастка. Придумана країна голосом сирени кличе повернутися і заснути. Померти.
Уявлення про Україну як про країну поділену чи навіть розколену стало банальним штампом у міжнародних медіях, попри обережні зусилля компетентніших науковців вказати на поверховість і спрощеність такого погляду. Газетні статті й телевізійні програми досить часто змальовують Україну як дихотомічно розділену на «націоналістичний Захід» та «проросійський Схід», не утруднюючи себе поясненнями, що означають у цій формулі слова «націоналістичний» та «проросійський» і в який спосіб прикметники із цілком різних семантичних полів можуть бути антонімами у фальшивій бінарній опозиції. Російсько-українська війна, евфемістично звана «українською кризою», лише посилила популярне уявлення про Україну як про країну розколену, із наочним відбиттям цього розколу у вигляді фронтової лінії на Донбасі.
Населення України постійно виступає за збереження одноосібної влади президента, якого обирає народ. Ця ситуація відповідає українському нормативному кодові як сукупності засадничих принципів і норм, що пронизують активність вітчизняної політичної цивілізації як її органічний зліпок, повторюваний дизайн. Схильність українців до гетьманату простежується у «Конституції» Пилипа Орлика 1710 року, змаганнях Павла Скоропадського на початку ХХ століття. Навпаки, малопридатність парламентської республіки для України можна спостерігати на прикладах Центральної Ради під проводом Михайла Грушевського, Директорії під головуванням Симона Петлюри, а також у часи правління президента Віктора Ющенка. Українська парламентська республіка дотепер усе ще є ситуативною, нетривкою.
Знищені у полум’ї Евромайдану партії ще не скоро постануть і почнуть конкурувати з олігархічними групами. Списки, що привели до Ради випадкових попутників, підмінили інституційну логіку партійного розвитку України і посилили залежність депутатів від лідерів парламентських списків. Визначальною рисою парламентської кампанії 2014 року була повна відсутність суперечки між основними політичними партіями і водночас яскрава медійна олігархічна війна. Партії не ризикували серйозно суперечити одна одній, розраховуючи на голоси тих самих виборців. Олігархи вийшли з інформаційної тіні і почали залучати у своє протистояння масове суспільство. Водночас кредит довіри між виборцями та новим відверто олігархічним політичним режимом надзвичайно крихкий.
Вивчення історії української культури завжди буде неповним і викривленим, якщо поза увагою дослідника залишатимуться питання цензури — і царської, і совєтської. Кубометри документів до цієї теми зберігаються в архівних сховищах Петербурга, Москви, Києва, і до них здебільшого ще не торкалася рука дослідника. «Найрозкрученіша» в науковому плані постать — Шевченко — при ближчому зануренні в конкретику, як з’ясовується, ще має чимало дослідницьких «білих» плям. Серед них і питання цензури, попри те, що такий авторитетний науковець минулого, як Василь Бородін, доклав значних зусиль до з’ясування обставин цензурування та проходження творів поета через цензурне відомство. Ще досі історія видання та поширення шевченківської літератури має чимало істотних дослідницьких лакун.
Свобода слова і свобода інформації є священними для західної культури. Вони є основою ідеї глобалізації, що ґрунтується на ліберальній демократії. Чим більше свободи інформації, тим ширша громадська дискусія і тим краще для всезагального блага. Але що, як один із гравців використовує свободу інформації, аби спотворити її засадничі принципи? Для того, щоб унеможливити будь-які дискусії і нівелювати критичне мислення? Не для того, щоб інформувати чи переконувати людей, а для того, щоб перетворити інформацію на зброю? Цитуючи російського медія-аналітика Васілія Ґатова: «Якщо ХХ століття ознаменувалося боротьбою за свободу інформації та з цензурою, то ХХІ століття характеризуватиме зловживання недоброзичливих діячів, держав чи корпорацій правом на свободу інформації».

Сторінки98