Статті

Історична політика, або ж політика пам’яті, в Україні цікавить, мабуть, кожного: лєнінопади, перейменування вулиць і міст, нові меморіяли, нові урочисті дати, нові герої, реставрація або «відновлення» храмів… Хто ж саме і як «керує» пам’яттю: президенти, міністри, місцеві еліти? Чи був у трьох попередніх президентів України чіткий план щодо історичної політики чи вони діяли ситуативно? Чи є такий план у когось іншого? Історики (політологи, культурологи, журналісти, публічні діячі) шукають відповідей на ці запитання. Вони вже чверть століття палко сперечаються, пишуть статті й книжки, висувають нові — іноді вельми конспірологічні — теорії, звинувачують владу, підтримують владу… Свій внесок у дискусії зробив культуролог Олександр Гриценко...
Для розуміння ситуації Косача важливо аналізувати не лише його статті-памфлети, а й художні тексти на сторінках журналу. Вони відкривають завісу над питанням самоідентифікації митця і символічних проєкцій його ідентичности у контексті так званої «прорадянської орієнтації». Попри щедрі анонси в ЗСО, художні твори з’являються дуже рідко. У ч. 3 за 1962 рік анонсовано історичне оповідання Юрія Косача «Кам’яна баба», проте його немає в наступному числі. Не було опубліковано й анонсованої в ч. 5 за 1963 рік повісти про Григорія Сковороду «Древо свободи». У ч. 4 за 1962 рік публікується його «“Понад Невою ідучи”. Фраґменти із “Петербурзької поеми”». Тут Косач проєктує на себе образ поета, звертаючись до Шевченка («Тарасе») та його перебування в імперському Петербурзі.
Напруга між візіями Заходу та Росії щодо нового порядку в Европі існувала від найперших днів епохи після «холодної війни». Захід зосереджувався на поширенні демократії, логічним наслідком чого було розширення ЕС та НАТО. Росія ж наполягала на збереженні своєї ролі як великої потуги та реґіонального гегемона. Полем битви стала Україна через свою першочергову значущість для Росії. Але Захід не міг здати Україну Росії, не зрадивши своїх зобов’язань щодо демократії та свободи вибору. Інакше кажучи, демократія почала змішуватися з геополітикою, і Помаранчева революція зробила це очевидним. «Кольорові революції» як інструмент поширення демократії становили загрозу не лише визначеній сфері інтересів Росії, а й її власній політичній моделі, і путінському режимові зокрема.
Тиранія утверджується тоді, коли по­літичний світ починає занурювати­ся в темряву. Ця загроза супрово­джує політику від самого її початку. Хтось каже, що це стається закономірно. Подібно до того, як Земля обертається довкола Сон­ця, тим самим підкоряючись циклам змін дня і ночі чи зими і літа, політичний світ піддано циклізмові від порядку до хаосу, від свободи до тиранії. Інші кажуть, що не­має невідворотного (чи нехай уже буде — природного) закону народження тиранії. Ця друга позиція радше передбачає, що тира­нами стають, бо державці спокушаються владою, починають робити неправильні речі, які накопичуються, мов снігова куля, або ж перетворюють свій перфекціонізм на хворобливу самовпевненість, відчуваю­чи страх екзистенційної пустки від втрати влади...
В історії Росії та її теперішньому віра в необхідність «особого пути» у напрямку модерности навіть сильніша, ніж у Німеччині. Уся інтелектуальна та політична історія Росії зводиться до конфлікту між тими, хто вірить, що Росія є чи має бути невилучною частиною Заходу, так званими «західниками», і тими, хто переконаний, що вона є, повинна бути чи буде чимось особливим, так званими «слов’янофілами». Усі недемократичні уряди Росії – за царату, комуністів чи теперішніх правителів – у цьому сходяться. За династії Романових, секретарів КПСС чи нинішнього режиму Росія завжди вважала себе частиною «цивілізованого світу» (популярний російський термін на позначення спільноти промислово та соціяльно розвинених країн)

Сторінки99