Статті

Єврейська національна меншина, яка замешкувала терени Другої Речі Посполитої, була найбільшою в Центрально-Східній Европі і становила, за даними перепису 1921 року, 2,8 млн осіб — 10,4% від усього населення Другої Речі Посполитої. Зокрема, на північно-східних прикордонних землях вона складала 10,6% від загальної чисельности; на колишній підавстрійській частині польських земель — 9,7%, підросійській — 15,5%, пруській — 1,7% (у 1921 році, а за даними перепису 1931 року — 3,11 млн осіб; однак супроти загальної чисельности країни частка єврейського населення знизилась до 9,8% через низку причин). Саме тому відроджена Річ Посполита стала поліетнічною та поліконфесійною державою, а також отримала у «спадок» від країн-метрополій низку міжетнічних антагонізмів...
Одним із центральних питань становлення демократичної соціяльно-правової держави є гармонійні та динамічні відносини між конституційною демократією і ринковою економікою. Елементи ринкової економіки, звісно, можуть існувати і за авторитарних чи навіть тоталітарних режимів — правого чи лівого ґатунку. Та найоптимальнішим для формування і функціонування ринкової економіки є панування конституційної демократії, коли фактично відсутні волюнтаристські політичні, законодавчі чи інші обмеження для розвитку підприємництва, його відносин із державою та громадянським суспільством. Після Революції Гідности Україна зробила чергову спробу утвердити конституційну демократію як загальнолюдську цінність і систему державного врядування, що базується на пріоритетній ролі Конституції...
Саудаде — це ключове слово на позначення емоцій для носіїв португальської мови. Попри подібність із ностальгією або тугою, цей термін не має прямого відповідника в англійській мові. Як співає бразильський музикант Жилберту Жил у пісні «Toda Saudade» («Усе саудаде»), це наявність відсутности «когось чи якогось місця — чогось, якось». Можна відчувати саудадес (форми однини і множини в португальській мові взаємозамінні) за людьми чи місцями, а також звуками, запахами та їжею. Можна навіть відчувати саудадес за самим саудаде. Це тому, що «добре мати саудадес» (é bom ter saudades), як каже відоме португальське прислів’я. Це почуття викликає певне задоволення. Хоча воно спричиняє біль, жало саудадес нагадує про добро, яке було раніше.
Аби зрозуміти становище українських земель у контексті західноевропейської політики початку ХХ століття, варто звернутися до праці «Рік 1918. Київ» Дмитра Донцова — фігури, безумовно, значущої для України. Особливість книжки полягає в тому, що вона не є суто мемуарним джерелом, позаяк це не спогади, а передовсім щоденникові нотатки, нерідко писані, як зазначає автор, «уночі, похапцем, що зумовив тодішній скажений темп життя». А темп справді був прискорений, пов’язаний із державотворчими процесами та складними міждержавними відносинами: проголошенням незалежности, війною із РСФРР, перебуванням консула США Дуґласа Дженкінса в Києві (грудень 1917–1918), визнанням незалежности України з боку Франції (21.12.1917–03.01.1918), визнанням України з боку Великої Британії (23.12.1917–5.01.1918)...
Утім, «Коханців Юстиції», як і попередні тексти Юрія Андруховича, можна читати в декількох режимах. Хочете цікаве авантюрне читво, що потішить не лише тому, що «горор, містика, саспенс», а й тому, що це наш (у плані атмосфери, локусу і «щось мені дід про це розказував») «горор, містика, саспенс», читайте від будь-якого розділу. Хочете розважитися, читайте з будь-якої сторінки. Андруховичеві герої, тужачи, як і в попередніх авторових текстах, за високою культурою, умовно кажучи — оперою, існують, як правило, в масовій карнавальній комедії дель-арте. Хочете отримати інтелектуальну насолоду, читайте з будь-якого речення. Фірмові Андруховичеві перелічування-нанизування з несподіваними провалюваннями чи здійманнями в інші історичні, політичні, культурні реальності нікуди не поділися.
Більшість людей, які прагнуть розвивати високі технології, наголошують початкову стадію винаходу, а не те, яким має бути суспільство, що зробить нову технологію успішною. Вони створюють наукові міста й «кластери», намагаються урядовими постановами відтворити Кремнієву долину, закликають до стартапів. Але рідко коли вони закликають до вільного ринку, до демократичного, вільного від корупції і чесного в правовому плані суспільства. Не закликають вони і до появи сучасних дослідницьких університетів, де в одній установі поєдналися б освіта, дослідження та початкові розробки. Натомість вони часто зосереджуються на викладанні в університетах, дослідженнях в академічних установах і традиційному промисловому виробництві. І цим створюють перешкоди для успішного розвитку високих технологій.
Розглядаючи драматичні події у Криму та на Донбасі, що розгорнулися навесні 2014 року і тривають досі, чимало експертів та й просто громадян України вбачають у них ледь не безпосередні наслідки революційних подій, що спалахнули восени 2013 року. Та чи справді Евромайдан запалив це небезпечне багаття, якого досі не можна загасити? Чи Революція гідности, яка несла ідею европейськости, що передбачає демократичність, узаєморозуміння і толерантність, могла призвести до жорстокого протистояння? Та й чи на порожньому місці відбулись анексія Криму й окупація частини східної України? Чи справедливо Російська Федерація вважає Азовське море мало не за власну внутрішню водойму й дозволяє собі збройні напади на українські судна в районі Керченської протоки?
Серед чималої кількости публікацій про Україну, що з’явилися в міжнародних часописах і видавництвах за минулі п’ять років, книжка Романа Цибрівського, професора географії та урбаністики університету Темпл у Філадельфії, вирізняється принаймні тим, що вона не про війну і навіть не про політику (наскільки це взагалі можливо у книжці про соціяльну історію найбільшої, найважливішої і найзнаковішої української річки). Сам автор окреслює книжку як «почасти культурну географію реґіону, почасти історію, соціологію та подорожні нотатки». У ній відбився його особистий досвід: відвідання розмаїтих місцевостей уздовж Дніпра, обширна лектура доступних джерел (українською, англійською та російською мовами) і, можливо, найголовніше — «давня любов до річок і повага до їхньої ролі в історії...
«Господи / дякую Тобі що Ти створив світ такий прекрасний і розмаїтий», — написав поет, який колись народився тут. Чи було тоді перед цією брамою таке ж буяння матерії? Здається, вона, витікаючи з підміських сіл і містечок — Винників, Глинян, Лисиничів, Підбірців, — пропливала тоді Личаківською, не затримуючись, і збиралася нижче, ближче до середмістя, на Бернардинській площі і ще далі. А тут, судячи з довоєнних світлин, було порожньо і запилюжено; посередині їздив трамвай («на кожному / повороті / трамвай згорає / в екстазі // на даху / комета / з хвостом фіолетовим», — писав цей поет. Щоправда, йому йшлося якраз про іншу лінію, якої вже не існує, на Високий Замок; а ця, на Личаківській, є й далі: трамвай досі виїжджає аж на саму вершину пагорба...
Постать Володимира Винниченка (1880–1951), відомого письменника і політика, здається особливо цікавою, щоб говорити про різні моделі поведінки в час революції та про амбівалентність Української національної революції загалом. Саме Винниченко — заступник голови Центральної Ради, член Малої Ради, голова Генерального Секретаріяту, голова Директорії УHP — засвідчив глибинні опозиції цієї революції, соціяльні, національні, психологічні та моральні. Як талановитий письменник він зафіксував, з одного боку, відмінності інтересів різних груп, осіб і партій, які брали участь у цій революції. А з другого боку, він залишив чимало документів особистого характеру, прописавши у щоденникових записах і художніх творах внутрішню біографію лідера національної революції.
Так сталося, що Донецький національний академічний український музично-драматичний театр часто надавав квитки на передпрем’єрні чи прем’єрні покази студентам гуманітарних факультетів мого університету. Квитки й справді коштували небагато, а тому не скористатися цією нагодою було майже неможливо. У той час художнім керівником — генеральним директором театру був Марко Бровун. Мені тоді запам'яталася вистава «Скляний звіринець» за Тенесі Вільямсом. Зазвичай, коли вистава справді подобається, не хочеться обговорювати її одразу, хочеться її обдумати, обмислити, обсмоктати, як кістку. Особливістю публіки донецького театру було вміння проводити кожну виставу стоячи, вигукуючи: «Браво!» Оплески та вигуки супроводжували всі вистави, одну за одною, показ за показом.

Сторінки107